Єдиний концерт знаменитого іспанського співака проходив у майже цілком заповненому залі Палацу «Україна», оскільки ті, котрі зуміли дістати дешеві (від 80 до 100 грн.) квитки на гальорку, скоро зорієнтувалися та оперативно перейшли на дорогі (від 500 до 1000 грн.) місця партеру. Утім, на цих привілейованих рядах статечно сідали перед початком концерту не тільки прекрасні дами у вечірніх туалетах із поважними супутниками, але й їхні чада. Тож є в Україні сім'ї, що можуть собі дозволити заплатити за такий вечір три тисячі гривень! Однак були тут і діти в інвалідних колясках, яких привезли на концерт співака, що виявляє благодійницьку щедрість до хворих на тяжкі недуги дітей в усіх країнах і містах, де він виступає.
Благородство Іглесіаса виявлялося того вечора і в тому, як уміло він ішов на «другий план», супроводжуючи неголосним «підспівуванням» неймовірні за пластичним артистизмом і темпераментом композиції танцювальної пари, які викликали шквал аплодисментів. Весь двогодинний концерт, на жаль, затриманий на годину (котрий маестро провів в елегантному «розспівуванні» і підготовці звуку), тримав публіку в постійному напруженні, оскільки Іглесіас запропонував київській публіці програму — тест на взаємність. Він майстерно провокував зал на спів, намагаючись впіймати цю щиру хвилю взаємної закоханості в пісню, мелодію, почуття. Кияни ж вважали за краще несамовито плескати в долоні, свистiти, сміятися, викрикувати «браво», викликати «на біс» — заохочувати роботу артиста, але аж ніяк не співати самим.
Тож спроба повернути в зал атмосферу інтимності, безпосередньої співучасті, яке він терпляче й уперто, як хвилі надії, посилав у зал і піснями, й короткими ліричними «роздумами вголос», на жаль, зрозуміли не всі. Шкода, що звучання унікальної апаратури, здатної передавати не лише несамовите «форте», але й найтонші живі нюанси, дехто сприймав як неполадки в мікрофоні. Великий співак запропонував глядачам аж ніяк не сухий академічний концерт, а ледве чи не інтимне спілкування, пісенний діалог з усiма, до якого не всі глядачі, виховані на масово-традиційній нашій естраді, виявилися готові.
Перед концертом рядами котилося одне запитання: «Фанера чи живцем?» Від нечіткого бурмотіння піанісимо до майже нервового верхнього «ля» із завмираючими, як перед розривом, паузами — такий діапазон ліричної могутності майже переконав публіку. Проте був один момент, коли (пробачте за банальність) розверзлося провалля між тими, хто на сцені, і тими, хто в залі. Пісню, присвячену пам'яті своїх батьків, Іглесіас співав на тлі завіси, що спускалася, із зображенням післявоєнних обшарпаних вулиць рідного міста: стара білизна, що сохне, облуплена штукатурка, утлі двері, зірвані з петель. Він співав ностальгію по священному дитинству, що залишилося далеко позаду, а зал бачив жах розрухи, яка тут і зараз — за порогом Палацу «Україна».
