Сама постановка проблеми багато чого варта. Ну, а вирішення її — тим більше. Хоча, звичайно, обидва діячі не дають готових рецептів. Втім, вчать вони нас уму-розуму, навіть лякаючи злегка. Так і бачиш більшовицькі когорти, які марширують Західною Європою і переробляють її за рецептами фірми «Ульянов і К о » чи принаймні «Плеханов, Мартов ЛТД», а незгідних... ні, не до Сибіру, а, припустимо, в Кайєнну, Нову Каледонію або на Фолклендські острови.
Ну, а поки цих колон не спостерігається, є їм заміна — нехороші європейські комісари, «безконтрольні, як Політбюро» і наскрізь корумповані. Звісно, європейські комісари з Брюсселя, бюрократи закінчені, плодять циркуляри і чиновників, наказують, якої довжини бути огірку чи банану, і скільки дірочок буде в сирі. Але погодьтеся, що це все ж не ті комісари, які «в запорошених шоломах» вказують, кому жити, а кого до стінки. Вважаємо, що порівняння немає і бути не може. Навіть європейська інтеграція тут не аргумент.
Так що, панове дисиденти, не лякайтеся, та й нас не лякайте. Нам не європейських комісарів побоюватися треба, а своїх, доморослих... Котрі нічого не забули і нічому не навчилися. Мабуть, перемога «лівих» на виборах визначається певною циклічністю суспільних процесів і мутацій суспільної свідомості. Жорсткі консервативні партії, які стабілізують економіку монетаристськими і іншими методами типу «тетчеризму», в якийсь момент втрачають популярність через деяке нехтування соціальною політикою, захистом незаможних, скороченням соціальних програм. І у вирішальний момент виборів виборець відхиляється ліворуч, захоплений гаслами (і практикою) «лівих». Через якийсь час маятник може гойднутися знову праворуч, у бік консерваторів, усуваючи від влади цього разу вже лейбористів, соціалістів, соціал-демократів...
Таким чином, повторення старого гасла про привида комунізму нам уявляється дуже вже поспішним. Привид у Західній Європі може відпочивати. У нього поки вистачає занять на теренах СНД (на жаль). Суворова і Буковського зрозуміти, звичайно, можна. Люди постраждали від комунізму, з'їли, можна сказати, зуби на боротьбі з ним, мимоволі почнеш злегка перебільшувати і бити тривогу. Так, дійсно, соціал-демократи і соціалісти зараз при владі у багатьох державах Європи, але не треба ж забувати, що соціал-демократ, і навіть соціаліст — це далеко не комуніст, тут і говороти нічого! Недаремно вони були ворогами як для Сталіна («соціал-зрадник»), так і для Гітлера. Рівняти їх і комуністів — це все одно, що прирівнювати респектабельного джентльмена в краватці, рукавичках і циліндрі до балтійського матроса Желєзняка. Того самого, який «втомився» на варті Установчих зборів.
Думається, що привиду комунізму в Європі не розгулятися, хіба що її наповнять всі шістдесят (чи скільки їх там) мільйонів китайських комуністів. До речі, якби були у Росії при владі не більшовики, а меншовики, збереглися б Установчі збори, та й демократія як така. Нехай навіть і з більшовиками, але у вигляді легальної опозиції в парламенті (що ми і спостерігаємо в російській Думі і в нашій Раді). Інша справа, що легальність більшовизму може далеко завести незміцнілу демократію. З міцною демократією це зробити складніше.
Втім, демократія від демократії різниться. Наш сумний досвід останніх декількох років ніби демократичного розвитку показав повною мірою слабкість нашого варіанту демократії. За цих умов, при переході від тоталітарного минулого до демократії реальної, а не декларованої, життєво необхідний певний період, скажімо, «наведення порядку», не побоїмося сказати, «режиму сильної руки», тобто легітимної, що підкоряється і дотримується законiв, демократичних свобод громадян, відповідальнiй виконавчiй владi. Природно, послідовників товаришів Ульянова і Гiтлера просять не напружуватися.
Ще кілька слів про факти історії. Віктор Суворов оголосив, що пише нову книгу — про Гітлера. Це вже цікаво, особливо знаючи його оригінальність як історика нашої епохи, нехай і не професіонала (котри не здобув історичної освіти), але взяв обширною ерудицією і нетрадиційним підходом з незвичайним трактуванням вже відомих фактів. Та все ж, іноді його заносить, м'яко кажучи, убік. І першими страждають факти. А це підриває довіру і до автора, і до його концепцій.
Так, він стверджує, що Гітлер перебував у Червоній Армії Баварської радянської республіки, за що і притягувався до відповідальності 1919 року. У фундаментальній тритомній біографії Гітлера, написаній німецьким істориком Іоахімом Фестом і вперше виданій 1973 (!) року чітко сказано: Гітлер вступив добровольцем у Червону Армію, і саме тому, що питання політики його мало цікавили в той момент. Іншого шляху, окрім служби в армії, у нього не було. «Його поведінка була сумішшю з розгубленості, пасивності й опортуністичного пристосовництва.» Баварський радянський уряд запровадив обов'язкову подробицю форми — червону пов'язку на лівому рукаві для вірних йому солдатів. Так що і Гітлер ходив у такій пов'язці як дисциплінований солдат, яким він завжди був. До його політичних поглядів це не мало тоді відношення. (Зате потім він свідомо використав символіку, можна сказати, ліву: червоне знамено, свято Першого травня і так далі, але про це нижче).
Коли ж загони Еппа, котрі захопили Мюнхен і повалили Баварську радянську республіку, розслідували поведінку солдат з колишньої Червоної Армії, то Гітлер — на відміну від багатьох своїх колег — пройшов цю чистку без особливих труднощів, а потім і сам за завданням командування збирав відомості і вишукував солдат, які служили поваленому комуністичному режиму, тобто виконував роль нишпорки-інформатора. Так що говорити про його зв'язок із комунізмом на ранньому етапі його кар'єри можна лише в переносному розумінні.
Що ж до купюри зі свастикою. Вказані купюри номіналом 250, 2500 і 10000 карбованців дійсно випускалися 1917 року, але не більшовиками (вони просто не встигли в листопаді-грудні надрукувати свої гроші), а ще Тимчасовим урядом. Тому на них і зображено двоголового орла без корони і без геральдичних щитів і скіпетра з державою. Хто додумався зобразити на цих грошах свастику — неясно, як неясно, яке значення вкладалося в цей символ. Відомо, втім, інше: кілька років тому в журналі «Родина» було надруковано невелику замітку. У ній повідомлялося про цікаву знахідку в архіві Радянської Армії — проекті емблеми для червоноармійців і командного складу. Так от, це була саме свастика (датується 1918 роком). Емблема іменувалася загадковим скороченням «Л.Ю.А.М.». Автор проекту невідомий. Ось такі дивні зближення. (Уявімо на хвилину, що було б, якби ... Скажімо, встановлено було орден не «Червоної зірки», а «Червоної свастики», не «Зірочки», а...).
Зрозуміло, Суворов хоче сказати, що обидва режими були, що називається, близнюки-брати, або в крайньому випадку, близькі родичі. Але це твердження вже зараз виглядає загальним місцем. Для цього зовсім не треба порівнювати свята чи зображення на жетонах: це дрібниці. Головне-то в іншому: втілення в тій чи іншій формі тотального одержавлення суспільства з домінування «єдино вірного» вчення і таким же тотальним придушенням будь-якої опозиції. Як вдало це виразили в ємній формулі О.Некрич і М.Геллер — «Утопія при владі». Ось тут обидва режими практично співпадають до дрібниць. До речі, трактована нашою офіційною історіографією як «диктатура імперіалістичної буржуазії», нацистський, точніше націонал-соціалістичний (саме так, а не його стидливий псевдонім «націонал-соціалістський»), був, якщо розібратися, і національним, і соціалістичним.
Довести це вельми нескладно. Схожість виступає мимоволi. Контроль режиму Гітлера над промисловістю був тотальним, страйки, як і в будь-якій соціалістичній державі — заборонені, а самі власники підприємств розглядалися як народні керівники, котрі несуть перед партією та державою відповідальність за обсяг продукції, її якість, оплату праці, поведінку працівників тощо. (Схоже?) Безробіття практично зникло (більшовики цим теж дуже пишалися), звільнити працівника хазяїн міг тільки зі згоди управління з обліку зайнятості. На підприємствах було створено ради з участю представників хазяїв, адміністрації та робітників. Всенімецька організація «Сила через радість» займалася дозвіллям і відпочинком мільйонів (до семи мільйонів на рік), організовувала культпоходи до музеїв і театрів, недорогий відпочинок у Німеччині і за кордоном. Чим не соціалізм, нехай і з національною німецькою специфікою. Залишалося зробити тільки останній крок — націоналізацію промисловості. З прагматичних міркувань Гітлер на це не пішов (про що потім неодноразово жалкував). Так що схожість досить повна...
До речі, червоний колір спочатку партійного, а потім державного прапора гітлерівської Німеччини пояснювався самим Гітлером так: «Червоний колір втілює соціальні ідеї... Білий колір — ідею націоналізму. Свастика — місію боротьби за перемогу арійців...» Варто зауважити, що і сам прихід нацистів до влади і їхня розбудова Німеччини на свій лад називалися цілком офіційно «національною революцією». На відміну від більшовиків, нацисти прийшли до влади майже легітимно. Напевно тому в Радянській Росії приблизно року до 1927-28 події жовтня 1917 іменувалися просто: «жовтневий переворот».
Ну, а з приводу схожості нацизму та комунізму сам Гітлер висловився вельми недвозначно: «Взагалі-то між нами і більшовиками більше об'єднуючого, аніж роз'єднуючого. З дрібнобуржуазного соціал- демократа чи профспілкового бонзи ніколи не вийде націонал-соціаліста, з комуніста — завжди».
Схожі утопії вдавалися до схожих методів, використовували аналогічний кадровий відбір, що призводило до вельми близьких результатів. Пригадаємо гітлерівського міністра закордонних справ Ріббентропа. При підписанні договору з СРСР в серпні 1939 року він зізнався, що почувався серед членів сталінського Політбюро «як серед старих товаришів по партії». А тост Сталіна за здоров'я Гіммлера, глави СС? Та ще й у присутності Берія, відрекомендованого тому ж Ріббентропу як «наш радянський Гіммлер». Думається, коментарі не потрібні! Утопія утопією, але занадто вже багато крові вона коштує. Тут обидві утопії ще більше сходяться.
Ще одне цікаве свідчення наводить Олександр Некрич («Огонек», № 27, 1991). У період початку «роману» Сталіна і Гітлера, восени 1939 року німецький щомісячник по націонал-соціалістичний соціальній політиці викладав: «Нове вчення цього разу йде не із Заходу, а з центру Європи... Ми, німці, соціалісти за природою... Тепер, за допомогою вогню і меча, має народитися нова соціальна епоха... Але, звісно ж, націонал-соціалізм не є експортним товаром. Ми не хочемо наказувати жодному народу, як цей соціалізм буде здійснюватися».
Поскромничали автори. Соціалізм утопічно-месіанського штибу завжди намагається облагодіяти як мінімум, своїх сусідів, а там, дивись, і їхніх сусідів і так далі. Знаємо, плавали.
Що комунізм — це утопія месіанського типу — з цим згоден багато хто. Але щось же підтримує його на плаву. І це щось — вельми привабливі ідеї: ідеї соціальної справедливості... Ці вельми підступні штуки все ще заплутують мільйони «простих» людей і служать основою і поживним середовищем для лівих вчень. Все здається спокусливо простим: забрати і поділити, кожній сім'ї — окрему квартиру, безкоштовну освіту, охорону здоров'я і так далі, ну і в довершення всього, символ епохи «розвиненого» соціалізму — ковбаса по два двадцять!
Казка, яку ми втратили. Біда лише в тому, що той, хто почне цю казку робити бувальщиною, досить швидко дійде до концтаборів і всіх бiд, яких ми вже в цьому столітті наглиталися вволю.
Можна, звісно, послатися на те, що це, мовляв, були помилки і перекручення реалізації великої ідеї, та тільки спроби втілити її в життя завжди закінчуються ось цими самими перекрученнями і крахом. Тобто тотальним дефіцитом, стагнуючою економікою, політичним терором, аж до масових репресій, голоду, мілітаризації економіки і далі за списком. Досить подивитися на останні бастіони соціалізму: Кубу та Північну Корею. Китай тут стоїть окремо. І його досвід прагматичного підходу до суспільства, економічних проблем і їхнього вирішення гідний особливої уваги.
Варто тільки зазначити, що досвід Китаю приводить нас до цікавого висновку. Знаменитий прагматичний принцип, чітко сформульований «батьком китайських реформ» Ден Сяопіном: «Не має значення, якого кольору кішка, головне — щоб вона ловила мишей», є, можливо, оптимальним для нас принципом, особливо цінним уроком йдучого тисячоліття тисячоліттю грядущому.
Не варті різного роду ідеологічні системи та баталії навколо них звичайної простої справи. Нам ВАРТО бути прагматиками і НЕ ВАРТО ганятися за ідеологічними привидами типу імперської ідеї чи якогось «єдино вірного» вчення, яке вірне, «бо воно всесильне».
Звичайне буденне життя і породжує, і одночасно відкидає будь-яку філософію. Питання тільки у виборі своєї «рідної» філософії. (Можна, зрозуміло, створити свою філософську систему, нині за це, слава Богу, не саджають. Поки...). Але саме по собі життя все ж цінніше від будь-якої філософії і тому потрібно передусім жити, обробляючи свій сад. Філософія прикладеться.
