На сцені Київської консерваторії пройшла прем'єра популярного мюзиклу «Вестсайдська історія». Постановка здійснювалася силами Національної музичної академії ім. П. І. Чайковського, Київського симфонічного оркестру та хору під керівництвом Роджера Мак-Мерріна. Останній виступив продюсером вистави і запросив для роботи в ньому диригента Аяна Полстера (США). У такому специфічному жанрі, котрий вимагає від виконавців і вокальних, і хореографічних талантів, основне навантаження лягло на акторський склад, підібраний виключно з студентів Музичної академії та Театрального інституту. У скупих декораціях вони розіграли історію Марії та Тоні — сучасних Джульєтти і Ромео, чия любов народжується серед ворожнечі двох молодіжних угруповань. Завдяки дохідливості сюжету, мелодійній музиці, яка запам'ятовується, «Вестсайдська історія» свого часу зачарувала світ. Наші студенти прагнули передати глядачам хоч малу дещицю тієї особливої бродвейської чарівності, яка є в кожному класному мюзиклі. Публіка поставилася до молодих і старанних акторів досить прихильно. Однак непродуманість драматичних епізодів, часта неузгодженість оркестру та вокалістів, декорації, підібрані за залишковим принципом, ще раз показали — поза США, поза Бродвеєм будь-які спроби поставити сучасний мюзикл приречені на самодіяльність.
Хоч як дивно, цей мюзикл, досить екзотичний для наших місць, у Києві вже має сценічну історію. Ось що розповідає про це доцент Театрального інституту, режисер нинішньої й учасниця попередньої постановки, Євгенія Гулякіна:
— Вперше «Вестсайдську історію» було поставлено двадцять п'ять років тому Іриною Молостовою з її випускним курсом на навчальній сцені Театрального інституту. Тоді це, звичайно, було про життя білих і кольорових в Америці, про багатство і бідність... Зал навчального театру не пам'ятає таких аншлагів. Приходили навіть якісь негри, і ми ставили їм лавки в проходах.
— Чому ж виставу не побачила широка публіка?
— Це ціла історія. 1974 рік був якраз моментом колосального застою, коли крім офіційно визнаних п'яти театрів у Києві не могло бути нічого іншого. Ми хотіли випускним курсом створити свій театр. Запросили на перегляд весь цвіт Києва, від Амосова до партійних діячів, щоб вони підтримали нашу ідею. Але під'їхало декілька чорних «Волг», походили якісь люди і... у нас в інституті просто вимкнули світло. Потім Ірину Олександрівну викликали до ЦК і сказали: «Не робіть цього. Не треба. Що це за бунт знизу?» Ось так. Це при тому, що у виставі не було абсолютно ніяких політичних акцентів. Просто в той час будь-яка ініціатива «знизу» заборонялася. А студенти з будзагонів вже згодні були нас годувати протягом року, поки ми не знайшли б собі приміщення...
До цього ще можна додати, що роль Бернардо — антагоніста головного героя — в тій нещасливій виставі грав нинішній актор театру ім. Франка Анатолій Хостікоєв. Наталя ГОРБАЧОВА, Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
