Знаєте, хто в нас найбільший продавець цукру в країні? Це — Податкова адміністрація. Другий продавець — Держрезерв, третій — Пенсійний фонд. Ці три організації тримають 60% усього цукру в країні. У нас сьогодні хто сильніший, той і забрав цукор.
Публічна заява Євгена Імаса про те, що в Україні вперше за минулі 100 років з'явився дефіцит цукру, розбурхала багатьох. У відповідь прозвучали бадьорі запевнення чиновників із МінАПК, що побоюватися немає чого: буде вироблено 1,8 млн. тонн цукру, а не 1,2 млн. тонн, як деякі прогнозують. Із президентом СП «Укрінтерцукор» Є.Імасом розмовляє кореспондент «Дня» Владислав МИХАЛЬОВ .
— Треба розплющити очі і подивитися, що відбувається. Коли мене сьогодні спростовують чиновники з МінАПК: ні, буде 1,8 млн. т цукру, — то я можу доказово — по області, по району — пояснити, чому їх не буде. Тому, що з офіційно засіяних буряком 850 тис. га по глибокій осінній оранці 300 тис. га були засіяні по весняній оранці, що, як кажуть в Одесі, «далеко не одне і те ж». Уже за температури — 5 о С буряк втрачає цукристість, а в нас навесні в деяких районах на грунті було — 7 о С. Тому врожайність буряку буде 120 ц/га, а не, як розраховують, 180—190 ц/га. Також досвід останніх років свідчить, що 20—25% буряків ми залишаємо на полі під час збирання тощо. Про це в МінАПК бояться вести мову. Я не чиновник, щодня на землі і щодня ми вкладаємо в неї гроші, і не боюся казати.
— Як так вийшло, що Україна — недавній лідер в Європі з виробництва й експорту цукру — дедалі більше перетворюється на його імпортера?
— А Україна й раніше ним була. Кращого року (1990-го) у країні було вироблено 5,5 млн. т цукру та імпортовано 2 млн. т цукру-сирцю. Питання полягає в співвідношенні імпортованого та експортованого. Можна ввозити цукор-сирець, якщо використати це собі на користь. От коли ти стаєш імпортером від безвиході — це принципово інше. Тому не треба боятися слова «імпортер» — треба боятися словосполучення «вимушений імпортер».
Нічого страшного в інтервенції тростинного цукру немає. Жахливо те, як вона сьогодні виконується. Необхідно імпортувати дозовану кількість сирцю, якої не вистачає для погашення внутрішнього дефіциту на ринку. І квоти треба дати тим, хто безпосередньо вирощує цукровий буряк, а не цукровим трейдерам. Тоді восени працює буряк, а навесні — тростина, переробний цикл наших цукрових заводів збільшується, а загальний рівень собівартості знижується. Наступного року ми докладемо всіх зусиль, щоб квота на очеретяний цукор-сирець потрапила вітчизняному виробникові.
Повторю, вперше за 100 років Україна буде мати внутрішній дефіцит цукру. Це найголовніше. 1917 року Україна виробила 1,6 млн. т цукру, 1948-го, через три роки після війни, — 1,7 млн. т, 1990-го — 5,5 млн. т. А цього року буде 1,2 млн. т, коли внутрішня потреба становить 1,7 млн. т.
— І в чому причини становища, що склалося?
— Тут цілий комплекс. Розірвалися горизонтальні та вертикальні зв'язки. У нас застарів парк техніки для збирання і посіву цукрового буряку на 80—85%. У нас застаріли основні фонди цукрових заводів: з нинішніх 192-х багато які будувалися ще за останніх днів життя Тараса Шевченка. Наприклад, на Вінниччині, яку раніше називали «цукровим Донбасом», обладнання заводів морально зношене на 87%. Відбувається старіння всього цукровобурякового підкомплексу.
Уже 5—6 років ми не вносили мінеральних добрив у грунт. Цілком порушено сівозміну. Адже за рахунок дотримання її умов підвищується культура рільництва і сама якість землі. Якщо виконувати тільки це, тоді вже не треба буде вносити великої кількості мінеральних добрив, засобів захисту рослин. Цього ніхто не робить, тому величезна собівартість, тому зростають витрати, виникає соціальна напруженість. Дуже багато земель нині просто є порожніми. І одна з наших ідей, здійсненням якої ми тепер займаємося, в рахунок боргів, за якими все одно ніхто не платить, узяти ці землі в оренду й обробляти. Ми будемо вирощувати цукровий буряк, наші партнери — інші культури, і так ми вийдемо на дотримання вимог догляду й обробітку землі за загальним циклом сівозміни. На Вінниччині передбачається запровадити це в 7 районах.
— Які ще існують шляхи виходу?
— Один із них — проект «Укрінтерцукру», за яким ми з німецькими партнерами працюємо понад 6 років. Сьогодні в Україні кожний 10-й засіяний буряком гектар входить в рамки цього проекту. І якщо загалом у країні сьогодні врожайність цукрового буряку становить 180 ц/га, то в «Укрінтерцукрі» — 340 ц/га. Однак це тільки 10%. Не можна побудувати «комунізму» в окремо взятій компанії, коли його немає у всій країні. І те, що німці задоволені роботою за цим проектом, оскільки дають іще 100 млн. євро на наступні 5 років, дуже важливо саме в нинішній кризовій ситуації. У нас укладають тому, що ми володіємо величезним потенціалом — земельним, промисловим, інтелектуальним.
Від багатьох доводиться чути: легше завезти тростинний цукор. Він, мовляв, дешевший. Звичайно, дешевший: тростину вставив у болото, і вона виросла. А щоб виростити цукровий буряк, треба затратити значні зусилля людей, велику кількість техніки, засобів захисту рослин — багато всього. Вартість білого бурякового цукру в Америці — $650 за тонну, в Німеччині — DM1000 за тонну, в нас — $400—450 за тонну, і ми кажемо про високу ціну, що перевищує рівень Лондонської біржі. Однак так кажуть тільки непрофесіонали. Адже ціна Лондонської біржі визначається тільки тростинним цукром, але ніяк не білим буряковим. Він у світі, як правило, на експорт не йде. Він залишається всередині, для внутрішнього споживання і виробництва, на експорт іде тільки тростинний цукор. І тільки в ті країни, де є дефіцит.
Ну добре, закриймо нерентабельні заводи. А куди подіти декілька мільйонів чоловік? Що буде з тими районами, де вся соціальна інфраструктура тримається тільки на цукрозаводі? Тому думаймо до прийняття рішень. І потім, якщо ми нічого не виробляємо, то немає дохідної частини бюджету, — на що купувати той же імпорт?
— Якщо не закривати, то як працювати? Заводи по 5— 7 років сидять на картотеці...
— Борги державі віддати неможливо. Вони були створені розвалом Союзу і неправильним управлінням протягом подальших років. Нас ніхто не вчив господарювати в ринкових умовах. Треба було дати старим директорам можливість навчитися працювати в нових господарських умовах. Розірвалися налагоджені зв'язки, перестали надходити технологічні засоби. Зменшилася сировинна база, заводи почали працювати не чотири місяці на рік, а тільки один місяць або взагалі 20 днів. Уявіть собівартість цього продукту! Завод, який цілий рік тримає всю соціальну інфраструктуру міста, селища або району, платить зарплату цілий рік співробітникам заводу, а працює всього 30 днів на рік. Крім того, бартер, який у країні використовується також не від гарного життя, з'їв усі оборотні кошти. Тому борги державі треба списувати.
Борги комерційним підприємствам — інша річ. Треба шукати інвестора. Нехай 10 — 15 кредиторів заводу сядуть, з'ясують причини, збанкрутять його, напишуть бізнес-план, стануть його акціонерами і господарюють. Треба по-новому інвестувати кошти. Тоді саме життя примусить одні заводи померти, інші об'єднаються в одне міцніше підприємство, і воно візьме на себе соціальну інфраструктуру не одного, а декількох районів своєї зони.
— Минулого тижня набув чинності закон про цукор. Як ви його оцінюєте?
— Позитивно, оскільки ми максимально його лобіювали. У законі хоч би визначено, що таке цукровий комплекс України, як треба розподіляти квоти і багато що інше. Насправді там ніхто нічого нового не відкрив. «Цукрового велосипеда» винайшли, правильніше — побудували, наші старики сто років тому, коли Україна була першою цукровою державою в світі. Тоді все було розподілено за квотами, держава брала участь у процесі: навесні давала кредит, восени з відсотками його забирала. Експорт дотувався: внутрішня ціна збільшувалася за рахунок податку і він ішов на дотацію експорту. Тобто була система, був порядок.
— Держави, що виступають за обмежену участь на ринку цукру, малюють таку схему. За умови перевиробництва цукру ціни, що існували в нас на нього, постійно знижувалися, як і посівні площі, що відводяться під цукровий буряк. Інтерес до цього товару також спадав. У результаті виробництво цукру з року в рік зменшувалося, що призвело до його дефіциту. За умови дефіциту ціни на цукор зростають, а разом із ними і привабливість роботи з ним. І галузь починають інвестувати. Як вам такий-от ринковий механізм?
— Люди, які це кажуть, не мають ніякого стосунку до ринкового виробництва. Це чиста теорія, за підручником. Я це кажу вам як економіст. Ринковий механізм — це передусім конкретні, живі люди, матеріальні активи, рішення і відповідальність. Звичайно, коли-небудь ринок нас вивезе, а поки що ми що, будемо голодувати? Мовляв, це закон лісу: вовки з'їдять тільки хворих. Голодні вовки з'їдять і здорових, коли ті потраплять до їхніх пазурів. Доки самі ручок до виходу із кризи не докладемо, доки не будемо брати кредитів, відповідати за них і поліпшувати виробництво, нічого не вийде. Це ринковий вихід.
Знаєте, хто в нас найбільший продавець цукру в країні? Це — Податкова адміністрація. Другий продавець — Держрезерв, третій — Пенсійний фонд. Ці три організації тримають 60% усього цукру в країні. Не від гарного життя, звичайно. Заводи сидять на картотеці, їм нічим розрахуватися із цими установами, і ті забирають цукор. Однак чітко заявімо, що в нас сьогодні ось таке становище в цукровій промисловості. Нам треба 5 або 10 років, щоб поступово з нього вийти. Проте не слід допускати хаосу: хто сильніший, той і забрав цукор. Ми просто заводи поховаємо.
Держава не управляє цукровою промисловістю, а повинна централізовано і систематично регулювати ринок цукру, підтримувати власного товаровиробника, який вирощує і який переробляє цукровий буряк. Тоді буде ефект. Не треба забувати, що від стану цукрової промисловості залежить продовольча безпека країни.
ДОВІДКА «Дня»
Євген Імас народився 1961 р., має дві вищі освіти: педагогічну й економічну. У бізнесі вже 10 років, із них 7 займається цукром. Із 1994 р. — президент українсько-австрійсько- німецького СП «Укрінтерцукор». Професор Міжнародного інституту бізнесу (штаб-квартира в Москві), член-кореспондент Академії національного прогресу України. Заслужений економіст України.
