ДИСПОЗИЦІЯ
Варто від декларацій повернутися до реалій. І зробити це треба всім — українській інтелігенції у першу чергу. Ось, прошу, М.Драгоманов: «Чи добре, чи ні, але російська мова є рідна, матерня мова для нашої звичайної інтелігенції. Вона ніяких спеціальних обов'язків національно-українських для себе не брала». То добре це чи ні? Самому Драгоманову така позиція не завадила знати мови і українську, і російську, і ще декілька європейських; його внесок в українську культуру не підлягає сумнівам. Як не підлягають сумнівам і національні пріоритети багатьох людей, які сьогодні працюють, скажімо, у редакціях газет, на телебаченні і на радіо. Але між собою багато з них розмовляють по-російськи. Я знаю, що кажу, бо й сам з багатьма друзями і співробітниками спілкуюся російською. По-російськи на мої телефонні дзвінки відповідали навіть секретарки деяких посадовців Києво-Могилянської Академії. На цьому тлі сумирний малорос чи агресивний яничар вибирають лише одну мову — «матерню», до того ж охоче плутають її з матірною. Малоросійство так чи інакше сидить у кожному з нас; мусимо бути того свідомі, якщо хочемо його перемогти. Одначе маємо бути свідомі і того, що українська мова — це наш стратегічний резерв, альфа і омега національного самоствердження, а відтак і незалежної державності. Два роки тому син подарував мені чотиритомний словник Грінченка. Коли «дістануть» мені «трудові будні», відкриваю словник, де відкриється, читаю і відчуваю, що люблю всіх українців — також і тих, що швендяють під вікнами і втішаються страхітливим суржиком. Бо «...тот, кто мыслит без конца // О мыслях Канта, Галилея, // Космополита- мудреца, // И судит люди, не жалея // Родного брата и отца, // Тот лжепророк...» А це, братія мої, написав Шевченко («Тризна»). І повісті свої написав російською, і цією ж таки мовою писав щоденник.
РЕТРОСПЕКТИВА
Коли Україна увійшла в протекторат до московського царя, «великороси» трактували українців як народ іноземний. Нашими справами опікувався «приказ іноземних справ». Усі документи, писані українською мовою, перекладалися на російську. Навіть українське православ'я московські попи вважали сумнівним (!?). Спричинилися до цього відмінності у ритуалах хрещення: у Києві немовлят обливали водою, а в Москві занурювали «по шийку». Але — чим далі, тим більше любили нас московити, дозрівши зрештою до переконання, що ми це і є вони. Міфологія русифікаторської течії формувалася поступово і сьогодні тримається на кількох фальшуваннях. Одне з них полягає у тому, що «мова українців є мовою великоросів, але її зіпсувала польщизна». Здається, останнім, хто проголосив цю тезу у всій її чудернацькій завершеності, був О.Солженіцин. Не буду наводити контраргументи українських мовознавців (бо вони, кажуть у Москві, необ'єктивні). Пошлюся на академіка Петербурзької академії, редактора першого академічного словника російської мови О.О. Шахматова. Студіючи мову літописів, він дійшов висновку, що вихідна НАРОДНА мова українців і росіян була різною, тоді як її писемний (науковий, офіційний) різновид набув багато спільних рис під впливом церковнослов'янських (староболгарських) релігійних текстів. Спираючись саме на лінгвіністичні досліджен ня, О.О. Шахматов писав (1916 р.), що шукати у древньому Києві великоросів справа марна, бо «великорусская народность происхождения нового». Щодо польських впливів, то вони безумовні — приблизно у такому ж обсязі, як впливи тюркських мов на російську. Це не ганьбить і не звеличує жодної з двох мов, а лише засвідчує відмінності їх історичного розвитку.
А тепер — невеликий лінгвістичний практикум. Коли московит вимовляє не «где», а «гдзе», не «тетя», а «цеця» — його гарно розуміють у Варшаві. Річ у тім, що в антропологію і фонетику великоросів суттєвим є внесок радимичів та в'ятичів — «а прийшли вони з ляхів» («Повість врем'яних літ»). Коли московит лише у двох словах (але яких!) — «Бог» і «Господь — вимовляє «Г» м'яко, по-українськи, то це є свідченням того, хто приніс нашим сусідам християнство. Коли московський турист в аеропорту Софії уперше бачить болгарську вивіску і дивується: «Гля-ка, а болгары-то пишут по- нашему», то це свідчить про те, що Кирило і Мефодій так до нього й не дійшли. Як писав М.Драгоманов, слав'янофілів у Росії нема й ніколи не було; ті, що себе так називають, є не панславістами, а лише пан-православістами з непогамовними рефлексами військово-бюрократичної русифікації та диктаторського централізму.
ПЕРСПЕКТИВА
Сутність і розв'язання мовної проблеми полягають у тому, щоб розрізняти культурну українсько-російську двомовність і антиукраїнське жлобство деяких носіїв «великого й могучего». Трохи знаюся на слов'янських мовах: «поганих» серед них нема. Особисто мене найбільше зворушує білоруська; нагадує біляву дівчинку із блакитними кісниками; хай Бог боронить її від Лукашенка. Великий Кобзар міг творити українською чи російською по натхненню, а В.Моісєєнко у Верховній Раді теревенить про СРСР лише однією з них.
Нас так довго вчили не бути собою, що мусимо планувати поступовий перехід до автентичності. СЬОГОДНІ гарантії державності української мови повинні полягати у тому, що на всій території України у будь-якій державній установі (адміністрація, банк, суд, вокзал тощо) кожен громадянин на свою вимогу може спілкуватися з посадовцями державною мовою (або через перекладача, якщо вони її не знають; утримання перекладачів — за рахунок чиновників). Посадовці усіх рангів впродовж найближчих років мають скласти іспит з української мови, або перейти на іншу роботу. ЗАВТРА гарантію державності української мови має забезпечити розгалужена система заходів по підвищенню її соціального престижу у всіх сферах життя.
Вирішальними є, по-перше, поступова, але неухильна, українізація вищих учбових закладів, і, по-друге, нульове оподаткування будь-яких українських видань при запровадженні акцизу на неукраїнський книжковий імпорт. Це неодмінно викличе спротив ревнителів «мовної рівноправності». Але уряд повинен їм пояснити, що йдеться лише про запізнілу відповідь на сумнозвісний Валуєвський указ. НЕ вони його писали, але й не ми. Історія несправедлива, але вона не мусить бути несправедливою лише до українців.
ПІСЛЯЗАВТРА (і назавжди) розкріпачена українська мова сама стане гарантом державності, а російська, англійська, польська, німецька etc. будуть звичним (як у всьому світі) засобом інтеграції у загальнолюдську спільноту. Шануймося, щоб нас шанували!
Так, мені пощастило у житті, що мало не з колиски бачив, як мама сидить за столом і виправляє учнівські зошити. У 4 роки почав ходити до неї на уроки, у 5 — навчився читати, десь під 11 років прочитав українську класику (хоча й не все розумів). Маю й матеріальну спадщину. Лежить переді мною «Кобзар» з такою присвятою: «Вчительці моїй Людмилі Яківні з повагою і любов'ю. Валерій Федорчук. У день випуску 30.05.1966 р.». Дуже хочеться, щоб онуки Валерія дарували своїм учителькам і «Кобзар», і все інше, чим може пишатися наше красне письменство.
А поміж кандидатів у Президенти маємо людину з дипломом учителя української мови й літератури. Випадковими такі збіги не бувають... Політик Марчук і учитель Марчук однаково потрібні Україні.
