«Ковбасна» ідеологія викликає печію

Сьогодні — слово нашим учасникам конкурсу з їхніми враженнями про матеріали, що були опубліковані у «Дні» під час другого конкурсного тижня — з 3 по 7 серпня 1999 року. Лідерами за кількістю голосів, вiдданих читачами, стали такі матеріали:

— «Піти, щоб залишитися» Анатолія МАТВІЄНКА
(«День» № 141 від 4 серпня)

— «Зайві в українському храмі» Юрія МАКАРОВА
(«День» № 140 від 3 серпня)

— «Синдром навченої безпорадності» Наталки КЛИМЧУК
(«День» № 141 від 4 серпня).

Але до нас надходить багато дуже цікавих рецензій і на ті статті, що не увійшли до трійки «призерів». Тож ми вирішили відкинути формальний підхід і друкувати усі ваші думки, керуючись лише одним принципом: щоб то було найбільш неординарно, влучно, стисло і небайдуже. Безумовно, через брак газетної площі ми все одно не зможемо опублікувати всі ваші листи, яких дедалі більшає і більшає — за що велике спасибі. Адже навіть, якщо хтось і не побачить негайно своє прізвище на сторінці, будьте певні: ваші думки — дуже потрібні, дуже важливі для нас, журналістів «Дня». Саме ви, наші читачі, підказуєте нам нові теми і нові повороти старих, саме ваша реакція стає показником, наскільки оперативно, об'єктивно і професійно ми працюємо. І, нарешті, ваші листи — то є громадська думка, до якої влада не може, не повинна не прислухатися. А якщо не влада — яка, як ми всі розуміємо, в нас дещо недолуга — то суспільство, якому, власне, і треба вчитись і оптимально обирати тих, хто нами керує, і впливати на них.

Анатолій МАТВІЄНКО «ПІТИ, ЩОБ ЗАЛИШИТИСЯ»
(«День» №141 від 4 серпня)

Прекрасна стаття, витримана в спокійній, виваженій манері, з фактами, котрі неможливо заперечити навіть самому Кучмі. Відверта дискусія колишнього прибічника і колеги Кучми, екс-голови партії НДП, котра практично була створена під Кучму і котра не має перспективи у випадку підтримки Кучми на виборах. Це прекрасно розуміє Матвієнко, вчасно це побачив і мав відвагу виступити проти цієї системи і відверто про це сказати самому Кучмі. Але ми добре знаємо, що Кучма у відкриті діалоги та полеміки не вступає, бо є за своєю суттю боягузом. Як кажуть: «Правдою весь світ обійдеш і назад вернешся, а брехнею — обійдеш, але назад не вернешся» — напевно Кучма забув про це. Так що і не варто чекати відповіді на цю статтю від Кучми. Цю статтю треба прочитати кожному виборцю перед тим, як іти голосувати.

Матеріал, який не залишає байдужим. Spesial thanks за карикатуру, бо, дійсно, ракетник може проявити себе (та й уже проявив) як підводник. Запитання Анатолія Матвієнка і не можуть отримати адекватної відповіді з боку Л.Кучми, хіба що ми дізнаємося, що п. Матвієнко теж «не мужик». Пропозиція лідера «Відкритої політики», щоб Кучма добровільно відмовився від участі у президентських виборах, прекрасна своєю нездійсненністю.

Юрій МАКАРОВ «ЗАЙВІ В УКРАЇНСЬКОМУ ХРАМІ»
(«День» №140 від 3 серпня)

У притаманному цьому телеведучому інтелігентному стилі зачiпається цікава тема: нас в останні роки призвичаїли до компліментарного тону щодо церкви, «релігійної духовності», душпастирської місії церкви і т. п. Але, відмовляючись від вульгарного атеїзму, як на мене, не слід закривати очі на, м'яко кажучи, не дуже гарні риси та традиції православної церкви (Руської, а тепер і Української). Йдеться про нетолерантність до інакомислення (іновірства), низький культурний і освітній рівень служителів церкви у нас — із чим я також стикався. Автор досить тонко підводить до запитання: а чи відповідає своїм «особовим складом» православна церква, як важливий соціальний інститут, тим завданням, які вона бере на себе — бути духовним пастирем, взірцем християнського ставлення до ближнього і т.п.?

Дуже тактовно, коректно Ю.Макаров закликає до полеміки лаврських настоятелів. Цікаво: чи буде вона?

У дуже і дуже багатьох українських населених пунктах актуальним було б оголошення: «Потрiбен священик». Саме священика, духовного наставника, а не попа чи ксьондза (так у нас на Галичині в народі звуть всіх священнослужителів незалежно від конфесій). Так вийшло, що в останні десять років церква у нас опинилась поза суспільною критикою, внаслідок чого замість нормального релігійного життя там запанував дух комерції і політики. Говорячи про корумповану владу, не варто виключати й релігійну складову.

І хоча вже стало для нас звичним спостерігати на екрані ТБ спортсменів, артистів, не кажу вже про політиків, які твердять про свою суперпобожність, все більше утверджуєшся в думці, що не релігійність, не духовність у нас процвітає, а набирає сили клерикалізм найнижчого гатунку, або попросту кажучи «попівщина». Я «за» відкритість в суспільстві і політиці, але є все-таки речі виключно особисті і навіть інтимні. Чи не тому при перегляді релігійних вставок у рекламі деяких партій під час минулорічних парламентських виборів мимоволі спадала аналогія з рекламою гігієнічних прокладок.

Наталя КЛИМЧУК «СИНДРОМ НАВЧЕНОЇ БЕЗПОРАДНОСТІ»
(«День» №141 від 4 серпня)

Дещо жорстко викрито патологічний стан ступору нації, яка, століттями борсаючись в кайданах неволі, втратила здатність до самостійних дій і рішень. Автор, визначивши ознаки хвороби, вказує шляхи лікування патології через налагодження зворотніх зв'язків взаємовідповідальності між владними структурами і населенням. Стиль написання статті легкий, доступний, політологічні викладки прозорі і зрозумілі. Головне не критиканство, а пропозиції спільного виходу з кризи.

Автор публікації ставить правильний діагноз українському суспільству. Воно хворе. Хворе на синдром радянськості. Українське суспільство все ще намагається жити в старій системі координат.

Народ України — частина радянського народу. Я не знаю, чи громадяни колишнього Радянського Союзу є безпорадними. Вони виживають, як можуть. Як відомо, боротьба за виживання робить людину втомленою життям. Ця втомленість притупляє інтелектуальні (розумові) здібності людини, уподібнює її до тварини.

Загублена українська людина (М.Шлепкевич) надалі залишається загубленою.

Спостерігаючи наше невеселе суспільство, я також, протягом останнього часу, постійно відчуваю цю «згвалтованість», цей стан загальної фрустрації. Песимізм, розлитий вже в самому повітрі, зафіксований виразом облич. Автором статті цей стан не лише фіксується. На підставі аналізу пропонується шлях до подолання нашої національної хвороби, до видужання — як нам з безпорадних і пасивних стати самодостатніми і впевненими в собі, з депресивного суспільства перетворитись на нормальний народ з власним самоусвідомленням.

Сергій УДОВИК «ПРО ДОВІРУ»
(«День» №142 від 5 серпня)

Ми втомилися від брехні, від блукання по закутках нових-старих цивілізованих ідей побудови досконалого суспільства нашими недолугими доморощеними шарлатанами від влади. «Ковбасна ідеологія» (нарешті!) викликає печію. Тисячу раз обпікшись, осліплені, в багнюці безвиході повертаємося до вікових моральних цінностей. Автор відчув цю тенденцію одужання нації озвучуючи ці потуги через постулати: 1) прозора держава для народу; 2) взаємна довіра Держави і народу. Стаття цінна виховним просвітницьким ефектом.

Інтерв'ю з Єжи БАРОМ «КІЛЬКІСТЬ ПРОБЛЕМ ЗАЛЕЖИТЬ ВIД ВІДДАЛЕНОСТІ ВІД «ЦЕНТРУ УРАЖЕННЯ»
(«День» № 144 від 7 серпня)

Заслуга журналістів — глибокі питання. Заслуга посла Польщі — системність відповідей, вміння дивитись у корінь проблеми. У поєднанні — цікавий матеріал. Привертає увагу майстерність формулювання п. Баром ключових проблем (ставлення до праці, послідовність в економічній політиці), справжніх досягнень Польщі (зниження відсотку безробітних, подолання тієї стадії, коли корупція загрожує існуванню держави), невирішених питань (влаштування шахтарів після ліквідації шахт). Хочеться вірити у щирість пана посла, який каже: «Ми не хочемо, щоб на нас... Європа закінчувалася», але виникає сумнів, чи хочемо цього ж ми?

Ірина ГАВРИЛОВА «ВОЛОДИМИР ОЛІЙНИК — «ЧОРТИК» ІЗ ПЕРЕДВИБОРНОЇ ТАБАКЕРКИ?»
(«День» №141 від 4 серпня)

Стаття Ірини Гаврилової присвячена одному з найзагадковіших претендентів на президентське крісло. Йдеться про В.Олійника, який несподівано для політологів подолав «чистилище» і вийшов в наступний етап президентської компанії. Олійник згоден, що шансів перемогти немає. Але стверджує: «Президентство — не мета, а спосіб вплинути на зміну ситуації в країні». І тут Олійник може відіграти певну роль, якщо об'єднаеться з реальнішим кандидатом. З ким саме? Наразі не відомо, але запропоновані автором сюжети розвитку подій цілком реальні. Думаю, що в найближчий час Олійник визначиться і займе чітку позицію. Згоден, що Олійник досить близький (за переконаннями) до Євгена Марчука, але не впевнений, що він саме з Марчуком співпрацюватиме.

Лист читача Володимира ГОРДЄЄВА «ПАНЕ УДОВЕНКО, ХТО ВИНЕН?»
(«День» № 145 за 10 серпня)

Це відгук про радіопередачу слухачів з кандидатом на посаду президента Г. Й. Удовенка. Мені не довелося почути цей виступ, але стаття зацікавила, стурбувала. Наша країна, як наголошує пан Удовенко, за останні п'ять років за показниками соціально-економічного розвитку скотилася з 5-го місця у світі на 97-ме, а на запитання: «Хто в цьому винен?» Г. Й.Удовенко відповів: «Ми всі винні»... Якщо зараз виправдовувати тих, хто відповідальний за розруху в країні, то можна передбачити, на що розраховують деякі з претендентів на посаду голови держави.

Григорій ГУРТОВИЙ: «ГУКАЄ ДО НАС IСТОРIЯ, ВIКИ ГУКАЮТЬ: «ПРОКИНЬТЕСЯ!» А МИ — В ДРIМОТI»
(«День» № 144 за 7 серпня)

Мені здається, що стаття про Григорія Гуртового несе оптимістичний і глибоко виховний заряд. У розрізі однієї людської долі ми бачимо весь талановитий і працелюбний український народ. Це чудово, коли є на землі нашій такі праведники, яких вона обдаровує особливим патріотизмом, любов'ю до Батьківщини і до свого народу. Вони володіють народною мудрістю й інтелектом вченого. Такі люди, немов дріжджі, на яких заквашується національна гордість і національний дух. Вони, немов маяки в грізному морі нашого життя, які вказують точний маршрут заблудлим кораблям. Зараз, коли все перемісилося і коли



Доборолась Україна
До самого краю:
Гірше ляха свої діти
Її розпинають.
Т. Г. Шевченко

Завдяки особистостям рівня Григорія Гуртового ми завжди можемо на скептичне запитання: «Ще не вмерла Україна?» відповісти впевнено й однозначно: «Ні, і ніколи не вмре».