24 серпня підписанням угоди про єдині дії у виборчій кампанії Є.Марчук, О.Мороз, О.Ткаченко й В.Олійник відкрили другий фронт проти Президента Кучми. Перший він «відкрив» сам, призначивши своїм опонентом П.Симоненка, який двічі — якщо не рахувати дрібних знаків уваги на зразок «Людини року», — це призначення прийняв. Першого разу — не підписавшись під угодою, яка практично ні до чого не зобов'язує, про «чесні вибори», і другого разу — пославшись на необхідність порадитися з партією, коли його запрошували взяти участь у канівському заході.
Можна зрозуміти аналітиків, які вважають, нібито без участі лідера комуністів «чотиристоронній союз» не становить тієї арифметичної суми голосів, яка здатна привести до перемоги певного єдиного кандидата над чинним Президентом уже в першому турі. Ці аналітики вимушені дотримуватися примітивної шкільної арифметики як єдиного засобу, який поки що здатний зберігати на плаву (а значить і підтримувати раніше сплановані схеми роботи президентських штабів, у тому числі й фінансові) сценарій виборів «президент-реформатор проти червоної загрози». Однак цих же аналітиків важко зрозуміти, коли вони намагаються не помічати головного: саме з відкриттям другого антикучмівського фронту згаданий заїжджений сценарій просто розвалюється на очах.
Взяти хоча б ту ж пропагандистську машину. Замість того, щоб із піною біля рота реанімувати в свідомості співгромадян жахи радянського ладу, «пришивати» Симоненкові сталінські погони і т.п. і т.ін., — ця пропаганда всі сили кидає на боротьбу з «канівською четвіркою». При цьому аргументація, яка використовується в антирекламі Марчука, Ткаченка, Мороза й Олійника, постійно наштовхується на штампи, заготовлені (щоправда, із зворотним, позитивним, знаком) для реклами головного кандидата — Л.Кучми. Хоч що візьми — все можна прикласти до нині чинного Президента. При владі були й вони й він. Але вони вже, за винятком О.Ткаченка, давно не при владі, а він все ще керує країною — і ніяких поліпшень. Знову до влади вони рвуться, а Президент — ні? Вони з «колишніх» радянських, а Л.Кучма — з екзилю? Святе свято Незалежності для самореклами використовують, а Кучма що, парад прийняв — і додому?.. І на цьому — все. Немає серйозних ідеологічних контраргументів проти «четвірки». Є, напевно, багато брудної «компри», але оскільки її явно притримують на фінал кампанії (якщо не враховувати дрібних і бездоказових «Досьє») — то мова йде про найчистішу брехню, яку просто не дадуть часу спростувати.
А тим часом взяти й залишити «четвірку» без уваги офіційної контрпропаганди, знову зосередившись на антикомунізмі, аж ніяк не можна. Так можна і справді лідера КПУ до другої туру не довести. Справді, люди з лівими, але не комуністичними переконаннями, які раніше покладалися на єдиного лівого кандидата (на якого, зазначимо, ще більше покладалися люди з Банкової), тепер чудово можуть переорієнтуватися на будь-кого з лівоцентристів — Ткаченка чи Мороза. При цьому, що постійно не враховують президентські аналітики у своїх публікаціях, — для цього зовсім не потрібна буде «відмашка» лідера КПУ. Ще раз доводиться нагадати: велику частину комуністичного електорату становлять аж ніяк не члени КПУ, а прибічники благополучної радянської системи соціального захисту. Менше за все їх, «лівих» без партквитків, цікавлять, до слова сказати, ідеологічні дискусії з приводу чистоти марксизму- ленінізму, які прийнято у високорозумних політологів вважати каменем спотикання між комуністами та соціалістами. Зате якщо цій категорії громадян дуже вже активно нагадувати про ГУЛАГи та інші жахіття сталінізму, які чітко асоціюються саме з компартією, то відстрашити народ від лідера КПУ нічого не варто. Причому, що є дуже важливо, — до, а не після першого туру...
Варто висловити здивування і щодо дивного ставлення офіційної пропаганди до переконаних послідовників КПУ. Ці грамотні й зацікавлені політикою громадяни аж ніяк не можуть бути зараховані до категорії сірих мас, маніпулювання якими відбувається, насамперед, за рахунок інформаційної блокади. Ця публіка не могла випустити з поля зору теми, котра обговорюється навіть у дуже малотиражних виданнях і в не дуже розважальних аналітичних телепрограмах, про взаємозв'язок інтересів діючого Президента й лідера КПУ П.Симоненка. А саме — неначе програш Симоненка Кучмі в другому турі є вигідним для компартійних функціонерів, для самого лідера партії, для парламентської фракції, і одночасно дозволяє Президентові зберегти свою владу. Щоправда, чомусь досі ні в кого навіть не виникало думки про те, що подібні цинічні розрахунки компрометують компартію більше, ніж будь-яка невдача на виборах, бо доводять, що для КПУ, як це було і в СРСР, інтереси партійної еліти вищі за інтереси навіть власних виборців. А вже якщо для реалізації цих корисливих інтересів ця компартійна еліта погоджується зрадити союз із найближчими за ідеологічним полем партіями і йде на угоду з антинародним режимом, граючи з ним у «договірний матч» — то після виборів прибічники КПУ змушені будуть визнати свою причетність до партії влади, й аж ніяк не до опозиції.
А найбільш далекоглядні повинні будуть подумати і про те, що після перемоги робить влада з подібними союзниками і наскільки правильними були ці самі цинічні й прагматичні розрахунки. Нині прийнято очікувати від перемоги Кучми, що він розпустить передусім парламент, і це, мовляв, для комуністів знову буде великою перемогою, оскільки тоді можна буде оголосити тотальну війну щойно ними ж підтриманому антинародному й диктаторському режимові. Але справа в тому, що, скоріше за все, першим кроком зміцненого антинародного режиму стане ухвалення рішення Конституційного суду відносно законності та правомірності заборони КПУ- КПРС 1991 року. А парламент, який, як і обіцяв Кучма, після виборів стане ручним і пропрезидентським, і в якому фракція КПУ, незважаючи на свою відносну величину, все ж перебуває в абсолютній меншості, може прийняти й закон про політичні партії, за яким можна буде заборонити й нинішню компартію. Якщо це — далекий приціл П.Симоненка, який рветься вже не в президенти, а в герої-мученики, то стратегія Банкової та КПУ вибрана правильно, а «канівська четвірка» залишиться маргінальним альянсом, далеким від реального життя.
Але поки що навіть у передвиборній тактиці «четвірка» жодних помилок не демонструє. Як уже сказано, вона добилася остаточного руйнування надій президентських сил на висунення єдиного лівого кандидата й відкрила другий антипрезидентський фронт. Не буде великим перебільшенням назвати аналогічно розпочатий нею процес — «рухом опору». Для виборців, яким офіційна пропаганда постійно «втовкмачує», як кажуть іміджмейкери, одночасно європейський і євразійський вектори, цей термін має припасти до смаку: опір, як відомо навіть нинішнім школярам, які не знають Леніна, був однією з найнезаплямованіших сторінок великої битви європейських народів за нинішню демократію. Найслабшим місцем критиків цього «союзу», котрі вважають, що в подібному русі неможливо об'єднати правонаціональний і лівоцентристський електорати, є приклад персонального електорату Є.Марчука, який уже проекспериментував таке об'єднання, що згадується самими ж критиками, і, як вказують самі ж аналітики, успішно нарощує свій рейтинг. Персональний передвиборний досвід і інших кандидатів, і «четвірки», напевно, не менш позитивний, хоч його афішування до відомого моменту ними не здійснювалося із тактичних причин. Проте серйозні політологи не можуть не знати, що існує і цілком об'єктивна база для поєднання того, що видається непоєднуваним: певна межа бідності, за якою втрачаються класичні кордони ідеологічної поляризації. За цією межею загострюються міжконфесійні й міжетнічні протиріччя, але в Україні мова йде не про це. Хоча, зрозуміло, подібні речі ще можуть бути спровоковані, й «канівська четвірка», очевидно, в тому числі спрямована й на те, щоб подібних провокацій не допустити.
Ну й, нарешті, про найсмачненьке, про міжособистісні стосунки всередині альянсу, які викликають великий інтерес в усіх спостерігачів, котрі відгукнулися на подію. На переконання деяких авторів, довговічність «союзу» абсолютно виключена, й, насамперед, через ті самі причини підвищеної амбіційності кожного із союзників. Тим часом ніхто з авторів критичних публікацій аж ніяк не називає членів альянсу дурнями або людьми наївними. А лише недалекі люди могли б заради суто рекламних цілей поставити себе в такі жорсткі умови, які створює добровільно взяте «четвіркою» зобов'язання висунути єдиного кандидата зі своїх лав. У разі, якщо вони цього не зуміють зробити, — жоден з них уже ні за яких умов не зможе розраховувати на перемогу в першому турі: немає таких аргументів, якими можна було б виправдати перед виборцями таку брехню й таку зраду. А про те, що єдиного кандидата, й саме з цих лав, чекають виборці, знають не лише в штабах Марчука, Мороза, Ткаченка та Олійника. Звісно, ці політики різні — інакше вони були б в одній партії й ніякий «союз» взагалі не був би потрібен. Але саме в тому й заслуга цих різних і амбіційних лідерів, що, залишивши обіч численні складності й виправдання на випадок невдачі зі створенням міжпартійних блоків, вони взяли на себе ту саму особисту відповідальність, за яку дійсно готові відповідати власною політичною кар'єрою. А для тих, хто не вірить у політику без зради, можна навести доступний і цій скаліченій нинішнім правлінням свідомості аргумент: здача своїх союзників Кучмі, безсумнівно, потім першим приведе будь-кого з них на плаху.
Банкова отримала саме те, чого найбільше боялася: єдиного кандидата, імені якого вона поки що не знає й, звичайно, не дізнається до зазначеного самою «четвіркою» терміну. Тому «прицільного» вогню по єдиному кандидату не вийде. Будуть нескінченні провокації щодо того, хто саме з «четвірки» інтригує за спиною в союзників, хто заздалегідь стверджує, що саме на його користь здадуться всі інші і т.ін. Неважко передбачити, що способи посварити союзників на підставі взаємних політичних ревнощів будуть повністю запозичені з арсеналу, яким користувалося оточення Л.Кучми в боротьбі один з одним за вплив на свого недовірливого патрона. З цієї точки зору слід лише сподіватися на те, що термін «некучми» має буквальне психологічне значення. Й іще захоплюючими виявляться пересуди щодо розподілу портфелів. Хоча найлегше на комп'ютері, якщо не під силу зробити це самому, просто прорахувати всі дев'ять комбінацій з трьох постатей, не забуваючи при цьому про чинник парламенту, який і обере нового, якщо буде потрібно, спікера, й затвердить нового прем'єра. Урахування парламентського чинника, між іншим, різко скоротить кількість комбінацій, навіть якщо ввести в програму чинник КПУ, яка заради однотурової перемоги опозиції над антинародним режимом вивела б з гри П.Симоненка й зберегла для нього пост лідера найпотужнішої та найвпливовішої політичної партії для майбутніх парламентських виборів. Що ж стосується складу нинішнього парламенту взагалі, то він, з одного боку, досі доволі чітко демонстрував інтегральну підтримку позицій, декларованих «четвіркою», з іншого ж боку, ні від кого з кандидатів від «четвірки» він не може боятися розпуску, як, приміром, від Кучми, Симоненка або Вітренко. І в цьому випадку «слабкість» членів «канівського альянсу», які не прагнуть терміново здійснити конституційний переворот і не мають реальних ресурсів для цього, — є їхньою безперечною силою. Як і обіцяний коаліційний уряд, якого дуже давно чекають у Верховній Раді. До речі, у вересні парламент може розпочинати розробку бюджету-2000, не надто зважаючи на примхи уряду, термін якого вже майже скінчився, й, що найголовніше, не переймаючись тим, чи шантажуватиме Л.Кучма ВР, вже вкотре, відмовою підписати закон про бюджет. Чий саме підпис стоятиме під цим документом наприкінці грудня — можна приблизно узгодити й всередині парламенту...
Обговорювані ж в елітній пресі портфельні розклади поки що навряд чи можуть реально стосуватися електорату та його майбутнього волевиявлення. Ці розмови — для орієнтації багатопартійних еліт, а ще більше — для нинішніх чиновників у центрі та на місцях. Процес таємного «перебіжництва» з пропрезидентського табору в «опір» помітно полегшився після того, як претенденти стали кандидатами й здобули офіційне право бути прийнятими з належними атрибутами пошани в регіонах. Створення «канівського союзу» на цьому тлі мало й чітке календарне значення: формування місцевих виборчих комісій практично завершено, й значну кількість місць у них зайняли, нібито від імені численних кандидатів, які не мають власних оргструктур, місцеві «громадські діячі», залежні від регіональних еліт. Саме цим елітам, з якими на противагу Президентові намагався максимально попрацювати О.Ткаченко, було дуже важливо й своєчасно дізнатися про створення блоку чотирьох провідних опозиційних до Кучми кандидатів. Завдання регіональної влади у разі її симпатії до «четвірки» аж ніяк не полягає в агітації за її єдиного кандидата або за всіх разом. Навпаки, треба лише не заважати активістам із передвиборних штабів «четвірки», але найголовніше — не допустити фальсифікацій у комісіях.
Але завдяки тому, що «канівська четвірка» має намір об'єднати зусилля не лише для завоювання одного поста, а щоб очолити всю систему державної влади в країні, — й політичні еліти, й згодом виборці матимуть уявлення про те, яку перспективу вони оберуть 31 жовтня. Два місяці — це саме достатній термін для створення «критичних мас» громадської думки, якщо вона взагалі може сформуватися в Україні.
Якось Л.Кучма заявив, що має намір перемогти вже в першому турі. Мабуть, саме на підставі цього він і ветував поправки до закону про бюджет-99, скоротивши запропоноване парламентом розширення фінансування виборів. Тепер ЦВК стверджує, що для другого туру грошей немає. Але тепер про неможливість перемоги в першому ж турі заявляють і члени легального передвиборного штабу Кучми — пани Курас і Табачник. Їм потрібен найкращий «ворог» — лідер комуністів. Без ворога Кучма не переможе.
Члени «канівського блоку» зробили протилежний крок: знайшли один в одному союзників. І після цього заговорили про перемогу в першому турі. А й справді, навіщо зайві витрати?
