Тетяна Цимбал, з її бездоганною елегантністю та умінням
викликати симпатію до себе у співрозмовників, для декількох поколінь глядачів
була ніби обличчям Національного телебачення. Тому для багатьох стала несподіванкою
її поява на «Новому каналі», причому в незвичній ролі — не ведучої культурологічних
програм, не диктора новин, а експерта з проблем Києва і з товарів у наших
магазинах. Проте і в цьому образі вона була на висоті.
— Тетяно Василівно, що привело вас на «Новий канал»?
— Цей канал із зовсім новою, сучасною стилістикою, і те,
чим я тут займаюся, навіть суперечить тому образу, який у мене склався
на Національному телебаченні. Але моя участь у програмах «Нового каналу»
не означає, що я зовсім пішла з УТ-1. Я залишилася там працювати в об'єднанні
кінопрограм, у мене є рубрика «Наше кіно», яку ми робимо з Тамарою Медаковою
та Оленою Золотарьовою. Просто Олександр Ткаченко, коли очолив «Новий канал»,
звернувся до мене з пропозицією робити рубрики «Вітрина» і «Важливий гість».
Що мене тут привабило? Я побачила реалізованим те, що ми з друзями-теледикторами
колись, на початку 90-х років, намагалися зробити на Національному каналі.
Тоді вже стало зрозуміло, що стара професія диктора відмирає, треба вміти
й по- новому побудувати підводки до сюжетів, і зреагувати на запитання
глядача, й укластися в чітко відведений час. Якоюсь мірою це роблять на
«Новому каналі».
Може, ви пам'ятаєте мою улюблену колись програму «Новини
кіноекрану», там було багато живого спілкування з людьми, різних за формою
інтерв'ю. Завдання, запропоноване мені Олександром Ткаченком, дозволяє
неначе повернутися знов, але вже по-іншому, в прямий ефір. Труднощі, щоправда,
в тому, що зараз у мене маленький хронометраж передачі, лише десять хвилин,
і в цей час треба укласти максимум інформації, і вибачте, не бути хамкою,
коли доводиться перебивати людину, яку представляєш телеглядачам.
— Прямий ефір з дзвінками в студію — це, безумовно,
складна форма передачі. Хто знає, про що можуть запитати наші непередбачувані
глядачі? У вас не буває такого, що ці запитання бентежать, відповідь знаходиться
не відразу?
— З непередбачливістю можна боротися. Адже глядач теж розуміє,
хто і навіщо телефонує. І, звичайно, важливими є досвід і делікатність
ведучого.
У мене, правду кажучи, були сумніви, коли йшла сюди. Чи
маю я моральне право займатися такими темами, як популяризація нових товарів,
чи немає в цьому якоїсь моральної зради тому, що я робила досі? І я зрозуміла,
що це взагалі-то нормальна річ. Чому? Я киянка, у мене ті ж проблеми, що
й у інших киян. З ними в мене завжди є про що поговорити.
— Ви не боїтеся, що виходить досить прикладна програма?..
— «І вона приземлює піднесену Тетяну Цимбал, яка говорила
про тонкощі, наприклад, сприйняття Тараторкіним Достоєвського... » Так?
— Це те, що ви мали на увазі, кажучи про власну зраду?
— Воно все моє, це телебачення, у мене в ньому немає протиріч.
Адже я жива людина, і вище визнання, яке може отримати у глядача людина,
котра говорить iз екрана, — коли її сприймають не як атрибут якоїсь теми,
а як реальну людину, яку вони вже полюбили.
Треба бути самим собою, але в найкращому своєму прояві,
як сказав хтось iз видатних. Треба так працювати, щоб усі твої дії були
природними.
— А як глядачі України поставилися до того, що їхня
улюблена ведуча, яка розмовляла зразковою українською мовою, раптом заговорила
російською?
— Так, мені вже телефонували й запитували, як це так. Але
одна річ — говорити на всю Україну по загальнонаціональному каналу, і зовсім
інша — працювати на місто, де більш ніж половина населення спілкується
російською мовою. А я, уявіть собі, вважаю тактовним говорити мовою своїх
співрозмовників, а не нав'язувати їм свої переваги.
— «Новий канал», взагалі-то, молодіжний. Нинішній стиль
ведучих на ньому дуже відрізняється від того, чим свого часу займалися
ви самі?
— Знаєте, дивна річ. Зараз я не прив'язана до мікрофона
— він підвішений у мене на костюмі. У мене у вусі є зв'язок з апаратною
— режисер може якоюсь мірою мною керувати. Якщо глядачі телефонують у студію,
я чую їхні голоси, можу спілкуватися з ними в прямому ефірі. Залишилося
тільки бачити обличчя співрозмовників, але, гадаю, через декілька років
і ця проблема вирішиться. Колосально скоротилася відстань між ведучим у
студії і глядачем. І я згадую, як мама не так уже й давно розповідала мені,
що таке телебачення. Це, казала вона, те саме, що й радіо, тільки на маленькому
екранчику можна бачити, хто там для тебе говорить. Вдумайтеся — такий стрибок
у техніці, і все на очах одного покоління! Тому я знаю, що треба розвивати
й нові телевізійні технології, й сучасні стилі ведення передач. Слабке,
як завжди, відсіється, залишиться те, що дає найбільшу віддачу. Ось ці
можливості «Нового каналу» підказують і стиль мовлення. Тут ведучі не ставлять
рампу між собою та глядачем. Те, що робить «Новий канал», — це розвідка
майбутнього телебачення.
