Є підстави припускати, що натхненники цієї акції переслідували не одну мету. У пресі висловлювалася думка, що це було продиктовано бажанням влади до моменту виборів президента зробити більш «ручним» київського міра. На відміну від одесита Гурвіца, якого усунули в такий же спосіб, Омельченка залишили керувати міською владою, але показали йому «хто є хто». Проте це, очевидно, була лише тактична мета. Була й загальніша, стратегічна. Правлячі чиновники ще раз продемонстрували тим, хто сумнівається, що в нашому виконанні західна модель демократії, з трьома незалежними гілками влади, працює гірше, ніж одноосібна монократична влада, до якої, за прикладом Білорусі, слід повернутися.
Розглянемо одну з причин, чому дійсно ця модель демократії в нас працює погано. З радянських часів наші закони сформульовано так, що виконувати чималу їх кількість у повсякденному житті практично неможливо. В Союзі це широко використовували. Лише небагатьох дисидентів судили за політичними статтями, а більшість — за порушення закону, не пов'язані з політикою. І нині значна кількість незалежних від влади людей перебуває «на гачку» у правоохоронних органів. При бажанні їх можна засудити, що було неодноразово продемонстровано. Недаремно в юридичному середовищі є приказка: «Була б людина, а стаття знайдеться».
Тому при здійсненні будь- якого громадянського акту, який зачіпає різні інтереси впливових груп, обов'язково матимуть місце ті чи інші порушення закону. А в глухій глибинці нашої країни при бажанні завжди можна відшукати потрібного суддю, котрий добре знає, хто й навіщо призначив його на прибуткову (незважаючи на низьку зарплату) посаду. Догоджаючи високим заступникам, він «знайде» ці порушення й скасує неугодний їм акт. За формою таке рішення нібито демонструє демократію та незалежність гілок влади в нашій країні, а по суті це стара чиновницька гра в новому вигляді. Завдяки такій процедурі використання старих законів, розроблених або при старій монократичній владі, або нинішніми її прихильниками, опошляються демократичні ідеї.
Не менше значення має й правовий нігілізм, який демонструють, чинячи так, чиновники, зокрема й ті, хто займає найвищі пости, і народ, який не заперечує проти цих дій. Зазначимо, що коріння цього правового нігілізму сягає глибин нашої історії. В Європі законослухняність громадян виникла в містах, які завоювали в боротьбі з феодалами самоврядування (Магдебурзьке право). А в Росії, як в Азії, царі правили за принципом «Як захочу, так і вчиню». Приєднуючись до Москви, і європейський за духом Новгород, і міста України, що мали Магдебурзьке право, відстояти його не змогли. А пізніше, в ХХ столітті, партократи, які мали монократичну владу, довели правовий нігілізм до краю, й, на жаль, народ із цим звикся.
Його яскравим проявом була заборона судити будь-якого члена партії без рішення його парторганізації, яка діяла до 60- х рр. і навіть пізніше. Цей розподіл громадян на рядових, які повинні виконувати закони, та привілейованих, яким дозволено їх порушувати, спричиняв прагнення порушувати закон і тими, й іншими. Туга за беззаконням тих часів зовсім недавно надихнула апологета колишньої імперії на те, щоб проштовхнути таку ж заборону для членів «своєї партії» — депутатів сільських рад.
Але відстоюючи правовий нігілізм і практику деспотичного правління, влада старої Росії та колишнього Союзу, а тепер і нашої країни, постійно прагне показати, що цього нібито немає й усе робиться «майже, як в Європі». Ця традиція йде ще від Петра I, який надав європейської зовнішності своїй азіатській деспотії. Показну «демократію» демонстрував і Сталін у формі розробленої Бухаріним «найдемокративнішої в світі», але не виконуваної конституції, і під час «виборів» депутатів, заздалегідь призначених партійними органами.
Я далекий від думки, що судді, які приймали рішення про скасування результатів виборів у Києві та Одесі, про розорення опозиційних газет, які нібито «звели наклеп» на високих чиновників, і виконували інші замовлення можновладців, одержували прямі вказівки. Але добре розуміючи політичну обстановку, вони «самостійно» приймають потрібні владі рішення, навіть з надмірною старанністю. Щодо цього, вони є гідними послідовниками сталінських суддів, які засудили тисячі невинних людей. Різниця в тому, що ті знищували людей, а ці — несміливі паростки української демократії, що зароджується.
