Телеобраз останнього в цьому столітті Дня незалежності України не ознаменувався нічим особливим. Ну хіба що відсутністю традиційного поздоровлення з Днем незалежності голови парламенту. Привітання О.Ткаченка на УТ-1 не випустили в ефір з вкрай смішною аргументацією, а промову Президента, яку на тому ж УТ-1, не криючись, назвали програмною промовою Л.Кучми — кандидата в президенти — прокрутили в ефірі кілька разів. Ну, ніби до подвійних стандартів тих, за чиєю спиною стоїть Гарант, який закликає пресу говорити народу правду(!), додався подвійний цинізм. То до цього ми вже звикли. А в іншому... Вже давно говорено, що наші поп-, і рок-зірки для масової «українізації» молодих українців зробили набагато більше, аніж сама по собі держава, державні мужі, парламентарії, разом узяті. І хоча чимало пісеньок зі сцен Європейської площі і майдану Незалежності звучали мовою іншої держави, втім, коли та ж Наталя Могилевська заспівала свою «Моя Україна», а зведений хор поп-зірок — «Щоб зiрка сяяла», і телекамери показували коливання, дихання живого багатотисячного натовпу з жовто-блакитними прапорцями і стягами — хотілося у щось вірити. Інша річ — у що? Відповісти на це запитання (попри помпезні декларації «Хто ми?» і «Чи варті?») наші загальнонаціональні канали так і не спромоглися, разом зі своїм Головнокомандувачем запропонувавши пишатися хіба що двозначним «тим, що ми є!» (ще?! — Н.Л. ) Усерйоз же довіряти тому, що змінився наш менталітет — при оприлюдненні тими ж телеканалами даних центру «Соціальний моніторинг» про те, що 38% українців сьогодні негативно ставляться до факту незалежності країни — якось трохи дивно... Ні, звісно, головні «президентські» канали країни — Перший національний і «Інтер» — дуже старалися, щоб на «рівні» вписати і День незалежності (теж) у передвиборну кампанію Леоніда Кучми. Відповідно старанням, нудний коктейль пафосу і журавлини було збито, знову ж, з подвійною піною. На «Інтері» цю піну «розплутували» з пропащим непрофесіоналізмом: режисерське вирішення наскрізних випусків «N-го кілометра», котрі пройшли через весь день 24-го серпня в сітці «Інтеру», було настільки дерев'яним і не відповідало вже усталеному образу передачі, а змістовність кліпів про те, які у нас за час правління Леоніда Даниловича стали хорошими міліція, армія, скільки у нас хороших підприємств тощо була настільки букварською, а обличчя журналістів у кадрі були настільки напружено-пісними, що зобов'язалівку, яка «ні уму, ні серцю» навіть її творцям, було видно за версту.
Наскрізним міжпрограмним блоком на УТ-1 «призначили» передачу «Не все так погано у нашому домі» — що, в принципі, саме по собі символічно, враховуючи і початковий посил, закладений у назві, і сам тон, і стиль програми. Але головна «фішка» була не в цьому, а в тому, що всі «правильні» розмови в цій передачі постійно ніби резюмував сам Гарант. Кілька сюжетів програм, які вже були в ефірі «Не все так...» — й у стик йде щось із повного ТВ-зібрання виступів Леоніда Кучми. Переривчик на якусь програму, і знову: Л.Лисенко, Л.Кучма... Завдяки подібним звично-геніальним задумам всього лише тлом Головній дійовій особі пройшли в ефірі УТ-1 і фільми про Н.Копержинську, і фільм-концерт Н.Яремчука, а в понеділок 23- го, і концерт Т.Петриненка, і заключна частина значного, без перебільшення, проекту авторів «Останньої адреси» — «Невідомий Грушевський».
Я вже не кажу про відкрито- контекстні фільми про історію нової України, знятих переважно ще на початку 90 – х — 95-го року з естетикою яскравої туристичної листівки й апофеозом у вигляді Леоніда Кучми, котрий пише на календарі після довгих роздумів «Завтра свято!». Нічого новенького — масштабного — про нинішній день України для УТ-1 знято не було. А хотілося б дуже побачити пафосний, у дусі УТ-1, фільм, знятий саме зараз, у розгромленій, розтасканій, виснаженій країні... Можна, звісно, від тих 38% жителів України, яким, виявляється, незалежність не потрібна, відмахнутися — як зробив Леонід Кучма під час «виходу в народ» у поїздці по Чернігівщині. УТ-1 показало, як Леоніду Даниловичу за своє хороше життя вірнопіддані дякують, а СТБ («Вікна — тижневик») — і як середніх років жінка кричить з відчаю від такого життя... У адресата цього відчаю — Президента країни — іншої відповіді, окрім як чергової репліки: «Ясно. Ви хочете соціалізму?», — вже давно в розмові з народом немає. Вже давно вся та країна, яка не приймає «курсу реформ» Леоніда Кучми, його ідеологами записана в стан «любителів дешевої ковбаси». Що є теж подвійною брехнею, бо те, що під керівництвом Л.Кучми, котрий має аж ніяк не малі повноваження, в Україні створено за ці п'ять років, інакше, як державою для любителів дешевої (краденої) ковбаси і безкоштовного (заробленого за політичну лояльність) сиру не назвеш.
Правий, звичайно, Сергій Набока, який розмірковував напередодні Дня незалежності в ефірі ТРК «Ера» про те, що ті, хто обговорює не якість недосконалої незалежної держави, а саму правомочність і необхідність її існування — це провокатори, вороги. То чому таких «провокаторів і ворогів» стає все більше?... І в чому, зрештою, винні ті люди, які до цього вже 70 років відмовляли собі у всьому, заробляючи щасливе майбутнє для дітей, а тепер їм пропонують знову чекати? Адже ні для кого не секрет, що насправді ідеологічних ворогів незалежної України — одиниці, що йдеться лише про протест проти економічної ситуації в країні. Вісім років заклинання про те, що, так, ми живемо погано, однак тепер у нас є надія на краще — при економіці, що неухильно розвалюється, і зубожінні народу — хто ж витримає?
Зрозуміло, це лише як одна з можливих реакцій на те, що відбувалося в реальності й на екрані в День незалежності. Одна — з безлічі можливих інших. І, напевно, в будь-якій нормальній молодiй країні День її незалежності став би мотивом не для парадних сюжетів і відверто натягнутих запевнень, а для Діалогу, для дискусії з основних проблем її поки що невпорядкованого життя. Діалогу не в ім'я ефемерної злагоди, а в ім'я мозкової атаки, конфліктного зіткнення ідей і оцінок — із якого, як відомо, тільки й висікаються оптимальні рішення завдань, які стоять перед суспільством. На жаль, чесного діалогу зі своїм народом нинішня президентська команда, судячи з усього, боїться не менше, ніж дій опонуючих їй сил. Боїться не менше, ніж Угоди про чесні вибори, чи Угоди про єдність дій у майбутній президентській кампанії, підписаній Є.Марчуком, О.Морозом, В.Олійником, О.Ткаченком у Каневі в День незалежності, і про яку, зрозуміло, ні «Інтер», ні УТ-1 не обмовилися жодним словом.
Єдину спробу здійснити подібний діалог у рамках ефіру УТ-1 зробили автори нового документального фільму «Діалог наприкінці сторіччя» (студія «Кінематографіст», режисер Сергій Буковський). На жаль, і тут ми побачили одним із двох співрозмовників — героїв картини — політолога Михайла Погребинського, у якого, за його ж словами в фільмі, немає улюбленого кандидата, але «є спілкування з одним із кандидатів у президенти», і ні для кого навіть із глядачів не залишилося секретом, що цей Один — той самий Леонід Кучма. Іншим співрозмовником був п'ятнадцятилітній киянин Богдан Терещенко. На жаль, уже в силу хоча б свого віку й відсутності досвіду Богдан, який має цілком визначені політичні вподобання, про що він недвозначно заявив і в фільмі, і в «Сніданку з «1+1», що пройшов того ж дня, назвавши «своїми» кандидатами Є.Марчука та О.Мороза, не зміг бути до кінця послідовним у своїх наполегливих запитаннях про реалії і перспективи України напередодні виборів. Бо коли юнак запитує, що, можливо, нашій країні потрібна сьогодні не стабілізація, а справжні реформи, а політолог відповідає у тому дусі, що ліві сили вже себе скомпрометували історично — це не відповідь, а перекручування, оскільки про необхідність справжніх реформ говорять в Україні якраз не ліві ортодокси. Потiм Михайло Погребинський знову перекрутив, стверджуючи, що з кризового стану суспільства, із загальносвітової практики, ніколи не виводять соціал-демократи, це під силу тільки лібералам. Наче маючи на увазі як само собою зрозуміле, що те, що відбувається нині в нашій країні, і той курс, який уже ніби не треба міняти, це і є ліберальні ідеологія, політика, економіка. Богдан, на жаль, пропустив і цю очевидну, м'яко кажучи, неточність, і в такому дусі діалог продовжувався й далі. Хоча, незважаючи на все балансування Михайла Погребинського самовикриття придворного політолога все ж таки відбулося. І не тільки для тих професіоналів, які знають і розуміють суть процесів, котрі відбуваються в Україні, а навіть і для пересічного недосвідченого глядача. На запитання Богдана: чи відчуває він свою особисту відповідальність за того кандидата, якого він продає, Михайло Погребинський відповів «так». І що йому стосовно деяких речей буває соромно. Та, мовляв, він думає: коли не цей кандидат, то хто? Люди, мовляв, розуміють, що не все так просто... І зразу ж почав докоряти Богданові за відсутність юнацького радикалізму, навівши цитату Томаса Вульфа про те, що потрібно ставити перед собою нездійсненні цілі для того, щоб досягти чогось великого... І не треба було бути великим мудрагелем, щоб зрозуміти, що, з одного боку, нам вустами вельми досвідченого політолога знову всучили принцип «найменшого зла», який, навіть коли відвернутися від моральних дефініцій, уже програв начисто в тій же Росії, яка відхаркує своє «менше зло» — Єльцина — вже четвертий рік. А, з іншого боку, було зрозумілим і те, що зрілий чоловік тоскно поглядав на власний конформізм, який, між іншим, самим віком ніколи не можна пояснити, і який у підоснові частіше за все має зовсім інше, аніж артикульоване «підкорення однозначним обставинам»... Фінал у фільму вийшов просто шикарним: Михайло Погребинський, який збився на довгій тираді щодо юнацького радикалізму, засумнівався у правильності свого цитування Томаса Вульфа. І, явно не розраховуючи, що це увійде в фільм, звернувся до Богдана: стоп, щось я там наплутав стосовно Вульфа... Що ж там було насправді? Чистий і щирий погляд у відповідь Богдана, зафіксований на стоп-кадрі камерою — виглядав навіть не іронією по відношенню до «премудрого пічкура», а, швидше, фінальною віньєткою до того запитання, яке автори картини поставили на початку фільму: що з собою візьме з нашої дійсності нове покоління у XXI століття, а від чого — відмовиться?.. Хочеться вірити, що юні глядачі цього фільму зрозуміють, чого з собою брати не можна в майбутнє ще в цьому столітті, зовсім скоро, до жовтня.
