Існує суспільна закономірність, рятівна для кризових ситуацій,
а саме: чим суттєвішою, важливішою для людей є якась система, тим більшим
запасом живучості вона наділена. Навіть якщо від такої живучої системи
відключити всі канали життєзабезпечення, вона ще довгий час буде рухатися
у звичному напрямку і нормально (правильніше, квазінормально) функціонувати.
За інерцією, виключно за рахунок своїх неабияких внутрішніх ресурсів, насамперед
людських. Однією з таких високоінерційних систем є наша освіта. Справді,
без належного державного фінансування, без необхідного забезпечення школи
підручниками й узагалі книжками, без пристойної платні вчителям, всупереч
постійному відтоку кадрів (зокрема, у вуличну торгівлю), попри падіння
суспільного престижу освіти і т. д. і т. п., українська освіта існує, зберігає
свій неабиякий рівень, а часто й підвищує його.
Напередодні Дня працівників освіти я мала честь відвідати
школу № 196, що на Борщагівці. Це звичайна — не комерційна, не приватна,
не елітна чи привілейована — середня школа, яка щойно відзначила своє 30-річчя.
Відкривали її 1969 року як українську школу (на сільській тоді Борщагівці
це дозволялося) з німецькою мовою як іноземною. Невдовзі, однак, школа
стала змішаною: на три російських класи припадав один український. 1989
року школа знову стала українською, а трохи пізніше отримала статус спеціалізованої
— із розширеним вивченням англійської мови. Починаючи з першого класу,
всі вивчають англійську мову, а до спеціальних англійських старших класів
учнів відбирають тестуванням.
— Усього в школі навчається 1245 учнів — це 40 класів,
— розповідає директор школи Микола Рябченко. — Цікаво, що 80% учнів школи
не є мешканцями нашого району. Багато дітей із прилеглих, уже не міських
районів, багато також із більш центральних кварталів. Уже минув місяць,
як розпочався навчальний рік, а до мого кабінету все йдуть і йдуть батьки
із проханням прийняти на навчання дітей. Які причини, запитуєте ви? Думаю,
їх кілька. Не хочу бути нескромним, але почну з того, що в нас стабільний
кваліфікований педагогічний колектив. Важливо для батьків іще, мабуть,
те, що цього року успішно вступили до вищих навчальних закладів 70% наших
випускників, а без атестата не залишився жоден учень. На другий рік залишили
всього п'ятьох. Отож маємо цілих шість перших класів, у яких навчаються
180 учнів.
Ми повністю відмовилися від системи авторитарного тиску
вчителя, повністю, так би мовити, демократизували навчальний процес. Дисципліна
при цьому не погіршилася, а навпаки. Як батьки, так і учні це дуже цінують.
Стежимо за методичними новинками, зокрема, почали випробовувати один із
нових інструментів процесу навчання — критичне мислення.
Останні два роки нам сплачують платню регулярно, іноді
навіть раніше. Однак хіба то гроші за складну й важку вчительську роботу?
Судіть самі. Учитель вищої категорії має ставку 140 гривень, а мінімальна
ставка — 110 гривень. Ставка директора — 180 гривень (директор відповідає
за навчання та безпеку майже 1300 учнів, за кілька десятків працівників
школи, за стан великого «підприємства» — школи. — Авт. ), — закінчує
директор школи.
Як бачимо, педагоги продовжують навчати дітей, розробляють
підручники, підтримують у хоч якомусь порядку школи, навіть запроваджують
нові методики і предмети. І все це не завдяки комусь або чомусь, не завдяки
підтримці держави, а попри щоденні незліченні труднощі і байдужість влади.
