Символічні паралелі: від Распутіна до Путіна — від агонії до агонії; від Івана Грозного до Грозного — від піднесення до занепаду, від збирання земель до втрати їх.
Головне завдання війни в Чечні для Росії — зберегти її територію в складі Росії. Теоретично існують два способи повернути конфліктуючу територію до складу імперії — договірний (передомовитися) і силовий (змусити територію залишатися в імперії силовим чином). За силовим способом стоїть війна — збройна, інформаційна, культурна.
Збройна війна спрямована на знищення лідерів сепаратистського руху, ресурсів і осередків опору. Інформаційна війна означає деморалізацію населення противника і в тому числі деформацію мови, котра описує самі події (бойовики, бандформування, терористи). Мова тим більше виявляється деформованою, що протилежна сторона називає дії, котрі відбуваються, національно-визвольною війною і тією чи іншою мірою може розраховувати на симпатії зарубіжних сусідів і світової спільноти загалом (включаючи зарубіжні джерела інформації, котрі використовують лексику протиборства імперії та вільнолюбного народу).
Культурна війна означає нав'язування своїх культурних стандартів і цінностей іншій стороні і забезпечення якомога ширшої їхньої підтримки світовою громадськістю. Виграти культурну війну в Чечні можна лише в тому випадку, коли світова спільнота визнає аргументи та мотиви Росії в чеченській війні як привабливі в гуманітарному сенсі. Однак у даній ситуації цінності Росії в чеченській війні незрозумілі для інших країн. Для світової громадськості збереження території не може бути цінністю, тим більше, коли зневажаються права людини. Світову громадську думку заплутують обставини, коли в один і той же час бомблять мирних жителів і роздають їм пенсії, влаштовують перепускні пункти на кордоні з тиснявою і нелюдськими умовами існування і водночас доставляють тим згорьованим людям гуманітарну допомогу. Війну в Чечні можна виграти, територію зберегти, але при цьому програти культурну війну, як вона була програна в Косово.
Що ж до комунікацій навколо чеченського конфлікту, в цьому випадку інформаційних, — то ГРТ (його новини передає в Україні канал «Інтер») оперує офіційними ідеологічними кліше, а канал НТВ, який дивляться в Україні по кабельному та супутниковому телебаченню, — страждає на хибну об'єктивність. Хибна об'єктивність у цьому випадку полягає у фіксації чеченських подій самих по собі, без дослідження їхніх глибинних причин, без осмислення умов виникнення цієї війни, без аналізу мотивів протиборствуючої сторони тощо.
Зіткнення сербів і албанців у Косово, чеченців і росіян на Північному Кавказі — явні випадки зіткнення цивілізацій, причому в тому і в іншому випадку одних і тих же — ісламської та слов'янсько-православної. Жодна зі сторін-учасниць конфліктів не є явно правою чи більш винною. Виклик, перед яким опинилася Росія, набагато серйозніший, аніж проблема тероризму. Ця проблема не може бути вирішена ні військовими засобами, ні засобами політичних переговорів. Її рамки ширші — культурний або навіть цивілізаційний вибір . Президент США, котрий радить президенту Росії утриматися від військових дій і перейти до політичного розв'язання конфлікту в Чечні, виглядає не менш лицемірно, аніж президент Росії, котрий радив те ж саме президенту США під час косовського конфлікту.
Чеченське питання звучить як набат, як дзвін на вежі. Це питання полягає не в тому, хто кого — Росія Чечню чи навпаки. Трапся навіть навпаки — питання нікуди не подінеться. Чеченське питання звучить більш грунтовно — чи зуміє Російська імперія трансформуватися в імперію культурну, заклавши основи мирного розв'язання конфліктів по рубежу зіткнення цивілізацій, чи припинить своє існування. Якщо Росія не зуміє трансформуватися, то тим самим навіть вигравши військове протистояння з Чечнею, прирече себе на цивілізаційний конфлікт набагато більшого масштабу. Це питання має різні уточнення та різну деталізацію — чи залишиться Росія одним із головних гравців на євразійському просторі, чи зуміє зупинити просування ісламсько-ваххабітської експансії на Захід (одна, оскільки за Туреччиною стоїть НАТО й інші два шляхи експансії — через Кавказ і Балкани — нерівноцінні за легкістю).
Імперія втрачає свою силу тоді, коли втрачає свій гуманітарний зміст її гласний чи негласний, але неопротестовуваний з боку складових її частин, договір (котрий утверджує тією чи іншою мірою гарантії збереження життя та зміцнення миру у складових частинах імперії). Гуманітарна катастрофа в будь-якій зі складових частин означає скасування гарантій цієї частини з боку імперії на оборону від зовнішнього посягання, на захист життя та її економічного рівня. Допущення впливу чужорідної для імперії культури до такого рівня, коли виникає військовий конфлікт загальноцивілізаційного масштабу, є постановкою питання про відторгнення конфліктної території від імперії. Громадянська війна та супутня їй гуманітарна катастрофа в Чечні — ознаки розпаду суспільного договору, федеративного договору, за типом і за суттю — імперського.
Нинішні імперії зберігають своє існування тільки в тому випадку, якщо примудряються продовжити час свого відносно безбідного існування за рахунок пропозиції своїм частинам (колоніям, штатам, сателітам) забезпеченого існування, якщо примудряються організаційно- економічне домінування перевести в область культурну — створення і трансляцій культурних стереотипів, уніфікації технологічних стандартів, нав'язування єдиного стилю споживання тощо. Таким чином, системна основа імперій минулого часу змінилася: вона перестала бути суто несиметричним розподілом — технологічні, фінансові й організаційні ресурси на одному боці і сировинні ресурси на іншому. Несиметричний розподіл ресурсів у імперії для функціонування господарського механізму став невигідним. Імперія може зберігати своє існування лише в культурному сенсі. Таким є принцип культурної імперії США. Такий же принцип може взяти на озброєння і Росія.
Культурний імперіалізм має ряд обов'язкових умов, з яких головні такі:
1) універсальність культурних стереотипів, що формуються культурною імперією, і їхня гуманітарна привабливість;
2) включеність культурної імперії в процес світового розподілу праці;
3) домінування у світових системах багатошарової комунікації (професійної, інституційної, інформаційної). З точки зору першої умови, хоч би що робила Росія, вона зобов'язана турбуватися про універсальність створених нею прецедентів і їхню гуманітарну привабливість для складових частин імперії і для іншого світу. Тому будь-який політичний і військовий крок важливий передусім у інформаційному сенсі — у чому універсальний культурний сенс цього кроку і яка його гуманітарна привабливість. При плануванні будь- яких політичних і військових кроків, треба виходити з того, що їхній універсальний культурний зміст має бути інтегрований у світове право (правовий прецедент), а їхня гуманітарна привабливість має бути ретрансльована для якомога більшого кола світової громадськості. Тільки так культурна імперія може зберегтися і розвиватися. Цього поки Росія не робить…
Включеність Росії у процес світового розподілу праці постійно перебуває під запитанням, як з точки зору способу включеності, так і з точки зору постійно присутніх тенденцій на ізоляцію. Домінування Росії у світових системах комунікації за існуючого рівня її економічного розвитку немає і бути не може. Тому перспективи перетворення Росії на культурну імперію вельми туманні.
У плані критики статті «Гуманітарні технології, розвиток суспільних зв'язків і… імідж Росії» Єфима Островського та Петра Щедровицького в журналі «Сообщение» №1 за 1999 рік — культурний вплив Заходу не є однорідним, і йому не можна протипоставити певну цілісну культурну політику, певну ідеологію, яка може бути основою ідентифікації всієї країни. Культурний вплив Заходу відбувається в рамках багатьох культур і переважно не на рівні держави, а на рівні громадянського суспільства. Щоб протидіяти цьому впливу, необхідна серйозна підтримка «неурядових організацій» — третього сектора. Четверта світова війна, як називають її згадані автори, буде вестися не за «розширення систем зв'язків між державами-учасниками», а між громадянськими суспільствами Росії та громадянськими суспільствами інших країн. Адже саме «неурядові організації» в Росії існують на західні гранти, а не на гроші підтримки власної держави.
З іншого боку, автори у вже згаданій статті стверджують, що «російський світ — мережева структура великих і малих спільнот, які думають і розмовляють російською мовою». Це більш аніж спірне твердження, а враховуючи досвід подібної політики незалежності в Україні, — просто помилкове. Культурна ідентифікація не може грунтуватися на мовній ідентифікації — є російськомовні люди, котрі несуть у собі західну культуру, і навпаки, люди, котрі не розмовляють російською, але живуть за культурними стандартами Росії. Наше заперечення, як і у випадку з українськими націонал-патріотами, будується на принциповій відмінності мовної та культурної ідентифікації. Питання тому треба ставити ширше — що є російська культура в контексті нових викликів: цивілізаційних конфліктів, технологічної й інформаційної експансії Заходу, у світовому розподілі праці? Що таке російська людина, окрім її мови?
Наш висновок у цьому контексті такий — політика Росії в Чечні не несе універсальних культурних стереотипів, а гуманітарна катастрофа, котра розігралася на тлі чеченської війни, не дозволяє Росії мати гуманітарну привабливість ні для народів Росії, ні для світової громадськості.
Перша хвиля переділу території колишнього СРСР була пов'язана iз розпадом СРСР. Зараз ми маємо всі підстави стверджувати про початок другої хвилі територіальних змін, оскільки процес регіоналізації Росії не закінчено. Ця друга хвиля пов'язана із ланцюгом регіональних конфліктів, котрі доходять до збройних сутичок, внутрішніх воєн. Традиційно ведення внутрішніх воєн для Росії є чинником стабілізації: мобілізаційні технології дають можливість консолідувати громадянське суспільство, підвищити управлінську дисципліну. Внутрішня війна для Росії має позитивне значення, оскільки наповнює змістом життя людей в умовах кризи. Криза дозволяє пояснити причини невдач, дає відповіді на запитання, чому приймаються ті чи інші рішення. При цьому боротьба з противником дозволяє говорити не про те, яке майбутнє ми хочемо, а про те, якого ми не хочемо. Російські управлінці набагато краще вміють працювати, використовуючи мобілізаційні технології, аніж в умовах невизначеності, які завжди супроводять ситуацію розвитку.
Якщо Росія не зможе відповісти на загрозу розпаду і мобілізуватися для запобігання йому, то процес регіоналізації триватиме, а осередки конфліктів будуть множитися. Чи вигідний для України розпад Росії взагалі? Це залежить від того, які частини Росії готові відколотися. Чи вигідна для України втрата Росією свого впливу на Кавказі? Для нинішньої економічно слабкої України така ситуація є однозначно невигідною, оскільки у України немає ні ресурсів, ні відповідного досвіду для заборони ісламсько-ваххабітської експансії на її територію.
Однак вже не раз у минулому Україна доводила своє вміння використовувати помилки і прорахунки інших країн з метою розширення своєї території. Враховуючи можливість втрати Росією своїх позицій на Кавказі, у України потенційно є свої безпосередні інтереси в прилеглих до її території російських регіонах. Окрім того, кавказький територіальний напрям для України безумовно перспективний ще і як китайський напрям зовнішньої політики, що, враховуючи інтенсивний розвиток Китаю, матиме важливе значення на початку ХХI століття. У цьому випадку Україна безумовно повинна буде вести активну зовнішню політику й оголосити свої інтереси на кавказькому та китайському напрямах.
У разі розпаду Росії та політичного хаосу всередині держави, ці території самі будуть зацікавлені у зміні своєї державної приналежності і відійдуть до України без особливих зусиль з її боку. Звісно ж, це лише умоглядні допущення, але якщо Росія буде поводитися так, як вона поводиться сьогодні, ці допущення стануть більш аніж реальною перспективою для України.
