Нову експозицію в галереї «Ірена» склали роботи двох молодих
киянок — Юлії Фірсової (графіка) і Ганни Волошко (скульптура).
На перший погляд здається, що спроба поєднати такі різні
твори ( і такі різні світогляди) — ризик, якщо не зухвалість. Проте виставка
існує, дві молоді художниці благополучно співіснують, а камерна пластика
і монументальна графіка все тісніше стягуються невидимими нитками значень
та асоціацій.
Роботи Юлії Фірсової об'єднані назвою «Зодіакальне коло».
Елегантні графічні мініатюри «Знаки зодіаку», з яких починається експозиція,
як здається, не стільки повноправні аркуші цієї серії, скільки епіграф
і своєрідний ключ до неї. «Зодіакальне коло» здається відродженням титанічних
за ретельністю й складністю ілюстрацій до астрономічних праць епохи барокко,
в яких найприроднішим чином співіснували схеми руху світил і алегоричні
фігури з трубами в одягу, що розвівається. Юлія Фірсова рішуче вторглася
до героїчної епохи, коли найефектніші небесні видовища не тільки позначалися
не нудними математичними викладеннями, а пишними термінами («Об'єднання»,
«До Близнюків»), але й усвідомлювалися водночас і як явища природи, і як
знамення й таїнство. Її графіка гранично складна як за композицією, так
i за колірним рішенням. На символічних фігурах і знаках, що переплітаються,
виникають і зникають, лежить урочистий відблиск пурпуру й золота.
Ганна Волошко — майстер притчі, причому притчі в усіх (як
виявилося — незліченних) її іпостасях. Можливо, саме тому вона віддає перевагу
малим формам (але аж ніяк не дрібній пластиці!) — своєрідним скульптурним
афоризмам, де кожна деталь вимагає максимального шліфування. Іноді художниця
балансує на межі побутового анекдоту («Вундеркінд»), іноді ж схиляється
швидше до байки («Спокуса»). При цьому в першому — несподіваний грайливий
підтекст, так само природна в її творчості алегорія («Перевтілення»), умовності
та філософській насиченості якої не заважають ледве не натуралістичні подробиці
процесу. Така органічність і одночасно парадоксальність у розробці мало
не кожної теми поєднується в Ганні Волошко з органічністю й одночасно парадоксальністю
в праці з матеріалом. Художниця прекрасно відчуває властивості своєї улюбленої
бронзи і водночас видобуває з неї найнесподіваніші якості, досягаючи необхідного
ефекту.
