2 листопада
Ці люди сходили зі зручного асфальтового покриття тротуару на безпечно витоптану в трав'яному газоні стежку. Ці дивні люди дерлися вгору насипом моста-розводки на стрімкій автомобільній трасі. Ці безпечні люди переступали, а іноді, якщо точніше, перелазили через огорожу безпеки обабіч дороги, перебігали її в забороненому місці перед самим носом машин, знову долали огорожу й спускалися з насипу вниз, підминаючи чобітьми соковиті зелені травинки.
— Я називаю її стежкою для баранів, — перехопила мій осудливий погляд літня жінка. — поруч же перехід, і ні тобі підйомів чи спусків, ні брудних від мокрої землі чобіт, ні замазаних об огорожу спідниць і брюк, і головне — зовсім безпечно. Та й довший цей шлях хіба що метрів на 10-15. Але ж біжать, деруться насипом, тягнуть дітей за собою. А потім, не дай, Боже, чого, заламують руки в розпачі: «I як це дитина під машину потрапила?» Шукають вину скрізь, лише не в самих собі, забуваючи, що трагедія — це закономірний підсумок «баранячої» поведінки батьків, що самі, протягом років порушуючи правила для пішоходів, вели дитину до біди. Самі...
...Трамвайний вагон вихлюпнув хвилю пасажирів, від гурту відділився неслухняний струмочок і подерся «баранячою» стежкою. Заощаджуючи час чи наближаючи біду?
