Вона аж надто незвичайна людина. Ну, тобто зовсім. Анжела
на очах немовби роздвоюється, розтроюється і навіть розчетверяється...
І всі ці чотири істоти сперечаються між собою, не знаходячи компромісу,
дратують одна одну, передаючи цей стан оточенню.
Весь цей натовп суперечливих істот сфокусований в одному,
надзвичайно милому жіночому тілі. Особливо вражають анжелині величезні
очі, зелені і блискучі, немов дві ошатні клумби.
Я досить довго домагався Анжели, вступивши в змагання з
іншими особинами чоловічої статі, до поля зору яких вона потрапляла. А
потрапляла вона туди часто, оскільки любила компанії та горілку.
Зазвичай щось там святкуюча публіка обступала красуню-аспірантку
і починала наполягати, щоб вона виголосила тост. Десь півгодини Анжела
віднікувалася, а потім казала: «Ну, добре, — піднімала руку з келихом і
коротко проголошувала: — За любов!» Закохані чоловіки, дивлячись у її клумбовидні
очі, готові були, керуючись цим вічним тостом, спитися остаточно.
Залицяючись, я робив поправку на її нервову, легко займисту
натуру, яка доводить власну господиню до майже патологічної вразливості
(особливо коли внутрішня четвірка була не в мирі). І, стиснувши зуби, намагався
сподобатися. Для цього треба було підкоритися шаленій керівній стихії її
несамовитого внутрішнього «колективу».
Якось, корячись йому, я на своїй кухні сумовито чистив
картоплю. Анжела відьмувала над рибою, оскільки (як було помпезно оголошено):
«Оселедця з огляду на делікатність роботи я буду чистити сама!» Хто б заперечував?
Утримуючи довгими, темно-червоними нігтями нещасного оселедця, вона безперервно
коментувала мою кулінарну діяльність у стилі: «Акуратніше не можна? Не
розкидай шкуринок по підлозі. А швидше слабо? А і те, і те разом...»
На плиті, обурено розжарюючись, стояла вірна каструля.
Я драїв картоплини у раковині. Пролунав керівний тенорок:
— Я сподіваюся, ти не маєш наміру кидати її в холодну воду?
— Маю, — втомлено відповів я, висловивши цим млявий, малокровний
протест, щоб хоч якось виправдатися в очах каструлі.
Анжела ображено підвелася, вимила руки і почала одягатися.
Я безмовно зробив те ж саме.
У глибокому, як Маріїнська западина, мовчанні ми через
двадцять хвилин дошкандибали до її під'їзду. (З них три хвилини пішло на
німий перекур). Під завісу, вже біля рідних дверей, виконуючи незмінний
ритуал ввічливості (як наприклад, з тостом), Анжела сказала: «Дякую за
чудовий вечір». Я, не витримавши, засміявся. Вона напружено посміхнулася.
Та хто справді міг бути вдячним за цей вечір — це моя маман.
Вона прийшла після роботи і очманіла: дбайливий синочок почистив картоплю
і навіть підготував до вживання оселедця. Молодчина! Сам, щоправда, кудись
подівся. Може, за хлібом гайнув?..
Пізніше я звик до анжелиних закидонів. І, можна сказати,
якийсь час ми вальсували у танці любові, не збиваючись iз ритму.
Однак, варто розповісти ще про одну анжелину цікаву особливість
(що витікає, природно, з її «натовпопритягальної» природи), яка стала головною
пружинкою наступної історії.
Анжела любила використовувати величезні цифри, позначаючи
ними цілком реальні речі. Наприклад, якщо до потрібної адреси треба було
пройти півкварталу, вона заявляла: «Боже! До нього плентати 283 кілометри!»
Або, якщо до вистави у театрі залишалося хвилин п'ять і я її квапив, Анжела
озивалася: «Та ну! До початку спектаклю ще 479 годин!»
Після врешті мирно спожитої вечері на двох, розбавленої
горілчаною анестезією, ми «на десерт» наситилися пристрастю і до шостої
ранку розбрелися по різних кімнатах моєї квартири.
О другій ночі Анжела, як правило, дзвонила додому і життєрадісно-залякуюче
викрикувала «телеграму» татусеві: «Татку, привіт! Це — я! У мене все гаразд.
Сьогодні не прийду — вже пізно. Отже, прийду завтра. Тобто вранці. Ну,
бувай!» Текст її ніколи не змінювався.
Слово «пізно» для другої години ночі було, звичайно, приблизним.
Однак Анжела стверджувала, що саме о цій порі татко обідає. Тодi, не збагну,
враховуючи її тягу до етикету, чому вона ніколи не бажала йому смачного?..
Засинаючи о шостій ранку, королева попросила розбудити
її о восьмій. О восьмій — то о восьмій. Суворі монарші звички.
Запрограмувавши будильник на замовлений час, я засунув
його (щоб голосно не цокав) у ящик столу. Неспокійно провалявшись дві години,
я від його буйного дзвону істерично підскочив. Через кілька хвилин уже
стукав до королівських покоїв. Яким же був мій подив, коли я побачив її
там вбраною і зачесаною.
— Чому ти мене не розбудив, коли я тебе просила? — спитала
Анжела докірливим тоном зрадженої королеви. — Уже початок третьої!
Я не мав, що відповісти, і вирішив, що це її черговий дотеп.
Мало що в людини на умі, для якої п'ять хвилин — 479 годин?
— Я вмиюся і проводжу, — пробелькотів я.
— Добре, — нетерпляче відгукнулася вона. — Тільки хутко!
Проковтнувши чашку кави з булочкою, ми вирулили у полум'янілий
літній ранок.
— Я хотіла б купити мінеральної води, — сказала Анжела.
Я подивився у бік гастронома. Там стояв натовп, що чекав
його відкриття.
— У них зараз, напевно, перерва? — припустила вона.
Я подумав: «Ну скільки можна жартувати на цю пошарпану
тему? Явний зашкал».
— Він ще не відкривався, — буркнув я.
— Угу, — недовірливо протягла вона. — Скільки ж, по-твоєму,
зараз годин?
— Біля дев'ятої, — сказав я нервово.
Подивившись на свій «Сейко», вона запитала, котра година,
в мужичка у білій сорочці, що дуже поспішав. Він нашвидку поглянув на свій
«казан» і промовив:
— За десять дев'ята.
— Що?! — невимовно здивувалася Анжела.
Мужичка, очевидно, насторожила реакція дівчини, тож ретельніше
вивчивши циферблат, він уточнив:
— За сім дев'ята.
Оскільки здивування не полишало обличчя Анжели, він здивовано
рушив далі. Я подивився на її годинника. Там була ЗА СІМ ТРЕТЯ. Тобто вона
СПРАВДІ вважала, що зараз третя година дня.
Подивившись один на одного, ми так зареготали, що мужичок,
який відкрив їй істину, обернувшись, перелякано прискорив свій рух.
Виявляється, «Сейко» вчора зупинився. Помітивши це біля
дев'ятої вечора, Анжела завела його і, звіривши з настінним, поставила
стрілки. З хвилинною вона справилася блискуче, а що стосується годинної,
то вона переплутала правий і лівий напрям: замість дев'яти зафіксувала
на трьох. Зате Анжела залишилася вірною принципу горизонтальності, чарівно
вибудувавши шестигодинний місточок часу.
Після того як, поступово тверезішаючи у напівмаренні, вона
рефлекторно поглянула на нього о восьмій ранку, циферблат показував другу
годину дня. У червні сонця за вікном достатньо.
Різкий стрибок і термінові збори. Коли я в цей момент завалив
зі своєю сонною пикою, вона вже була одягнута, причесана і покороблена
моєю неуважністю...
Відсміявшись, Анжела відразу захотіла спати. Вона ж бо
вважала, що цілих вісім годин витратила на здоровий сон. А ніяк не дві!
У черзі за мінералкою вона відразу спробувала заснути на
моєму плечі.
— Анжелочко, потерпи трошки, — сказав я їй. — Ти ж знаєш,
до твого дому рукою подати — якихось 930 кілометрів...
Внаслідок кризи Анжела покинула філософські науки. Зараз
вона працює... бухгалтером.
