У Москві відбулося засідання Священного Синоду Російської православної церкви (РПЦ). Найбільш важливим і для багатьох несподіваним підсумком роботи Синоду стало рішення не проводити у 2000 році Помісного собору РПЦ. Нагадаємо, що Помісні собори є вищими представницькими зборами віруючих і духовенства всіх рівнів, на яких приймаються рішення щодо найважливіших, доленосних для всієї пастви проблем.
Суворі охоронці церковних правил вбачають у рішенні останнього Синоду серйозне порушення Статуту Російської православної церкви, згідно з яким Помісні собори мають проводитися кожнi п'ять років. Останній такий собор відбувся 1991 року. А через шість років архієреї постановили перенести дату вже вiдкладеного на той час Помісного собору на другу половину 2000 року. Перенесення мотивували дещо несподівано, а саме: відсутністю приміщення для засідань Помісного cобору. Вирішили дочекатися закінчення будівництва храму Христа Спасителя. Храм добудовано, але пішла друга відстрочка. Цього разу причини перенесення Помісного собору не були обнародувані. Принаймні період між двома соборами буде, очевидно, не менший ніж десять років.
У чому річ, запитують законники? Головним чином, у тому, що РПЦ переживає нині не найкращий для скликання собору час — період небудови. З часу попереднього Помісного собору всередині церкви накопичилося багато нових проблем, щодо яких найближчим часом важко чекати комфортабельних консенсусів. Зокрема, загострилися розбіжності між духовенством і паствою, що було яскраво продемонстровано нещодавно в річницю смерті Романових. Напередодні річниці митрополит Санкт-Петербурзький і Ладозький Володимир (Котляров) заявив у пресі: «Я заборонив священикам хресні ходи в пам'ятні государеві дні... Треба відновлювати знищені святині й молитися. А бігати з прапорами Невським проспектом — це зовсім не та справа, що може принести якусь користь». Незважаючи на заборони, хресним ходом (без духовенства!) вийшли на вулиці тисячі віруючих, продемонструвавши таким чином повну незгоду зі своїми пастирями. І повну непокору. Православні видання повідомляють, що «в Москві 20 тисяч москвичів і паломників з усіх кінців Росії стояли в храмі Христа Спасителя, молилися, але жоден священик із численного кліру собору не вийшов до народу».
Конфронтація пастви та верховних пастирів виявилася також в історії з обвинуваченням Єкатеринбурзького та Верхотурського єпископа Никона в усіх смертних гріхах, із содомією включно. Ні спроби священноначалія «не виносити сміття з хати», ні заступництво губернатора Росселя — політичного союзника Никона — не врятували єпископа. Парафія за парафією відмовляли йому в покорі; миряни й нижче духовенство, переконавшись у тому, що доб'ються церковного суду над своїм владикою, звернулися до суду світського. Справа отримала широкий розголос навіть на сторінках західної преси. (Кілька днів тому стало відомо, що єпископа Никона нарешті відчужено від управління єпархією).
Можна згадати й інші обставини, які перешкоджають скликанню Помісного собору РПЦ. Наприклад, усе глибший розподіл російських православних на «прогресистів» і правих консерваторів, описом «сутичок» між якими наповнена російська православна преса. Праві публічно спалюють книги небажаних їм священиків, таких, як отець Олександр Мень, звинувачують вищу ієрархію церкви у співпраці з «сатанинською владою». Досить сказати, що деякі православні газети вимагали від патріарха Алексія II, щоб він відмовився від нагороди, врученої йому президентом.
Ще одним вельми серйозним мотивом для конфронтації є участь РПЦ у міжнародному екуменічному русі — русі за зближення та співпрацю християнських церков різних конфесій. Московська патріархія нині бере участь у кількох міжнародних релігійних організаціях, однак значна частина російського духовенства та віруючих вимагає припинити будь-яку участь, повернутися до традиційної політики повного ізоляціонізму (вірніше — обмежитися міжправославним спілкуванням). Головним ідеологом ненависної «екуменічної єресі» вважається митрополит Смоленський і Калінінградський Кирило, керівник Відділу зовнішніх стосунків РПЦ. На думку деяких критиків, він не тільки визначає зовнішню політику Московської патріархії, але й є сьогодні фактичним головою РПЦ. Тому питання екуменізму виявилися б вельми незручними і навіть вибухонебезпечними для організаторів Помісного собору. Спочатку до загальної думки повинна прийти ієрархія церкви.
Нарешті, ще однією складною темою для обговорення майбутнім Помісним собором могла б стати автокефалія Української православної церкви, що знаходиться тепер у складі РПЦ. Треба, проте, відзначити, що після того, як Архієрейський собор УПЦ два роки тому офіційно відмовився від претензій на повну самостійність, Московська патріархія перестала згадувати, хоч би зрідка, цю проблему. Як «не існуючу».
І тому так сумно вийшло, що навіть у зв'язку з великим християнським Ювілеєм Російська православна церква не наважилася зібрати свій Помісний собор.
