Українська зовнішня політика досить часто нагадує солом'яного бичка з народної казки — непогано виглядає зовні, але нічого не має всередині. Там, де мала б міститися опора — економічна мiць держави, її законодавча база, капітал, фаховий уряд, професійний парламент. І, сказав у розмові з кореспондентом «Дня» один iз провідних українських дипломатів, те, що український експорт невпинно скорочується — не тільки сумно, але й природно. Бо експортні галузі української економіки не відновлюються в необхідному темпі, зношуються виробничі фонди, погіршується якість продукції, не сплять конкуренти, зменшується потреба саме в тій продукції, яку ще виробляє Україна (бо світ переходить на нові технології). Скорочення експорту до Росії та країн СНД триватиме й надалі — бо СНД в глибокій кризі, слова про вільну торгівлю залишаються словами (нещодавно вільну торгівлю між собою скасували Білорусь та Україна), девальвація рубля зробила українські товари неконкурентоспроможними на російському ринку. Тож «східний» вектор як головний просто відпадає. Не кажучи вже про те, що схід (у розумінні Москва) просто не має реальних кредитних та інвестиційних ресурсів — того, що життєво необхідно українській економіці тільки для виживання. Саме на це, до речі, робив акцент міністр Тарасюк відразу пiсля свого призначення — і навряд чи його вина в тому, що завдяки «мудрій» політиці уряду та парламенту західний капітал так і не дійшов до України.
Хто б що не кричав з парламентських трибун, про що б не домовлялися між собою президенти, прем'єр-міністри, голови парламентів і парламентських палат, але саме після цих домовленостей Україна з третього місця головних торговельних партнерів Росії опустилася на четверте (перші два посідають Німеччина та США). Росії нецікаво розвивати торгівлю з Україною, — але Україна чомусь мусить все одно вважати Москву своїм головним пріоритетом, все одно її лідери чомусь мусять їздити на поклони до Кремля, терпляче вислуховувати все, що порадить «старший брат». Комплекс «молодшого брата» у відносинах Києва з Москвою — прямий наслідок того, що все українське керівництво вийшло з лав другого ешелону КПРС — навряд чи буде поборено скоро. Навряд чи він відповідає українським інтересам і тому самому проголошеному «проукраїнському» курсу — але ж і російський, і західний напрямок сьогодні мають по багато господарів.
Звинувачувати ж міністра закордонних справ в тому, що не зростають обсяги торговельного обороту — абсурд, кажуть дипломати. Навіщо тоді існують уряд та спеціально для зовнішньої торгівлі створене міністерство? Тим більше, що ні уряд, ні МЗЕЗТ, ні парламент нічого не зробили для реальної диверсифікації ринків — що б продемонструвало, що наші ринки скрізь, а не лише в Таджикистані.
Зовнішньополітичне відомство можна було б критикувати за відсутність прогресу в європейській інтеграції, що проголошене президентом головною стратегічною метою України. Мені, як платникові податків, було б значно цікавіше знати, що за мої гроші моя держава наближує моє життя до європейських стандартів, які чомусь не викликають бажання ними не користуватися ні в правих, ні в лівих лідерів. Але конкретної розмови з Європою не виходить — як же можна розмовляти з країною, в якій існує смертна кара, і президент не збирається від неї відмовлятися, де просто жахливі умови для тих, хто ризикує навіть не бізнес тут робити, а просто в гості заїхати, де влада просто не виконує ні законів, ні власних обіцянок. Існує, звичайно, «російський фактор», який досить часто посилюють самі українські керівники, існує досить сильна інерція думки, існує безліч інших причин — Європа, зокрема, ще довго переживатиме події в Югославії.
Безумовно, українська активність могла б бути значно більшою і в подіях навколо югославського врегулювання, і в Придністров'ї, і у відновленні Балкан. І саме тут Київ міг би довести, що він потрібен Європі, як країна, що сама уникла етнічних чи інших конфліктів і допомагає їх уникнути іншим, як країна, яка, зрештою, дійсно цементує стабільність в регіоні, як країна-миротворець. Але миротворчість, на яку гроші виділяють інші, вже ставить у залежність. І до врегулювання всерйоз не запрошуватимуть, не почувши нормального, спокійного, але впевненого й твердого голосу. І тут — знову чомусь проявляється комплекс «молодшого брата» чи «бідного родича». Ніде в світі бідних не люблять — про це говорилося вже багато. Стати ж багатими — не допоможе ніхто, крім себе самих. В тому числі — й стати сильними духом.
Американський вектор української зовнішньої політики — взагалі дивний. Бо для одних США — це джерело кредитів та допомоги, які відразу ж розчиняються невідомо де, для інших — пугало. Нормальних відносин — просто немає. Карколомні повороти «генеральної лінії», заяви державних лідерів, які часто одна іншій протирічили, не придають позитивності загальному українському іміджеві, і часто дивують зарубіжних дипломатів.
Все це, включно з підбором кадрів, наявністю кількох центрів, де формується зовнішня політика — МЗС, СНБОУ, адміністрація президента (тому вона й різна у різні дні тижня) — наводить на думку, що державні лідери просто не усвідомлюють, наскільки важливим для держави є вміння себе подати — чому й слугує зовнішня політика. Виникає навіть враження, що багатьом iз них і держава просто непотрібна.
Звичайно я, як рядовий платник податків, хотів би, щоб за кордоном мою країну знали як, може, не надто ще багату, але таку, що бажає нею стати, має свій упевнений голос на міжнародній арені, чітку й прозору зовнішню політику країни, яка дійсно виконує нею проголошене.
