Кожна держава як система, за умови, що її діяльність
не викликає активного опору з боку народу, прагне стати тоталітарною, тобто
зосередити в собі всю повноту нічим не обмеженої влади. Тому вже в самій
основі держави закладені зерна заперечення її самої, бо, досягнувши своєї
мети, ставши абсолютною, ця держава вже не може бути прийнятною нормою
організації суспільства як з морального, так і з економічного боку. Прикладом
може бути держава інків, давньоєгипетська держава в період перед завоюванням
її Персією та деякі інші держави пізнішого періоду.
Держава в такому разі стає паразитом і існує лише заради
самої себе. З легкої руки філософів XIX ст. ми вважали державу знаряддям
класової диктатури, та це не зовсім так. Навпаки, часто в історії ми зустрічаємо
приклади, коли держава стає на шлях «революції зверху». Мета такої революції
якраз і полягає в тому, щоб позбавити правлячий клас влади й тим самим
зміцнити владу держави, перетворити її у владу чиновницького апарату. Для
цього держави в боротьбі з правлячим класом спираються на низи. Цезар,
спираючись на низи в боротьбі проти патриціанського сенату, зруйнував республіку
й започаткував імперію, тиран Пісістрат прийшов до влади на хвилі демократичного
руху. При такій революції зверху влада держави не слабшає, а, навпаки,
посилюється і стає абсолютною. Там, де це вдається, класова диктатура замінюється
диктатурою державної бюрократії (Єгипет, деякі періоди історії Китаю, Римська
імперія, держава інків, Росія в період після Петра I).
Навпаки, правлячий клас має переважний доступ до державної
посади, але становище представника правлячого класу залежить вже не від
його походження, а від тієї державної посади, яку він посідає. Так незнатного
роду Меншиков, Орлов, Потьомкін в ієрархії державної влади стоять вище,
ніж шляхетні Довгорукі, Оболенські та інші нащадки святого Володимира.
Таким чином, міцно зв'язувати державу з класовими відносинами,
надаючи їм перевагу й не виділяючи при цьому державу як самодостатню організацію,
було б помилкою. Якби все полягало лише в класових відносинах, то ми на
сьогодні мали б ідеальну правову державу. На жаль, це не так. Якщо в пролетарській
державі стало можливим виникнення такого потворного явища, як сталінщина,
то це означає, що і в пролетарській державі існували умови для такого повороту
подій, тобто пролетарська держава успадкувала всі болячки, притаманні державній
організації. Закономірно й те, що всі наймерзенніші режими XX ст. — фашизм,
націонал-соціалізм і сталінізм — прикривали свою суть саме знаменом соціалізму.
Чи не вкладається це в загальну схему, коли держава у своїх тоталітарних
справах спирається на соціальні низи суспільства, щоби з їхньою допомогою
встановити диктатуру?
Держава як така взагалі, а тоталітарна особливо, не може
стати моральним цензором, насаджувати свої правила моралі. Основне правило
зводиться до того, що моральне все, що вигідне державі, а все, що їй не
вигідне, — аморальне. Тому відданість сюзерену (королю, диктаторові, правлячій
партії та її фюреру) стає вершиною моральних чеснот, і між цією відданістю
та патріотизмом ставиться знак рівності. «За віру, царя і отєчєство!»,
«За Сталіна, за Батьківщину!», «Хайль Гітлер!». Хіба ж не викликає здивування,
що таке, здавалося б, святе почуття, як патріотизм, виховується в тоталітарних
державах і перетворюється в основу їхньої внутрішньої політики? Чому саме
в цих державах? Хіба це почуття не розвинуте в демократичних країнах, де
про нього майже не говорять, у той час як у тоталітарній державі про нього
захлинаються радіо, газети, пропагандисти-агітатори? Хіба ж це не викликає
підозри й не наводить на думку, що патріотизм стає зброєю і засобом придушення
будь-якого демократичного руху, спрямованого на обмеження безконтрольної
влади держави?
Жорстка організація (а бюрократична держава неминуче стає
такою жорсткою організацією), як відомо, супроводжується зменшенням ступенів
свободи, придушенням свободи вибору і плюралізму. Це стосується й моралі.
Щодо моралі встановлюються певні жорсткі регламентації, відбувається чіткий
поділ, що морально, а що неморально. Причому цей поділ стосується всіх
сфер життя, доходячи до абсурду. Це неминуче, оскільки тоталітарна держава
може існувати лише в умовах одноманітності в усьому, починаючи від філософії
і закінчуючи модою. Одночасно із цим неминучий процес розшарування моралі
на мораль офіційну (для вибраних) і мораль підпільну, яка існує, та про
яку не говорять. Офіційно існує лише одна мораль, а закон обов'язковий
для всіх. Але так бути в суспільстві, яке поділяється на еліту й маси,
не може. Життя еліти стає таємним і старанно оберігається від усього суспільства.
Напоказ виставляють скромність, аскетизм і любов до дітей з обов'язковими
ритуалами вручення малечею букетів квітів обожнюваним вождям і керівникам
під час різноманітних урочистих церемоній.
То у чому ж полягає класовість держави? У приватній власності
на засоби виробництва? Тут слід обмовитись, що приватна власність на знаряддя
виробництва — не винахід буржуазного суспільства. Вона виникла на зорі
цивілізації і поклала початок, власне, цивілізації.
Якщо насильно запроваджується власність, яка не спроможна
конкурувати з приватною власністю, то це не зумовлює економічного прогресу,
а отже, і підвищення рівня життя трудящих. Але якщо держава запроваджує
власність, недієздатну на світовому ринкові, то, щоб не стати банкротом,
вона змушена буде закрити свій внутрішній ринок для іноземних товарів і
тим самим не тільки забезпечити життя недієздатному творінню, але й позбавити
себе надії мати здорову економіку, ізолювати себе від усього економічного
світу.
Однак повністю ізолювати своє господарство від світового
не можна. При низькій продуктивності праці можна компенсувати брак прибутку
тільки за рахунок більш жорстокої експлуатації трудящих, за рахунок збільшення
частки додаткової вартості, яка вираховуватиметься із зарплати робітників.
Убозтво суспільства забезпечене. І ось тепер необхідно підігнати мораль
до економічної бази. Моральним стає убозтво. Прагнення до кращого матеріального
життя засуджується лише в тому випадку, коли людина не вимагає за це матеріальної
винагороди. Протилежне розцінюється як користолюбство. Інакше кажучи, мораль
підлаштовується під хвору економічну систему.
Що ж відбувається з реальною мораллю суспільства? Вона
руйнується до самісінької основи. Втрата загальнозміцнювального ланцюга
зумовлює появу в суспільстві стану політичної апатії, відчуження громадянина
від держави, трудящого від праці. Помітно зростають наркоманія, алкоголізм,
корупція та злочинність. Суспільство стає аморальним тому, що аморальною
стала держава.
Що ж пропонується? Замість адміністративних важелів управління
економікою застосувати економічні. Чи це щось нове? Ні!
Увесь світ після скасування рабства і кріпацтва перейшов
на економічні важелі управління. Тепер ми це видаємо за прогресивне починання.
І дійсно, порівняно з періодом сталінізму й застою воно прогресивне, але...
Є одне «але», і досить суттєве. Яким чином можна перейти на економічні
важелі управління, що передбачають вільні ринкові відносини (тобто економічну
демократію), при одночасному збереженні відомчої і державної монополії,
яка власне заперечує економічну демократію?
У чому аморальність монополії? Ми говорили, що мораль —
це зведення правил і засобів, що забезпечують виживання і життєздатність
суспільства. Але монополія зменшує життєздатність суспільства, що особливо
яскраво виявилося тоді, коли у всьому світі почалися процеси інтеграції
народного господарства й економіки. Таким чином, монополія за своєю суттю
аморальна. А оскільки економічний уклад життя і мораль суспільства взаємозв'язані,
то аморальність економіки неминуче призводить до аморальності в інших сферах
життя.
У всі віки і в усіх народів вважалось аморальним, якщо
батько розтринькував своє майно, залишаючи нащадків жебраками. І хіба надто
різким буде твердження, що після періодів сталінізму й застою нам у спадок
залишилась аморальна держава? Воістину її очищення можна порівняти з відомим
подвигом Геракла, який вичистив Авгієві стайні, пустивши туди річкову воду.
У даному випадку водами ріки є гласність і демократія.
Демократія може бути ефективною лише за умови повної інформованості
народу з усіх питань суспільного й політичного життя. Тільки тоді можна
бути впевненим, що система в екстремальному стані може ухвалити правильне
рішення.
Давно відомо: маленька неправда породжує велику недовіру.
Помилка в стратегії влади йде від недовіри влади до самого народу. І коли
влада стає на цей шлях, то пожинає плоди недовіри самого народу. Скільки
в результаті цього загинуло добрих починань!
Найміцніший демократичний уряд той, який нічого не приховує
від свого народу.
Головним дієвим засобом інформованості народу й запобігання
перетворенню демократії в охлократію та диктатуру є незалежність засобів
масової інформації. Звичайно, тут можуть бути і втрати. Іноді й значні,
але вони мізерні порівняно з тією вигодою, яку забезпечує незалежність
засобів масової інформації, для зміцнення демократії. Недарма перші кроки
будь- якої диктатури — це придушення і підпорядкування собі засобів масової
інформації. Там, де організуючою силою суспільства є не переконаність у
раціональності даного ладу чи становища, а насильство, населення може довгий
час перебувати у стані інформаційного дефіциту, не беручи участі в ухваленні
рішень, підкоряючись владі. Але такий стан неминуче призводить до втрати
ініціативи, до політичної апатії населення. Апатія зростає, але чим вищий
науково-технічний розвиток людського суспільства, тим небезпечнішою для
існування самої диктатури стає ця апатія. Адже без ініціативи населення
неможливо витримати ритм науково- технічного розвитку, втрата якого зумовлює
відставання від інших країн світу.
З часом апатія набуває характеру пасивного опору владі.
Економічні програми не виконуються не тому, що хтось їм шкодить чи активно
чинить опір. Ні. Тут простіше і складніше. Чим вищий рівень розвитку, тим
більшу роль відіграє індивідуальна активність, зацікавленість. А оскільки
її немає, то все робиться абияк. Система стає ніби некерованою.
Влада припускається наступної закономірної помилки. Бореться
з некерованістю шляхом збільшення апарату управління, шукає виходу, у кожній
галузі народного господарства створюючи свій особистий апарат управління,
міністерство, відомство. Влада розраховує на те, що коли їй буде «з кого
спитати», то все врешті-решт налагодиться. Насправді ж досягається цілком
протилежний ефект — до дезорганізації народного господарства приєднується
дезорганізація управління. Узгодження дій різних відомств призводить до
втрати часу.
Апарат стає незграбним, задихається від потоку вихідної інформації,
запізнюється з ухваленням рішень.
Що ж відбувається далі? Природна реакція апарату — збільшення
своєї сили й чисельності. Він перетворюється у величезний паразитичний
механізм, який фактично пожирає весь приріст, тобто народне господарство
працює на апарат. Зрештою, настає момент, коли прихований паразитизм апарату
управління стає явним. У самосвідомості народу відбуваються якісні зміни.
Виниклі у стані дефіциту інформації різноманітні гіпотези поступаються
одному, непохитному переконанню, що основним злом є методи управління,
їх стиль, паразитичний апарат цього управління і саме його існування. Ця
зміна у свідомості вже необоротна.
Реальність висуває перед українським народом альтернативу:
докорінна зміна принципів управління або загибель держави. Держава більше
не може існувати без демократичних змін, без відновлення самоорганізації
суспільства на основі переконаності членів цього суспільства.
Чи не можна прискорити розвиток країни посиленням насильства
та репресій, знову створивши режим великого страху? Ні, не можна. Насильство
ефективне лише при наявності опору, але насильство безсиле проти апатії,
коли населення не чинить опору, але виявляє ініціативу.
Другий аспект. Посилення насильства і встановлення жорстокого
тоталітаризму призведе до глибоких негативних міжнародних наслідків. Народи
світу вже засвоїли істину, що насильство, яке здійснюється владою щодо
власного народу, неминуче трансформується в насильство стосовно інших народів,
і терпіти його не будуть.
Для демократичного світу необхідне насамперед обмеження
прав держави над своїм власним населенням. Демократична будова держави,
дотримання нею прав людини — вже не внутрішня справа держави, а головне
питання міжнародної безпеки й виживання людства. На шляху до цього ми насамперед
повинні відмовитися від догми про «непогрішність держави і влади», яку
постійно втовкмачують, від догми про пріоритет держави над особистістю,
від догми пріоритету політичних інтересів над інтересами загальнолюдськими.
Усе це може залишитись благим побажанням, якщо не буде
виконана основна умова демократизації: незалежність засобів масової інформації.
Це вигідно й самій державі, оскільки вона буде мати реальне уявлення про
справжню реакцію населення в оцінці діяльності урядових органів. А цього
якраз найбільше боїться номенклатурна бюрократія. Боїться, щоб обиватель
не замислився, бо обиватель, який замислився, вже перестає бути обивателем
— у ньому прокидається громадянин.
Привабливе, на перший погляд, гасло «Навчатись демократії»
водночас викликає почуття гіркого сарказму. Як могло трапитись, що лише
наприкінці XX ст. ми починаємо вчитись того, що відомо людству вже понад
два тисячоліття? «Навчатись демократії!» — хочемо цього ми чи ні містить
у собі заклик навчатися моралі. Демократія — це, насамперед, децентралізація
влади. Навіть при чіткому розподілі влади на законодавчу, виконавчу й судову
без одночасного розвитку місцевого самоуправління й передачі влади на місця
держава зберігає за собою весь апарат насильства. А зберігаючи його, вона
неминуче (навіть будучи попервах цілком демократичною) досить легко трансформується
в тоталітарну з усіма згубними для неї як політичними, так і економічними
наслідками.
