Володимир ЧЕМЕРИС, перший заступник голови партії «Вперед,
Україно!»
Это — ветер вновь играет рваными цепями.
Осень, доползем ли, долетим ли до ответа:
Что же будет с Родиной и с нами?
Ю. Шевчук
Восени в Україні відбудеться доволі ординарна за європейськими
мірками подія — вибори президента. Проте до неї прикута неабияка увага.
Можливо, тому що в Україні президент є чимось більшим, ніж у пересічній
західній країні. А можливо, і тому що зі зміною президентської персони
в нас може відбутися зміна політичної та соціально-економічної системи.
ЩЕ РАЗ ПРО ОЛIГАРХIВ
З легкої руки Чубайса у журналістський обіг увійшов термін
«олігархія». Він виявився зручним для визначення економічно правлячого
класу в країнах СНД. Відповідно суспільно-економічну формацію, одну з модифікацій
відомої системи державно-монополістичного капіталізму, побудовану в Україні
протягом минулого десятиліття, зручно визначити як «олігархічний капіталізм».
«Олігархією» назвемо соціальну групу, представники якої
завдяки своїм капіталам впливають на важелі виконавчої влади (не обов'язково
займаючи там пости). А використовуючи ці важелі, у свою чергу, збільшують
власні капітали. Олігархами можуть бути не тільки великі власники засобів
виробництва, а й управляючі великими пакетами акцій, директори (менеджери).
Тобто — розпорядники власності (своєї, державної чи інших осіб).
Очевидно, що визначена нами соціальна група є дуже вузька
(«олігархія» з грецької — влада небагатьох). Існує певний фінансовий та
соціальний (рівень зв'язків) поріг для «вступу» до цієї групи. Олігархічні
консорції — «клани» (об'єднані спільними економічними та політичними інтересами
групи осіб чи структур) — намагаються посісти монопольне становище у сферах
своєї бізнесової діяльності або в цілих галузях економіки. Джерела олігархічних
надприбутків — не тільки і не стільки експлуатація найманих робітників,
скільки визиск практично всіх без винятку інших соціальних груп завдяки
монопольному становищу, пільгам або через перерозподіл бюджетних коштів
на свою користь. В умовах сучасного державного капіталізму сама влада
стала одним із факторів отримання надприбутків . Про механізм визиску
треба говорити окремо, але очевидним є одне: в Україні, як і в інших
країнах СНД, відбулося поєднання великих капіталів із державною виконавчою
владою .
Якщо верхівка державного апарату та група олігархів — правлячий
клас в Україні, то інші соціальні групи — від найманих робітників до середньої
руки підприємців — не можуть бути задоволені таким станом речей. Останні,
зокрема, не витримують конкуренції великих капіталів, поєднаних із силою
державного механізму, банкрутують або «йдуть під дах» тих же олігархічних
структур. Їх економічний інтерес полягає в заміні державно- монополістичного
ринку на класичний ринок із вільним розподілом ресурсів, вільним доступом
до кредитів, чітко встановленими правилами гри. Наймані ж робітники, селяни,
пенсіонери та нові соціальні групи (у тому розумінні нові, що з'явились
або значно збільшилися кількісно останнім часом) — інтелігенція, службовці,
дрібні підприємці, кваліфіковані робітники — прагнуть або ліквідації ринкових
відносин як таких, або соціального ринку — вільного ринку з соціальними
гарантіями, з власною участю в розподілі прибутків. Чи будуть здатні супротивники
української олігархії усунути її від влади внаслідок президентських виборів
— тобто здійснити зміни, подібні хіба що до мирної соціальної революції
(якщо використовувати термінологію Маркса) — залежить від рівня їх самосвідомості
та політичної організації.
ПРАВЛЯЧИЙ КЛАС I ДЕМОКРАТIЯ
Причетність до державної виконавчої влади є головним джерелом
отримання олігархічних надприбутків. Тому зрозуміло, що функціонування
системи олігархічного капіталізму можливе лише за умови спеціальної політичної
організації суспільства. Цій організації — олігархічній політичній системі
— ми й приділимо основну увагу. Її злам означатиме ліквідацію умов існування
олігархії.
Олігархічна система передбачає, що власність, ресурси та
фінансові потоки розподіляються в інтересах групи осіб, яку ми назвали
«олігархією». Це є можливим, якщо найважливіші економічні, політичні та
кадрові рішення в державі приймаються вузьким колом осіб або однією людиною,
залежною від олігархів. Очевидно, що і виконавець цих рішень — виконавча
влада — повинна бути відповідальною особисто перед цією особою, а не перед
представницьким органом нації — парламентом, де перебувають представники
інших політичних та економічних груп. Найкраще інтересам олігархії відповідає
пряма диктатура або політична система президентської республіки .
Вищим досягненням олігархічної політичної системи стала
«єльцинська монархія» в Росії, де президент, а через нього — «сім'я», до
якої входять найбільші російські олігархи, змінюють прем'єрів за найменшої
підозри в самостійності.
В Україні режим Кучми, зосередивши в своїх руках всю виконавчу
і намагаючись зосередити законодавчу (через право видавати укази) владу,
практично завершив побудову олігархічної політичної системи. Така система
внаслідок патронату над кадровою політикою з боку президентської адміністрації
може бути лише бюрократичною, «номенклатурною». Важливі кадрові призначення
відбуваються в інтересах того чи іншого клану й таким чином бюрократія
стає союзником олігархії. У країнах СНД вища бюрократія й олігархи злилися
в єдиний правлячий клас суспільства .
За олігархічної системи реальна влада на місцях — за аналогією
з владою державною — зосереджена в руках держадміністрацій, а не органів
самоврядування. Бюрократична підпорядкованість місцевих виконавчих органів
(«виконавча вертикаль») необхідна системі для того, щоб ефективно здійснювати
потрібні правлячій верхівці функції на всіх рівнях. Разом із тим обмеження
самоврядування створює умови для діяльності регіональних «кланів», контрольованих
олігархами всеукраїнського масштабу.
Отримавши контроль над виконавчою владою, олігархія прагне
підкорити (небезуспішно) не тільки інші елементи державної організації
— парламент і суд, а й елементи громадянського суспільства — партії, пресу,
місцеве самоврядування. Сьогодні в Україні низка партій — СДПУ(о), НДП,
ЛПУ, АПУ, ПЗУ — тією чи іншою мірою представляють інтереси різних фінансово-промислових
угруповань. Ситуативно з ними блокуються партії націонал-демократичної
орієнтації (Рух, «Реформи і порядок» та інші). У Верховній Раді діють фракції,
утворені представниками олігархічних консорцій — «Відродження регіонів»,
«Трудова Україна», «Батьківщина».
Олігархічна система мусить захищати себе. Захищати передусім
від своїх громадян за допомогою підпорядкованих президентові СБУ, армії,
Національної гвардії, міліції, Генеральної прокуратури.
Ще одна умова існування та спосіб самозахисту системи
— порушення громадянських прав . Обмеження соціальних прав, зокрема,
права на своєчасну й у повному обсязі винагороду за працю, права на соціальне
забезпечення — одне з джерел олігархічних надприбутків. Обмеження економічних
прав, у тому числі — права на підприємницьку діяльність для середнього
та малого бізнесу — умова для монополізації національного ринку.
Окрема мова — про порушення в Україні політичних прав громадян,
зокрема свободи слова. Так, в Україні немає тоталітаризму. Але без великого
перебільшення можна сказати, що залишки демократії в Україні існують завдяки
міжклановій боротьбі. Так, ми поки що маємо можливість спостерігати політичне
суперництво на шпальтах газет і преса може висловлювати різноманітні думки,
аж до критики діючої влади. Але за невеликим винятком незалежних видань
це можливо тоді, коли між собою за владу сперечаються олігархічні угруповання
— як це було на виборах київського мера. Так, ми можемо навіть бачити падіння
олігархів. Але лише тоді, коли їх перемагають їм подібні — як це було у
випадках із Лазаренком і Рабиновичем.
ПЕРСПЕКТИВИ
Чим зубожіліші люди, тим охочіше вони голосують за «грошові
мішки». Чим більше обмежуються права громадян, тим голосніше вони вимагають
«сильної руки». Цей закон діє і в Україні. Діє на користь олігархії. Але
в нас можна помітити й інші тенденції. На відміну від середньоазійських
або кавказьких республік, падіння бюрократично-олігархічного режиму в Україні
можливе вже найближчим часом.
Важко сподіватися, що соціальні групи, які опонують олігархії,
до 31-го жовтня усвідомлять свої соціальні інтереси (соціальні інтереси
й політичні уподобання — різні речі). Проте загальне невдоволення п'ятирічним
президентством Кучми, економічні й політичні наслідки якого і є, власне,
результатом всевладдя олігархії, може вилитись у його поразку. Що означатиме
ця поразка — просто заміну людей, причетних до влади, чи зміну системи
влади — залежатиме від політичної організації антиолігархічної опозиції
після виборів. У другому випадкові поразка Кучми означатиме історичну
поразку олігархії в Україні .
Президент у процесі мирних перетворень є ключовою постаттю.
З огляду на його конституційні повноваження саме він може ініціювати суспільні
реформи без серйозних соціальних потрясінь. Але мова не може йти про «справедливого»
чи «цивілізованого монарха», який би твердою рукою завів українців до демократичного
суспільства. Подібні експерименти щодо «освіченої диктатури», принаймні
з часів французької революції, завершувалися встановленням диктатури у
найгіршому значенні цього слова.
Йдеться навіть не про зміни до Конституції 96-го року.
Діюча
Конституція України дозволяє фактично перейти до системи парламентської
республіки . Конституція не забороняє президентові — незалежно від
своїх симпатій — доручити формування уряду лідерові найбільшої фракції
або парламентської більшості, відвести держадміністраціям роль спостерігача
за дотриманням законів із фактичною передачею виконавчої влади на місцях
обласним та районним виконкомам (крок, рівнозначний мітеранівській децентралізації
1982-го року у Франції), відкрити виконавчу владу та силові структури для
громадського та парламентського контролю (в тому числі — призначити цивільних
«силових» міністрів), а головне — гарантувати декларовані Конституцією
права людини (у першу чергу — виконати рекомендації Ради Європи). Ці заходи
вже самі собою означатимуть революційні зміни в політичній системі України.
Політико-економічне значення повалення олігархії полягатиме
в переході до класичного, конкурентного ринку, реалізації ліберальної соціальної
моделі в Україні. Виконання завдань цього першого етапу перетворень відповідатиме
інтересам усіх соціальних груп, які протистоять олігархії і, очевидно,
займе певний проміжок часу.
Другий етап перетворень, що має привести до реалізації
моделі соціальної демократії, перетворень в інтересах нових соціальних
груп, пов'язаний з довшою перспективою і, можливо, з конституційною реформою.
Але про це — іншим разом.
Мирна революція «згори» — лише одна з можливих перспектив
для України. Перспектива достатньо реальна, оскільки з'явилися сили, здатні
підтримати зміни. Передусім це — нові соціальні групи — ті, чия професійна
та економічна діяльність неможлива без свободи: свободи вибору, свободи
слова, свободи підприємництва. Альтернативою такому шляхові є або російська
модель олігархічного капіталізму, або народний бунт. Бунт, який буде справедливим.
