Коли йдеться про державну мову та мову спілкування в Україні (українська чи російська), дехто відстоює перевагу російської, вважає її мовою центру, мовою більш цивілізованою, основною із слов'янських, і ставиться до української як до периферійної, провінційної. Але це не що інше, як лінгвістична лінь особи, яка не має наміру напружувати мозок і свою лінь виводить на рівень принципу, потакаючи великоросійському, а не руському.
А. Ісаченко у першому томі «Истории русского языка» вказує на периферійність пізньозагальнослов'янського діалекту, що покладено за основу російської, в той час як діалект, що передував українській, не є периферійним (Ісаченко, 1980).
Цікава думка з цього приводу професора Романа Федоровича Брандта, викладена в «Лекции по исторіи русскаго языка, читаныя въ Императорскомъ Московскомъ Археологическом институте имени Императора Николая II» (Печатня А.И.Снегиревой, Москва, 1913):
«Наречия и говоры русского языка. Хотя русскій язык и представляет нечто цельное, но ему далеко до полного единства; в ъ нем есть наречія, и даже весьма далекія друг ъ от ъ друга. Мы будем держаться тройственности наречій, хотя другие говорят только о двух ъ , и принимать наречія: великорусское, белорусское и малорусское. Я их ъ нарочно назвала в ъ таком порядке т. к. белорусское наречіе занимает середину между великорусским ъ и малорусским ъ .
Говоря о малорусском наречіи, а не о малорусском языке, я не думаю ставить и разрешать вопросов ъ политических ъ или практических ъ . Притом ъ я вовсе не принижаю малорусской речи, называя ее таким же наречіем русского языка, как великорусское. Отметим ъ еще тут ъ же, что малорусское наречіе хотя и многим разнится от великорусского, но разница выходит особенно резка, когда мы берем самых ъ крайних ъ представителей того и другого: речь московскую и украинскую...»
Нагадую, лекції читані у вищому навчальному закладі Російської імперії перед аудиторією, що зналася на мовах, володіючи давньослов'янською, грецькою, латинською та однією з західноєвропейських (мовний курс гімназії, середнього навчального закладу).
Тож я питаю: хто більше по духу культури руський — українець, що вільно володіє українською, російською, розуміє добре білоруську, а після певної адаптації польську, болгарську, чи росіянин, котрий не хоче розуміти зі слов'ян нікого, крім себе? (Не плутати росіянина з руським.)
Чи доцільно завше обговорювати це питання в Україні, яка як країна існує декілька тисячоліть і має її останні 82 роки державності (а не 8, як дехто вважає, зрікаючись минулого); яка має положення «Про забезпечення рівноправності мов та про сприяння розвитку української культури», затверджене постановою ВУЦВК та РНК УРСР 6 липня 1927 р. (цікавий документ, пункт 32 якого однозначно визначає: «Вищі навчальні заклади, за винятком призначених виключно для обслуговування потреб національних меншостей, проводять свою роботу українською мовою»); Закон України «Про мови в Українській РСР» від 28.10.89 р.; фінансово-економічну термінологію, розроблену ще 1878 року І.Франком; словник української мови з початку XVII століття?
Ні, не доцільно, бо ми як країна, що перебуває в центрі слов'янських народів, готуючись до більш високого рівня культури, повинні ставити питання про вивчення в середніх навчальних закладах мови та культури не лише російської, а ще й білоруської, болгарської, польської, давньослов'янської. Хай це буде невеликий за обсягом курс, але буде (мовний курс дореволюційної гімназії був складнішим).
Ми повинні відчувати себе в центрі слов'янського світу, а не на краю російської імперії, засвоїти, де знаходиться периферія, позбавитися провінційного синдрому.
Насамкінець про гроші. Панове, накопичення інформації на двох мовах дуже дорого коштує країні. Україна визначилася щодо державної мови. А щодо спілкування, то хай кожен визначається сам, як відчуває себе: чи в провінції колишньої імперії, чи у власній країні. Врешті-решт, це вже свідчення рівня культури та свідомості.
Українці, незалежно від національності, — це діти своєї землі, країни на ім'я Україна, що дарована нам Богом. Іншої землі в нас нема. В іншому місці ми чужинці. Тож бережімо свою землю, свій народ, свою культуру.
Ріпки, Чернігівська обл.
