Відразу стало в оптимальний для мене час — о 5 ранку —
темно, й від незвички я ледь не розбив на своєму звичному біговому маршруті
свою голову об імперські рештки телеграфного стовпа. Нині вони стали національними,
але загроза для голови не змінилася, й її отвір висловився нецензурно,
хоча цензором була лише ніч. І власникові рота все зійшло з рук.
Ліхтарі, чужі для нашої дивної землі, під час дощів не
горіли. А дощі так і йшли, як верзіння недоторканних депутатів, постійно
й хлюпотіли в черевиках на босу ногу, по-жаб'ячому.
Але я не здавався. Треба бути в гармонії з рідною природою,
щоб хоча б через сторіччя отримати для нащадків подібність Батьківщини.
Відчуваючи всі зазублини розбитого, незрозумілого й зараз для німецьких
фашистів, що капітулювали, шляху — я пробігав поблизу П'яного базару, долав
багато ниток залізничного шляху, вибоїсту вулицю, посеред якої — ще більш
ранні, ніж я, — комашилися люди, а після них, коли я обертався, — сплюхи-собаки
бродячого стану. Вони спочатку не вірили, що я мчу не на смітник — і поспішно
звільняли для мене місце в контейнері.
Так воно і велось сміттєво, а я біг і біг.
За обласним ГАІ стояв на пустирі дивний особнячок. Від
нього іноді відділявся чорний жилавий дог і намагався вкусити. Доводилося
переходити на крок і говорити з ним лайливо, з наступаючими, не запобігливими,
інтонаціями. Дог відходив і розмірковував над моїми словами. А назустріч
уже летіли: маленька освітлена бензоколонка, переїзд і мікрорайон компактного
мешкання ужгородського цигана — Радванка. Циганський барон там був на своєму
місці — з непроглядної темряви раптом виринали діловиті циганки з мітлами,
котрі ще раніше повставали, ледь не проводячи лозинами мітел по моєму обличчю.
На душі було добре: є й в Україні люди, котрі до кінця праведно виконують
свій обов'язок. Недаремно навіть сам Пушкін написав поему «Цигани».
Участь у позитивному трудовому процесі на циганській частинці
України брали й коні. У газонних паузах між дорогою та тротуаром вони зрізали
своїми зубами в'янучу траву. Попри свою свободу, вони не здавалися безгосподарними.
А під час дощу я здивовано побачив, що копита коней педантично обв'язані
поліетиленовою плівкою.
Але згодом я був розчарований, помітивши автобус комгоспу,
що повільно рухався. Звідти періодично виходила світлокоса жінка й перевіряла
наявність на робочих місцях циган, котрі метуть. І в циганському таборі,
виявляється, так само прозаїчно, як і в парламенті.
Тільки й радості, що чомусь на п'ятикілометровому маршруті
лише в циганському таборі з'являлися живі ліхтарі, потрібні поступальному
народові. А перед прохідною кам'яного кар'єру, з озером у чаші, заслала
очі особлива темінь. Силуетилося безліч каменів, стояла будова, де вдень
перебували майстрові, створюючи надмогильні плити. Скреготав лист жерсті
в світлі бляклого прожектора, який перегодом потух. На будові для граніторозробників,
поруч із похоронною майстернею, на непіднятому грунті гойдалася під вітром
жовтіюча берізка.
Необхідно було особливе почуття, щоб дістатися між валунів
до озера. Й не розбити голову, коліно, не впасти, а стати на скелястому
березі, роздягнутися до спіднього й прийняти на груди не 200 грам, а молодий
місяць.
Скелі навколо довгастого, дуже глибокого озера завжди відкидали
на світле дзеркало тінь у вигляді великого чорного ведмедя... Тому світлого
залишалось обмаль, й якщо я запливав у чорне, ставало моторошно...
Колись у цій пастці працювали екскаватори, та раптом поглиблена
поверхня не захотіла людини, відповіла підземною водою — й техніка залишилася
на дні. Люди при цьому пішли прискорено. А я ось пливу над окупованою технікою.
У моїй уяві — великі сонні соми, котрі тут водяться. Літніми світанками
вони доволі вагомо показували себе над дзеркалом, дивуючи, що можна здивувати
цю гладінь. Під час плавання уявляю, що я рухаюся собі між скель — спокійний,
абстрагуючись від холоду, — а в чорній глибіні походжають між крижаними
екскаваторами, як народні депутати, обважнілі соми й розмірено роздумують
про перспективи руху заржавілої на дні техніки.
Я вірю в екскаватори, як і депутати, але в озеро я вірю
ще більше. Мені приємніше загалом ловити сомів, ніж, опустившись на дно,
загрібати мул екскаваторними ковшами.
Коли я на скелі роблю розминку під місяцем, іноді пролітають
сови, ледь не торкаючись обличчя. Я їм нічого не говорю. Й вони мені. Ось
де демократія!..
Який державний природний прогрес розцвів би у нас, якби
Бог наклав на парламент на один рік мораторій на будь-які розмови?!
Природа всього лише — хвильова.
Час не владний над тобою, поки ти в стихії хвилі внутрішньо.
Й зливаєшся постійно з тим природним середовищем, що народжує для наочності
хвилі очевидні — з водою.
Відхід від споконвічного середовища, зрада йому народжує
помсту у відповідь. Всесвітній потоп — тому свідчення. Потопи дещо менші
— також. Тим паче в країні, де колишньому керівникові ракетної промисловості
варто було б відлетіти назавжди в космос від ганьби.
Треба зберігати чистим наочне свідчення позачасової сутності
людини. Інакше — без внутрішньої хвилі — зношення тканин, швидка смерть.
Чим частіше ви йтимете до води — тим частіше життя усміхатиметься
вам.
Боже!
Так починаються молитви.
Але вони нескінченні. Це також хвилі, це — вода, а не дивна
звукова субстанція перед ідолоподібним обличчям у рамці.
Птах! Але якщо він сидить, то лише для того, щоб пробудити
в людині, котра споглядає тугу за пташиним постійним хвилеподібним рухом.
Тоді він знову захвилюється, рухомий вітром. А ми можемо довго сидіти,
перетворюючись на камінь. Лише нерозуміння, чому в такому випадку близькі
плачуть, коли ми провалюємося в землю, майже не залишивши по собі візуального
сліду? Камінь, утім, знайшов своє правильне місце. А навіщо людині ставати
ним?.. Є ж вода — середовище, в якому люди можуть стати птахами, поступово
народжуючи в собі їх внутрішнє пробудження.
Хто б міг подумати, що й така дуже холодна вода з першими
кроками грудня й далі неухильно стає холоднішою, намагається стати не водою,
а криком. Ламаючи своїм голим тілом, озброєним терпнучими кулаками, прибережний
лід, що все більше не зламується, — я знов пливу на далекі скелі. Я вірю,
що в гармонії з природою, абстрагованою від дивних облич правителів, можна
вижити в Україні.
Але з холодами ставало все важче моделювати в людському
повітрі — вода — із себе птаха, бути таким же вільним і розслабленим...
А вода все звужувалася до розмірів ополонки. Як рідна Україна,
що стягується в ополонку. Ніби петля на тілі однієї із склочних людських
формацій Всесвіту, в якій — високо! — можна лишень уявити: які там води,
які птахи, які люди, й чи готують вони у воді із себе птахів?
Після води легко, підстрибом, мчиш через циганський табір
до П'яного базару. Зірки, коли я підплигував доволі високо, як хрущі, тріскали
мені по лобі.
