Вузол протиріч — в закритій політиці. Закритому прийнятті
рішень. Закритій стратегії розвитку країни. Як наслідок — відкриті результати:
перманентне падіння й розвал країни. Просто за В.І.Леніним: «Страшенно
далекі вони від народу...» А для ліквідації цього розколу керівництво країни
збільшує кількість і фінансування репресивних органів, що ще більше знижує
рівень довіри країни до своєї держави. Виходить, країна у нас своя, а держава
— чужа Найкращим рішенням для країни був би вибір на пост президента не
окремого кандидата, який протистоїть іншим, а такого кандидата, який йшов
би у зв'язці з іншими кандидатами в президенти з метою зайняти заздалегідь
розподілені пости в державі. Уміння кандидатів домовитися до виборів про
те, хто який пост займе, — найкраща гарантія високої ймовірності домовленостей
між ними про стратегію й тактику розвитку країни після виборів
На переломному етапі переходу світової цивілізації
від індустріального суспільства до суспільства постіндустріального чимало
політологів, економістів і футурологів почали набагато більше уваги приділяти
позаекономічним чинникам розвитку цивілізації. Особливий резонанс викликала
теорія довіри проф. Ф.Фукуями.
Її суть у тому, що в основі діяльності людей лежить прагнення
здобути визнання. Індустріальне суспільство розв'язало загалом проблему
забезпечення прожиткового мінімуму своїх громадян, внаслідок чого робота
та гроші набули набагато більшого значення як символи особистого успіху,
статусу, гідності. Але цього визнання не можна досягти, будучи самотнім.
Тому нині на перше місце виходить такий людський капітал, як здатність
спілкуватися один з одним, а вона грунтується на довірі. В 90-ті роки спостерігається
значне зростання уваги до довіри як об'єкта наукового дослідження, й виявилося,
що такий простий і самоочевидний об'єкт має цілий спектр різних відтінків
і цілком конкретну економічну цінність. Корінь цього слова — віра, суть
якої сформулював Апостол Павло: «Віра є здійсненням очікуваного й упевненістю
у невидимому» (Євр.11:1). Психологічно це можна виразити як «надійна надія»,
тобто «переконаність в існуванні того, що не є наявним, але обов'язково
буде», як сказав відомий російський психолог П.М.Шихирев. Довіра — це передусім
добровільно взяті на себе взаємні зобов'язання.
Серед чинників міжособової довіри найважливішими є п'ять:
порядність, компетентність, послідовність, доброзичливість і відвертість.
Водночас на рівні ширших соціальних структур основним джерелом
довіри є морально-етичні основи, і зростання суспільного капіталу здійснюється
за допомогою культурних механізмів — через релігію та історичні звичаї.
Є три шляхи соціалізації: перший базується на сімейних
і родинних зв'язках, другий — на добровільному об'єднанні, що не залежить
від родинних зв'язків, третій — здiйснюється за допомогою держави. Від
того, який шлях соціалізації переважає, й залежить рівень довіри в суспільстві.
Основним показником існування довіри в суспільстві є наявність
великих приватних економічних структур і відомих торгових марок.
Приватні підприємства в США та Німеччині набагато потужніші,
ніж в Італії та Франції, що пов'язано передусім з великою схильністю до
стихійного суспільного об'єднання. У Франції та Італії традиційно поширені
сімейні підприємства, що пояснюється надміру централізованою державною
системою, тому, наприклад, у Франції в створенні великих підприємств основну
роль відіграє держава. Особливо добре це видно, якщо порівняти Японію та
Китай. В Японії, завдяки наявності в достатній кількості суспільного капіталу,
що спирається на буддійську релігію, склалися потужні й згуртовані компанії
на основі приватного сектору з всесвітньо відомими торговими марками. Набагато
більший за населенням Китай не має великих приватних фірм, відомих торгових
марок, що пов'язане з низьким рівнем довіри в суспільстві та особливостями
конфуціанства, що не дозволяє Китаю йти шляхом Японії. Зате в Китаї дуже
багато малих сімейних фірм, і для їх балансування потрібна патерналістська
роль держави. У 90-х роках економічна та психологічна науки дійшли висновку,
що високий рівень довіри в суспільстві — це обов'язкова умова успішного
господарсько- економічного життя.
Що ж ми спостерігаємо в Україні?
Ф.Фукуяма каже, що в країнах з низьким рівнем довіри,
таких як «Росія та деякі інші колишні комуністичні країни... нерідко найбільш
міцними товариствами виявляються злочинні угруповання», а також, що
«в Росії та Україні приватні компанії, як і політичні партії, або дуже
слабі, або взагалі відсутні, а в період виборів проявляються лише крайні,
взаємопротилежні позиції, пов'язані з особистостями, а не з чіткими політичними
програмами».
Водночас навряд чи варто погоджуватися з Ф.Фукуямою щодо
низького рівня довіри в суспільстві в Україні. Якраз легко можна довести,
що в українському суспільстві є високий рівень довіри, й це пов'язано передусім
з православною релігією, з її всесвітнім світоглядом і милосердям. Це легко
помітити на такому простому прикладі, як відкриті кав'ярні в Києві, де
відвідувачі не йдуть не розрахувавшись, а нервуючи чекають зниклих офіціантів.
Це й «довірчі» товариства, які неодноразово обманювали громадян, й бажання
допомогти жебракам. Але найпереконливішим прикладом є наявність потужної
тіньової економіки, яка просто не могла б існувати без високої довіри в
суспільстві, оскільки договірні відносини в ній не регулюються державою
й часто грунтуються просто на чесному слові. Про довіру в суспільстві свідчить
і довіра до своїх торгових марок, які дедалі міцнішають, — «Оболонь», «Чумак»,
«Свiточ», «Корона». Водночас такий проект, як «АвтоЗАЗ-ДЕУ» заздалегідь
був приречений на невдачу, оскільки не було довіри в суспільстві як до
марки «ЗАЗ», так і до марки «ДЕУ», на відміну від високого ступеня довіри
до німецьких автомобілів. А довіра не завойовується за один рік, навіть
за наявності пільгового оподаткування.
Цим високим рівнем довіри в суспільстві неодноразово користувалася
держава в особі виконавчих структур у корисливих цілях. Спочатку громадян
масштабно обдурили з внесками в ощадкаси. Після цього населення стало ставитися
набагато обережніше до державних починань, але виконавча влада продовжує
використовувати цей суспільний капітал для компенсації свого низького рівня
професіоналізму, що проявляється в незмінних обіцянках зростання економіки
наступного року та бурхливого зростання через десять років, у запевненнях
щодо надійності гривні, після чого вона падає вдвічі, в обіцянках через
декілька місяців розрахуватися із зарплатами. Роздаючи обіцянки, виконавча
влада не розуміє, що таким чином вона не лише збільшує зовнішні борги й
знижує кредитний рейтинг країни, а й знижує рейтинг довіри не конкретних
осіб, а що набагато тривожніше, державних інститутів у своїх громадян.
Чи варто дивуватися після цього, що, за результатами опитувань про бажаних
президентів України, Б.Клінтон і М.Тетчер з великим відривом випереджають
наших лідерів. Тому й ступінь довіри до долара можна порівняти лише із
ступенем недовіри до гривні. Й історія України неодноразово доводить, що
ті її лідери, які не користуються довірою у своїх громадян, починають служити
більш сильним іноземним державам, i саме тим з них, де населення довіряє
своїм лідерам.
Що ж у першу чергу заважає нашому суспільству успішно розвиватися?
Основна перешкода тут — відсутність міжособової (а не суспільної!)
довіри серед керівників країни. В Україні є три ключові пости: Президент,
Голова Верховної Ради та прем'єр-міністр. Доки люди, які займають ці пости,
не розв'яжуть проблему взаємодовіри й не зроблять свою політику відкритою
для суспільства, країна розвиватися не буде. Якщо вони не здатні виявляти
терпимість і повагу один до одного й не дотримуються ними ж встановлених
законів, якщо вони насамперед не накладають обмеження на самих себе, виникає
потреба в сильній державі з одноосібним керівництвом, причому основна енергія
йде на досягнення цієї єдиноначальності, а не на перерозподіл повноважень.
Але наприкінці ХХ століття єдиноначальність — відмираюча форма правління,
необхідна лише для суспільств з низьким рівнем довіри або для держав азіатського
типу. У постіндустріальних суспільствах дедалі більшого значення набуває
здатність суспільства до розподілу повноважень у держрозбудові та до перерозподілу
повноважень з вищих щаблів влади на нижні рівні.
Фактично, в країні спостерігається відрив інституту держави
від народу, й глибина цього розриву з кожним роком збільшується. Як можна
будувати державу для народу, якщо ти відділяєшся від народу розкішними
машинами, засекреченими державними резиденціями, привілейованими санаторіями,
кортежами охорони. У той же час у США будь- хто може відвідати Білий Дім
і Кемпт-Девід, у більшості розвинутих країн будь-який громадянин може відвідувати
парламент та інші держустанови. А для нас це — з області фантазій. Вузол
протиріч — в закритій політиці. Закритому прийнятті рішень. Закритій стратегії
розвитку країни. Як наслідок — відкриті результати: перманентне падіння
й розвал країни. Просто за В.І.Леніним: «Страшенно далекі вони від народу...»
А для ліквідації цього розколу керівництво країни збільшує кількість і
фінансування репресивних органів, що ще більше знижує рівень довіри країни
до своєї держави. Виходить, країна у нас своя, а держава — чужа.
Напередодні президентських виборів найбільш сильні кандидати
мають приблизно рівні щодо вірогідності шанси на перемогу. Якщо за попередніми
оцінками виділити сімох кандидатів: Н.Вітренко, Л.Кучму, О.Мороза, Є.Марчука,
О.Ткаченка, П.Симоненка та Г.Удовенка, то кожного кандидата в середньому
підтримує 15%+5% електорату. Якщо перед виборами не станеться якихось неординарних
подій, то буде II тур виборів. Судячи з виборів у Києві, електорат, якщо
його не влаштовують кандидати, просто не йде голосувати. Виходячи з цього,
у II турі навряд чи візьме участь більше ніж 45-50% населення. В разі перемоги
будь-якого кандидата, навряд чи він набере більше ніж 25% голосів від загальної
кількості виборців. І як наслідок проблеми країни, насамперед обумовлені
відсутністю довіри населення до свого керівництва, постануть з новою силою.
А суспільний капітал впаде до критичної межі, за якою — розвал держави.
Тут слід звернути увагу, що згадані кандидати є представниками
різних типів особистостей відповідно до юнгіанської теорії типів, яку розвинув
А.Аугустінавiчюте. У кожного з типів особистостей є сильні й слабкі сторони,
і від того, як представник одного типу особистості зможе рахуватися із
сильними сторонами іншого типу й боротися зі своїми слабкими сторонами,
й залежатиме встановлення довіри в суспільстві. І якщо в умовах індустріального
суспільства переважав тип одноосібного лідера — екстравертний інтуїтивно-логічний
тип, то в суспільних відносинах, що ускладнюються в постіндустріальних
суспільствах, на політичну сцену виходять діячі, які представляють різні
психологічні типи, й завдяки роззосередженню владних повноважень суспільство
потребує лідерів різних типів, відображаючи в них свої різні грані й аспекти,
що й дозволяє йому ефективно розвиватися.
Так, лідери із потужною вітальною енергією найбільш ефективно
могли б виявляти себе у спілкуванні з Росією та в керівництві виконавчою
владою, лідери з потужною ментальною енергією найбільш ефективно могли
б діяти у спілкуванні із західними країнами та в плануванні стратегії держави,
а лідери з вираженою серцевою енергією (в індуській філософії — чакра анахата)
є оптимальними в досягненні парламентської згоди та у внутрішній соціальній
політиці. Найкращим рішенням для країни був би вибір на пост президента
не окремого кандидата, який протистоїть іншим, а такого кандидата, який
йшов би у зв'язці з іншими кандидатами в президенти з метою зайняти заздалегідь
розподілені пости в державі. Уміння кандидатів домовитися до виборів про
те, хто який пост займе, — найкраща гарантія високої ймовірності домовленостей
між ними про стратегію й тактику розвитку країни після виборів. Крім того,
у таких обранців буде вже репрезентативна більшість електорату, оскільки
виборцям імпонують позитивні риси, наявні у багатьох кандидатів у президенти,
і водночас відштовхують наявні у них негативні риси. Тільки взаємна злагода
всередині групи кандидатів у президенти дозволить розробити й здійснити
реальні реформи в країні, оскільки головна мета президентської кампанії
України — не вибори президента як такого, а здійснення нарешті реальних
реформ, які б підтримували не лише виборці, а й вищий менеджмент. І набагато
простіше зуміти домовитися 2-4 кандидатам, ніж угрупованням, які протиборствують
і складаються із сотень осіб.
Ідея боротьби за виграш будь- якою ціною є хибною по суті,
оскільки призводить до поразки інших сторін, розриву відносин, що перешкоджає
встановленню рапорту (зв'язку) надалі й, фактично, переводить конфлікт
в латентну фазу. Нашим лідерам передусім слід навчитися єдиному прийнятному
методу — переговорам, пам'ятаючи при цьому, що вони представляють інтереси
різнорідних прошарків суспільства і ніхто з них не представляє інтереси
всього суспільства. При цьому слід зазначити, що домовленість буде тривкою
на єдиній основі — виборі та узгодженні єдиної відкритої стратегії розвитку
країни, й передусім створенні умов для розвитку громадянського суспільства
та легальної опозиції для того, щоб курс розвитку країни міг самонастроюватися.
Громадянське суспільство розвивається знизу, але умови для прискорення
його розвитку можна й треба створювати згори. Реформи вийдуть у того
президента, який зруйнує стіну недовіри між державою та народом.
Лише за таких умов можна було б здійснити реальну стратегію
легалізації сірої економіки та сірих капіталів, вивезених за кордон, шляхом
сплати певного відсотку податку й спрямування цих коштів на ліквідацію
заборгованості з пенсій і зарплат і на економічний розвиток. Фінансові
ресурси, як ті, що є в країні, так і підконтрольні громадянам країни за
її межами, багаторазово перевищують фінансову допомогу МВФ та інших міжнародних
організацій, тим більше, що остання пов'язана з рядом обмежень, які позначаються
навіть на проведенні незалежної політики країни на міжнародній арені, як,
зокрема, засвідчив розрив контракту щодо будівництва електростанції в Бушері.
Повернення капіталів з-за кордону і введення в обіг капіталів,
які бездіяльно лежать у населення як засіб страхування через недовіру до
наявної системи влади, могли б буквально на очах змінити стан економіки
країни.
Економічні зміни можливі лише в разі встановлення довіри
населення до державних інститутів. Iнакше Україна ніколи не зможе скористатися
перевагами, що їх надають інформаційні технології. Ф.Фукуяма каже: «Ефективність
політичних інститутів залежить від наявності довіри не меншою мірою, ніж
прибутковість комерційних підприємств», а зниження її рівня спричиняє потребу
в дедалі більшому державному втручанні та державному регулюванні, що ми
й спостерігаємо сьогодні в Україні.
Напередодні ХХI століття досвід ХVII століття не повинен
залишитися без уваги. Тоді був один народ і багато керівників, які розривали
цей народ на частини й втратили державу, так і не зумівши домовитися. Хотілося
б, щоб цієї помилки керівники України не припустилися тепер.
