... Ні, ну просто розкіш. Сказано так відверто, що не можна
не процитувати: «...У населених пунктах мого виборчого округу... було навіть
проведено своєрідний експеримент. Так от, якщо взяти населені пункти, де
я зустрічався із виборцями не більше 1–2 разiв, і виділити з них села,
де застосовувалися додаткові зусилля (особисті контакти з головою колгоспу,
директором школи, керівником сільради, внаслідок яких вони пообіцяли підтримку
і включили свій адміністративний ресурс за мовчазного «благословення» районного
керівника), відсоток додатково зібраних голосів як правило не перевищував
10–15%». Зверніть увагу: що таке «адміністративний ресурс», освячений «мовчазним
благословенням» місцевого начальства, не розшифровується. Очевидно, з розрахунку
на те, що читач, знайомий із політичними реаліями нашої країни, і так розуміє,
яким чином отримано додаткові 10–15% голосів. Ну, що ж, приймемо, як кажуть
«комп'ютерники», «за умовчанням», і підемо далі.
Тільки заздалегідь пояснимо — це цитата з інтерв'ю, що
дав «Киевским Ведомостям» професор, кавалер орденів, екс-глава президентської
адміністрації, а нині один із керівників передвиборного штабу Леоніда Кучми
Дмитро Табачник. Навів він цей приклад із своєї практики під час виборчої
кампанії 1998 року до парламенту, відповідаючи на запитання, як би він
оцінив «нинішню президентську кампанію в контексті залучення адміністративного
і технологічного ресурсів». Мовляв, на самому адміністративному ресурсі
не виїдеш. Хоча рiч корисна. І, очевидно, попереджуючи питання про правочиність
використання «адміністративного ресурсу» політиком, що перебуває при владі,
пояснює: «...Всі чудово розуміють, що участь у виборах будь-якого чинного
політика (буде це прем'єр-міністр чи канцлер Великої Британії, Швеції,
Німеччини, або президент будь-якої з країн пострадянського простору) не
минає без застосування адміністративних можливостей, без підтримки апарату».
Професор Табачник, що є доктором історичних наук, напевно,
разом із класиками вважає, що основний урок історії полягає у тому, що
люди не пам'ятають уроків історії. Оскільки заявляє: «Я думаю, що найголовнiше
завдання, яке стоїть перед нами, — це нормальне комбінування адміністративних
можливостей і суто технологічних...». Не відмовлю собі у задоволенні нагадати,
що, як свідчить новітня історія, у пристойних країнах, на політичну практику
яких посилається п. Табачник, за таке «нормальне комбінування» можна не
тільки під імпічмент потрапити, але й у в'язницю загриміти. До речі, можу
порадувати Дмитра Володимировича: наше політичне життя повільно, але все
ж наближається до політичних норм цивілізованих країн. Наприклад, парламентська
комісія Єльяшкевича за рішенням ВР готує матеріали для подання до ЦВК про
скасування реєстрації кандидатом у президенти Леоніда Кучми. Якщо це трапиться,
Дмитро Володимирович, думаю, зможе із почуттям глибокого задоволення усвідомити,
що й він зробив у це свій посильний внесок «нормальним комбінуванням»,
будучи заступником керівника виборчого штабу названого кандидата у президенти.
Взагалі, у цьому просторому інтерв'ю, опублікованому в
двох номерах (від 29.09. і 30.09. 1999 р.), Дмитро Табачник багато чого
цікавого наговорив. Наприклад: «...Зі всіх зареєстрованих кандидатів у
президенти Кучма — єдиний, здатний реалізувати свої плани, які, на мій
погляд, найбільшою мірою відповідають потребам нашої країни». З першим
я загалом-то згоден у тому значенні, що Леоніда Кучму недооцінив Леонід
Кравчук у 1994 р., і ту ж помилку зробили деякі його опоненти в ході нинішньої
кампанії. А ось щодо відповідності потребам країни... Не думаю, що розвал
економіки і поголовне зубожіння населення нам так уже були необхідні. Чомусь
здається, що й без цього непогано б жилося...
Ну, і наостанок про те, чи варто переобирати Леоніда Кучму
на другий термін. Тема ця дебатується у суспільстві відтоді, як він сам
десь півтора року тому заявив, що вирішив висуватися повторно. Аргументи
«за» на рівні повсякденної свідомості спочатку звучали так: ці (тобто президентське
оточення) собі всі блага вже здобули, а прийдуть нові — й заново почнуть
усе розтягувати і грабувати. Однак останнім часом це трансформувалося в
цікаву формулу: він нас у це болото завів, ось нехай він усю цю бодягу
розплутує і сам на дорогу до світлого майбутнього виводить. Це, як було
з Іваном Сусаніним: ти нас сюди завів, ти нас звідси й виводь. Різниця
тільки у тому, що Сусанін знав, куди вів супостатів-загарбників. І тому,
в принципі, вивести їх міг, але не захотів iз високих патріотичних міркувань.
Той же, хто завів Україну туди, де вона знаходиться зараз, або не знав,
куди веде, а тому й вивести не зможе, або знав, куди вів, але керувався
при цьому зовсім не високими міркуваннями, а тому й виводити не захоче.
Ну, а якщо і захоче, то чим це закінчиться — можна в сусідній Росії подивитися.
Адже там вже переобрали на другий термін, керуючись, зокрема, і цим мотивом.
Милий своєю наївністю обивательський підхід — «нехай він
нас звідси й виводить» — п. Табачник ограновує з професорською витонченістю:
«...У будь- якій країні будь-який президент, обраний на другий, останній
(відповідно до Конституції) термін, буде значно енергійнішим, продуктивнішим,
аніж під час перебування на цій посаді протягом перших п'яти років. З тієї
простої причини, що він ...не змушений буде підлаштовуватися під різні
тенденції, не муситиме думати про своє переобрання. Він повинен працювати,
виходячи з думок про своє місце — якщо не у вічності, то хоч би в історії
України».
Звучить красиво, але не вичерпує усіх варіантів. Бо можливий
і ще один мотив, який у таких випадках може визначати всю діяльність в
роки останнього терміну: уникнути відповідальності за скоєне. Найпростіший
хід — залишитися на ще один термін. На настійливі прохання трудящих. Або
без усяких прохань оголосити себе довічним президентом. Не буду двічі дипломованому
історику наводити приклади з історії. Він їх і без мене знає.
...П. Табачник заявив, що в нинішній президентській кампанії
відносить себе не до кондотьєрів (тобто найманців, що б'ються за гроші),
а до волонтерів (тобто добровольців, борців за ідею). Не знаю, чи засумнівалися
журналісти, що брали інтерв'ю, але я — ні. Бо, чи можна не бути ідейним
прихильником того, що (або хто) дало (або дав) тобі все.
P.S. А все таки — є певне задоволення спостерігати за грою
витонченого і, хай не в образу буде сказано, цинічного розуму. Бо, яка
політична реальність, таке і її відображення в головах тих, хто в ній вариться.
Втім, не були б розумні й прагматичні, що поринули у це вариво, цинічними,
вони, напевно, звихнулись би.
