Ніколи раніше я не реагував на зауваження з приводу своєї телевізійної — чи газетної, чи радіодіяльності, — вважаючи, що журналіст має працювати, а не відгукуватися на думки рецензентів. Однак вважаю за необхідне написати кілька слів з приводу підбірки матеріалів під спільним заголовком «Телевізійний «Юр'їв день» — статті моєї колеги Наталі Лігачової та підбірки думок експертів газети. Не тому, що я сумніваюся в правомочності висловлених думок, а передусім тому, що став усерйоз турбуватися за психіку читачів газети, автором якої є. Адже якщо у вівторок вони дізнаються, що я був серед тих, хто кривлявся і був «пофігістом», на нападки якого зважено відповідала головний редактор «Дня» Лариса Івшина, а в середу змушені сприймати мене як оглядача цієї ж газети, статтю якого підписала до друку той же головний редактор, то, виходить, є два Віталії Портникови! І дві Лариси Івшини. Поспішаю відразу ж заспокоїти читача. Віталій Портников один. І Лариса Івшина одна.
Проблема виключно в певному дефіциті розуміння того, що відбувається — і в країні, і в телевізійному ефірі, небажанні мислити стратегічно, одномоментному роздратуванні... І цим грішить не тільки один із найкомпетентніших телекритиків Наталя Лігачова, чимало її колег і телеглядачів. Відсутність стратегічного мислення — відмінна риса нашої політичної та журналістської еліти і — як стало ясно з підсумків виборів — нашого суспільства, суспільства, в якому майже половина голосуючих висловилася за минуле, ототожнюване з Симоненком, Вітренко та Морозом, а ще чверть — за не менш цікаве нинішнє, пов'язуване з чинним Президентом. Таке суспільство — і через десять років незалежності це слід, нарешті, визнати — не зміниш одним голосуванням. Його треба змінювати загайно, вдумливо, роблячи все можливе якщо не для сьогоднішніх виборців, то для дітей нашого дивного електорату.
Звичайно, було б краще, якби виборча кампанія пройшла інакше. Ми — кажу про своїх однодумців і багатьох своїх колег — робили для цього все, що могли. Так з'явився цикл інтерв'ю з претендентами «32 жовтня» ще до відомих змін на телеканалі СТБ. Так стали виходити теледебати В'ячелава Піховшека на «1+1». Очевидно — і я казав це ще до передвиборної кампанії, — що можливість маневру була невелика, тиск на ЗМІ зріс безпрецедентно. Але перший тур виборів пройшов, а Україна залишилася. Залишилися люди, котрі цікавляться політикою, і люди, які більше ніколи вже не будуть нею цікавитися. І те телешоу, яке вийшло в ефір каналу «1+1» — один з інструментів, покликаних зберегти громадський інтерес до політичного життя, до думок тих, хто прагне змін у нашій країні. У ведучих у цій ситуації невдячна роль. Це не бенефіс, не свято, це важка, вимотуюча робота... «Но слез моих не видно никому. Да, Арлекин я, видно, неплохой».
А ви хотіли чергового пленарного засідання Верховної Ради? Але хто почув би тоді Ларису Івшину, Євгена Марчука, Олександра Мороза, Миколу Томенка чи Олеся Донія? Чи Йохансена Андерсена, за якого заступилася Наталя Лігачова? Наташо, та ти перша вимкнула б телевізор — і мала б рацію! І хто сказав, що тоді, коли говорять представники опозиції, не можна давати слово представникам президентської команди? У нашому ефірі Володимир Горбулін чи Дмитро Табачник виглядали людьми, відкритими для дискусій, — а це важливо хоча б з огляду на те, що всiм нам жити в цьому суспільстві і після 14 листопада. Найголовніше: мене вражає, що практично ніхто з телекритиків не помітив, що це був не перехід декількох журналістів з каналу СТБ на канал «1+1», а об'єднання зусиль двох професійних команд, відносини між якими аж ніяк не завжди були рівними. Ми прагнули продемонструвати, що в атмосфері нетерпимості, котра складається в суспільстві, і неповаги до ролі ЗМІ професіонали повинні співпрацювати, щоб створювати якісний, хвилюючий людей телепродукт. Гадаю, нам це вдалося. У мене ніколи не викликав сумнівів професіоналізм Миколи Княжицького та Олександра Роднянського, але такого вміння поступитися амбіціями задля спільної справи я від них не чекав. Хоч як не дивно це прозвучить, але цей проект вселяє в мене більшу надію, ніж результати виборів президента країни. Надію на наше професійне майбутнє. Надію, що ми ще зможемо допомогти нашим глядачам і читачам зрозуміти, якої країни нам усім треба домагатися. Тож я чудово зрозумів, про що говорив вранці датський журналіст. Я писав щось подібне і десять років тому, і п'ять — може, ми й чули цитати з якогось прес-релізу, підготовленого для колеги напередодні його приїзду сюди на основі моїх статей чи публікацій Наталі Лігачової. Я не збираюся стверджувати, що якраз західний журналіст просто зобов'язаний бути в Україні професіоналом — ми ж хотіли не перебити його, а схилити до участі в дискусії замість того, щоб виступати із заздалегідь заготовленою промовою. Це і так зрозумiло. Важливо інше: хоч би якою була наша країна, хоч би якою була її репутація, — нам у ній жити. І використовувати будь-яку можливість щоб говорити, переконувати, доводити можливість плюралізму думок у суспільстві — необхідно!
Я не стверджую, що не всі це розуміють. Здається, для Олександра Мороза — після того як він пересвідчився у своїй поразці — все те, що відбувається, стало просто нецікавим. Він тільки повторював нам: «якби тижнем раніше», хоча тижнем раніше не я, не Вересень, а він — Мороз — виявився не здатним на Вчинок. А Євген Марчук продовжував спокійно працювати. Працювати політичним діячем. І не випадково сьогодні набагато більше роздумують про перспективи того, хто знаходиться на 5 – му місці, аніж про тих, хто посів друге чи третє. Бо якщо мета — не президентство, не влада, а Україна, то можна і після виборів, навіть у ніч після виборів йти вперед, використовуючи для цього будь-яку можливість. Чимало наших співрозмовників так і робили. Чимало наших телеглядачів це зрозуміли. Я радий, що в країні, котра вибирала між минулим і нинішнім, ми змогли показати телебачення майбутнього. Це також дія, яка ще буде гiдно оцінена і телеглядачами, і телекритиками, які не змогли бути на висоті професійного розуміння моменту у свій «Юр'їв день».
