У Петра Чайковського є такий цикл — «Пори року» називається. Він не лише про зміни в погоді, але й — у настроях. Але, схоже, нашому ТБ такий нюанс не під силу. Схоже, бойове забарвлення й клич червоношкірих — це раз і назавжди обрана ним тактика в «діалозі» з глядачем. Схоже, в когось склалося враження про суперефективність і безпрограшність нагнітання масового психозу — й ніколи замислитися не лише про те, що істерія — це завжди палиця на два кінці, але навіть і про те, що в часи завершення великої війни, зазвичай, різко знижується інтерес публіки до мистецтва розмахування палицею, й підвищується попит на більш витончені види нехай навіть як і раніше бойових мистецтв...
«Прокурорська промова» хвилин на п'ять Ігоря Сторожука в останніх «7 днях» (УТ-1) щодо злощасної інавгурації, а, якщо точніше, щодо того, що неполітики, які зібралися в непарламенті (хіба ж це парламент?!), не лише не працюють, а якщо й працюють, то неконструктивно, але ще й не люблять народ, бо не поважають його вибору, зробленого 14 листопада, не дозволяючи Президенту присягнути народу в Палацi «Україна», здивувала. Й не стільки своєю звичною теледемагогією — замість конкретних аргументів, скільки завзятістю її виконання. Так і хотілося попросити: та не треба з таким запалом і пристрастю виправдовувати «запаморочення від успіхів» у наших переможців. Народ уже й так тихий, задоволений «правильним вибором» і на все готовий — лише б його не чіпали й не заважали виживати в очікуванні «прискорення реформ».
Проте, ні, звісно — зміни є. Наше доблесне УТ-1 уже не шукає, не покладаючи рук, якогось Сергія Іванченка, ніби замішаного в якомусь терак.., вірніше, тер-фарсі. Випарувалася з ефіру програма «На самом деле» — але сама раптовість кончини цих штучок мимовільно наводить на думку про торжество не професіоналізму, (мовляв, фі — це вже не може бути нашими прийомами), а лише про торжество вдало виконаних кілерських завдань. Що, звісно, не скасовує нашої вдячності за те, що хоча б на деякий час Цього в нас стало трішки менше. Взагалі, треба сказати, «Інтер» відреагував на видимість «зміни долі» країни більш адекватно, ніж УТ-1. Тут нині вже не воюють у відкриту, тихесенько покусуючи лише «противників» у боротьбі за свої, СДПУ(о)-онні бізнесові та політичні інтереси. Хоча й тут не можуть стриматися, й не перетискати в демонстрації значущості як самої СДПУ(о) в перемозі, так і деяких її окремих членів і самого «Інтеру». Святковий репортажний сюжет у «Подробицях тижня» (21.11.99 р.) у зв'язку з дворіччям самих «Подробиць» та інформаційно-аналітичної служби каналу (ІАС) із фразами на кшталт «наша програма стала невід'ємною частиною вашого (глядачів — Н.Л. ) життя, тому це не лише наше свято, але й ваше» або «успіх нас не п'янить» — це, як на мене, щось із області «Ай да Пушкин, ай да сукин сын» — от тільки щось «Євгенів Онєгіних» у нашому інформаційно-аналітичному ТБ, у тому числі й на «Інтері», я давно не спостерігала. Але — годі. Набагато більше мене, як телеглядача, турбує інше питання. Пам'ятається, колись Олександр Зінченко, почесний президент «Інтеру», в одному з інтерв'ю «Дню» пояснював, за якими параметрами їхній канал препарує сітку мовлення ГРТ, що ретранслюється ним. Як основні чинники було названо актуальність тієї чи іншої російської програми для України, наявність або відсутність подібного проекту в українського виробника й міра інтересу до передачі наших глядачів. І от мені цікаво: виходячи з чого, з яких домовленостей із ГРТ і тими, хто за ним стоїть, вважається, що мені, українському глядачеві, не цікаві, скажімо, «Клуб мандрівників» або «Непутевые заметки» Д.Крилова, або програми з серії Третьяковка, Російський музей — історія однієї картини, або «Ми і час» В.Познера, або та ж «Цивілізація» Льва Ніколаєва, що до недавнього часу була в ефірі ГРТ, але не демонструвалася у варіанті «Інтера». Й хто й чому раптом вирішив, що українському глядачеві не обійтися без «Авторської програми С.Доренка», в якій останній от уже яку неділю поспіль «мочить» Юрія Лужкова та його товаришів? От мені цікаво: чому Юрію Сенкевичу або Володимиру Познеру — тпрусь, а Сергію Леонiдовичу Доренку — будь ласка, будь ласка?..
Взагалі-то там, у Москві, нині преса б'є тривогу з приводу зростаючих рейтингів програми Доренка, який вже виграє в зваженого й коректного Є. Кисельова (НТВ). І, зазначте, поки що навіть ГРТ, із його потужністю, не змогло, судячи з усього, підняти інтелігентну громадськість Москви на захист С.Доренка, програму якого, разом із програмою Н.Сванідзе (РТР) заборонили днями транслювати в Башкирії. Про неконституційність цього рішення з екрана ГРТ кажуть державні чиновники та полiтики. А от інтелігенція — навіть та, на якій вже тавро немає де ставити від частоти участі в усіляких «голосуй — протестуй» — мовчить. Вочевидь, навіть їй не зовсім зручно захищати Таку журналістику. Бо, звісно, свобода слова й преси полягає в праві людини та ЗМІ говорити все, що вони вважають за потрібне — незалежно від мотивів. Але, з іншого боку, в цивілізованих країнах подібний клінічний випадок, як з прийомами Доренка, регулюється й чітко прописаним правом особистості та суспільства на захист від брехні або напівправди, сказаних не через необізнаність, а за злим наміром. У пострадянських же суспільствах ні особливих прав, ні можливостей використати їхні існуючі крихітки практично немає, про що свідчила й практика наших ЗМІ під час президентських виборів. Я вже не говорю про те, що до випадку з Доренком навряд чи можна застосувати таку невід'ємну частину свободи слова, як свобода самовираження, бо коли сьогодні людина «мочить» Ю. Лужкова, а ще вчора вона «мочила» того ж Березовського, явно не йдеться про власні переконання. І я, наприклад, не можу отримувати, як кажуть багато хто, задоволення від того, що ось, мовляв, усі політики — бяки, то нехай такі, як Доренко, хоча б когось з них «дістануть». Чомусь я ще з дитинства з огидою ставилася до тих, хто, весело з'ївши приховані мамою цукерки разом із товаришами, біг відразу ж, ще не дожувавши, до батьків і «викривав» парочку друзів з тих, хто слабкіший, залишаючи чистим себе й того, сильного, якого добре було мати в «заступниках». Я готова погодитися, що можна отримати деякий кайф від спостереження за цинізмом неучасті. Але цинізм завжди праведного гніву політичних флюгерів — це щось інше. По-моєму, абсолютно правою була телеоглядач «Известий» Ірина Петровська, коли писала про те, що подібне розуміння свободи слова є зараз однією з головних загроз саме свободі слова. Бо — цитую колегу — «рано або пізно, стомившись купатися в бруді, що виливається з екрана, задихнувшись від немислимого смороду, суспільство вирішить, що свобода слова — найшкідливіша зі свобод. І тоді воно з радістю зустріне й приведе до влади того, хто оголосить цій свободі війну. («Известия», 9 жовтня 1999 року). Звісно, навряд чи башкирський прецедент — це реальний протест саме суспільства проти методів інформаційного кілерства. Місцеві власті просто скористалися — в ім'я своїх, знову ж таки, цілей — неможливістю для суспільства таку — аморальну — свободу слова захищати. Й хоча башкирський випадок — це, дійсно, небезпечний прецедент явної цензури, проте не випадково один з головних критиків цього рішення Держради Башкирії лідер НДР Володимир Рижков зазначив, що за подібні дії місцевої влади відповідальні непрямо й ті, хто в Москві розв'язує інформаційні війни.
Але найцікавіше приходить у голову, коли згадуєш про нашу традицію розігрувати в своїх політичних спектаклях історію Росії 2— 3-річної давності. А це означає, що, наприклад, якщо буде в нас двопалатний парламент, і губернатори областей обиратимуться електоратом, то, може статися, під час виборів до Верховної Ради 2002 року й у нас уже не тільки опозиції, але й центральній владі доведеться поборотися за... свободу слова, захищаючи, наприклад, того ж Валерія Лапікуру, який явно приміряє на себе нині костюмчик від Сергія Доренка, від бажання будь-якого регіону «вирубити його» з ящика. Адже все, як відомо, відбувається спочатку у вигляді драми (боротьба нинішньої опозиції за вихід до телеефіру), а потім — фарсу... Ні, звісно, нашому «бійцеві» до їхнього «суперкийка» як до... І не тільки тому, що Доренко викриває від імені одних олігархів інших олігархів, від імені одних при владі — інших при владі, а Лапікура або той же Сторожук і іже з ними на тих, хто біля «годівниці», руку ще ніколи не підіймали. Зрештою, вiдкрита боротьба кланів у нас ще попереду. Але й тому, що Доренко оперує фактами, хоч і не відмовляє собі в задоволенні їхнього вельми вільного коментарю. Валерій Лапікура ж з колегами коментують власнi думки з приводу... Доренко оперує напівправдою, розказуючи про корупцію одних і не помічаючи таких же інших, які стоять поруч. Лапікура ж використовує напівбрехню, не кажучи про Головне взагалі. Та що, однак, може перешкодити в разі чого «нашим переможцям» зробити героєм і такого, провінційного розливу, медіа-кілера?! Та нічого, бо за умов нинішньої абсолютної монополії влади на інформацію на загальнонаціональних каналах немає в країні реальної інформаційної протиотрути. Тієї протиотрути, що допоможе суспільству в самому собі виробити антивірус до подібних методів проведення політичної боротьби. Причому, ця протиотрута не може полягати тільки в тому, що на іншому каналі інший Доренко «мочитиме» інших політиків. Реальною протиотрутою може стати тільки наявність у країні й максимально об'єктивних ЗМІ, котрі невпинно даватимуть реальну оцінку як політикам, так і їхнім пропагандистським «рупорам». Доти, доки методи Доренка будуть у суспільстві затребуваними — вони використовуватимуться, від цього нікуди не дінешся. Тому, напевно, вихід один: щоденною копіткою роботою переконувати співгромадян у тому, що вони — не лохи, що вони можуть і мають робити вибір, грунтуючись не на чиїхось гучних викриттях або популістських лозунгах, а на самостійному здоровому вивченні й аналізі ситуації. Й як би не був цей шлях для справжніх журналістів схожим на шлях мрійливих ідеалістів, у кінцевому результаті, однак, саме він не тільки допомагає суспільству вирішувати його проблеми, але й створює журналісту ім'я, а не тавро.
