Серед тисячі моїх паперів, цих свідків і свідчень, цього фраґментарного накопичення, цих уривків історій, найчастіше незавершених за останні двадцять років, шляхетно жовкне один із вирішальних для мене листів, датований 3 вересня 1983 року. Я в той час служив у війську — деталь, достатньо важлива для біографії кожного, хто взявся бути оповідачем.
Лист був переданий мені від письменника Валерія Шевчука — і нічого фантастичнішого статися в моєму житті не могло, ну, хіба що дострокова демобілізація. Це був час, коли його твори після довгої зими сімдесятих знову почали виходити книжками і не тільки як упорядковані й ним же перекладені «Аполлонова лютня» чи «Марсове поле», але й таки його власні, вигадані ним і розказані. Незадовго перед походом у москалі я встиг захопитися «На полі смиренному», потім, уже в шпиталі, поміж капалками й сортирними перекурами, ловив своє лежаче задоволення від «Дому на горі», потім ще був «Місячний біль» — Шевчук упевнено й невідворотно ставав моїм улюбленим українським письменником.
Тут, безумовно, відіграв свою роль отой лист. Він стосувався одного з моїх перших прозових «творив» (сам Шевчук це охарактеризував таким словом — твориво, бо ані «романом», ані «новелою» чи «повістю», ані навіть найбезвідповідальнішою з точки зору жанрової чистоти «поемою в прозі» це не було). Твориво без мого відома потрапило до Шевчукових рук через пильне посередництво Миколи Рябчука, однак для мене, стриженого наголо салабона, все це було цілковитим потрясінням, особливо ж деякі пасажі того листа («є у Вашому творі щось справді щире, щось узяте просто з серця й кинуте на папір … це виказує, що Ви уже готові до серйозної і складної літературної творчості … швидкого й тріумфального успіху Ви не доб'єтеся, але Ви цілком можете добитися успіху мистецького»). І — як головна настанова: «Говорити про світ через живі людські образи», — сказано, як на мене теперішнього, надто класично, себто загально, себто все і нічого водночас, а проте тоді, тієї хвилини, заповненої по вінця безцільною біганиною, криками сержантів і цілодобовим миттям параші, це сприймалось як нове небо або принаймні як шлях, запропонований раз і назавжди.
Той лист був для мене тим вартісніший, що я не терпів української радянської літератури, а Шевчук до неї не належав. Його здатність оповідати історії не мала нічого спільного з повсякденною й точно розрахованою «інженерією (в українському варіанті — швидше «агрономією») людських душ». Він захоплював книжністю й ерудованістю (парадокси національної системи вартостей: і книжність, і ерудованість в нас досить часто ставляться письменникові у провину), він чарував естетством (ще одна стаття звинувачення!) і природністю мовлення, інтонування, добротною повільністю й притчевістю. Я майже не читав сучасних українських авторів, а його читав так само залюбки, як наприклад, Кортасара в Покальчукових перекладах (події приблизно з одного часового ареалу). Це була добра проза, гарна література, живі історії про живих людей. Там була завжди присутня гра, містифікація (і містика, і страх, і мурашки по шкірі!), там був добрий гумор, блискуча іронія, там була така любов до навколишнього — ландшафтів, трави, дерев, живих істот, особливо людей з усіма відьмаками й відьмами, з усіма людськими демонами, — що цей світ приймався як власний чи як страшенно близький. Ось він, поруч — такий же містечковий, такі ж сади, паркани, стежки у траві, така ж вулична пилюка, запахи, дощі, — і нині, і повсякчас, і в епоху бароко.
Я згадую про все це в минулому часі лише тому, що нині вже далеко не кожному дано зрозуміти, що означало тоді бути вільним у своїй творчості, не видати жодної фальшивої ноти, жодного збою, не спокуситися, не виходити з робітні, мовчки робити свою чорну письменницьку справу, оповідати історії, накопичувати людське.
Його присутність у нашій літературі сьогодні є не менш визначальною. Спробуйте переоцінити її в ситуації фактично без авторитетів, де чи не всі найкращі і найстарші, котрі могли стати цими авторитетами, як не поскурвлювалися, то побожеволіли. Так і залишається, цілком за Стусом, горстка, малесенька щопта. Тих, які не перестають бути живими людьми, не перестають дивувати написаним. І ані слова про вік — ювілейні округлості й набутості хай втішають тих, які вже закінчилися. У нас і без того забагато старих письменників, особливо серед молодих. Шевчука ж собі й досі уявляю як молодого серед молодих («…пан Валерій // Шевчук в оточенні жіноцтва // ссе люльку з попелом імперій // і виголошує пророцтва» — дозволив собі жартувати як з рівним Віктор Неборак, і слава Богу).
Мрію про багатотомник його вибраної прози. Тієї, де досконало окреслено власну дійсність з її межами.
Сподіваюся, він ці межі ще зруйнує.
