Кажуть, що теперішня молодь й знати не хоче свого минулого
— по- моєму, просто з'явився великий сумнів у можливості його знати. Ми
й самі переживали великі події, але переважну більшість у найісторичніші
хвилини турбувало зовсім інше. Так і з нашими дідами: можна хоч щодня переписувати
підручники, а те, що вони пережили, лишається у нас в душі й керує нами.
Усі вони, скільки знаю, були селянами з бідної півночі
України й займались переважно тим, що якось виживали, обробляючи землю.
Один прадід з боку матері дістався Америки, та й там не розбагатів. «Підкуркульник»
— прадід з боку батька — Роман мав трьох волів, шість десятин землі й не
хотів вступати до колгоспу. У Бречі, його селі, таких було чимало: як потім
підрахував дід з товаришами, під час голодомору в селі загинуло людей у
п'ять разів більше, ніж під час війни. Вимерли насамперед найбідніші, багатші
міняли дещо на харчі.
Наталка, моя бабуся, одружилася з дідом Володею, що під
час війни потрапив у полон до німців, і бабуся забрала його з табору додому.
Бреч була приміським селом, до партизанів з неї важко було дістатись, але
поліцаїв люди не дуже боялись. Один такий прийшов до Романа, у шинелі й
босий, і сказав, щоб той відвів до нього в двір корову. «Ото дурні німці,
що таким, як ти владу дають, і ти дурний, що себе нею вважаєш» — відповів
дід і вигнав зайду. Поліцаїв забрали потім у штрафбат, інші чоловіки у
більшості полягли на Дніпрі, а дідові пощастило — його тільки поранили.
Правобережжя так відвойовували: брали село, збирали усіх дорослих чоловіків,
сяк-так озброювали й без ніякої підготовки посилали на штурм. Потім історія
повторювалась, але тих, хто раз вижив, вдруге на смерть зазвичай не посилали.
Тому в 70-ті, коли було дуже багато фільмів про війну, дід казав, що єдиний,
схожий на правду — «Балада про солдата».
Але значно більшим героєм виявився другий дід, з боку матері
Микола Юхимович. Війну він почав на Чорному морі, евакуюючи на баржі один
завод. Це тривало лише кілька годин, потім налетіли німці. Так дідові довелось
передрейфувати морем на пузі аж до вечора, коли його підібрав човен. Згодом
він служив на крейсері «Червоний Крим», навіть стояв у почесній варті,
коли на Ялтинську конференцію прибув Черчіль. Але не це виявилось головним.
Коли з'явилась «Мала земля», до діда приїхали кореспонденти з «Червоної
зірки» та «Деснянської правди». Дід чесно відповів про Брежнєва, що не
чув про нього й не бачив його, та на цьому не скінчилось. У місті Щорсі
проводили читацьку конференцію за цим шедевром, і кращого малоземельця,
ніж дід, для цього заходу не знайшли. Дід перед виступом для сміливості
замість того, щоб остограмитись, опівлітрився. Тож, вийшовши на сцену,
почав приблизно так: «Мені тут написали, що я вам повинен розповідати.
Та я розповім, як було насправді». Зал палко привітав цей порив до щирості,
і дід, в якому прокинувся дар імпровізації, заходився оповідати про свої
звитяги на «Малій землі», де він ніколи не був, прикрашаючи розповідь порівняннями
ворожих танків з пивним ларком. Тож наша районка майже правду писала, що
на конференції виступав і був тепло зустрінутий присутніми ветеран боїв
на Малій землі М.Ю. Васько, що неодноразово там зустрічався з Брежнєвим.
Дід здається справжнім шалапутом поруч із сумлінною ударницею
бабусею, що вручну викопувала за день з 10 соток картоплі в колгоспі. Вона
більш за все мріяла хоч перед смертю потримати в руках свої компенсаційні
марки, бо працювала в Німеччині на військовому заводі. Після тієї праці
їй в Україні запропонували працювати продавцем, а заодно — доносити в органи.
І кличку їй підібрали — «Чайка». Та бабуся відмовилась, і, діставши за
це кілька разів у пику, потрапила в холодну. А звільнив її звідти дідусь,
висадивши двері вночі. Отож бабуся за рік до смерті купила нову корову,
з чого ми усі дуже дивувались. Бо за день до того насилу здали за безцінь
стару. Але бабуся краще за нас знала, що ж потрібно людині в тяжкі історичні
часи.
