Стаття одного з фундаторів польської «Солідарності», написана з приводу десятиріччя «круглого столу» політичних сил у Польщі, примітна передусім як аналіз еволюції політичної системи країни, котра звільнилася від тоталітаризму. Для України тут показові два моменти. Перший — принципова позиція демократичної опозиції, котра не стала «конструктивною» і відмовилася інтегруватися у владу, продаючись по дрібницях. Другий — здатність комуністичної номенклатури до компромісів. Досвід Польщі показує, що ці чинники є одними з головних умов руху країни до європейських стандартів. Так само, як досвід України свідчить, що інфантильне самозадоволення незалежністю (можливо, зрозуміле на перших порах), загравання з «державницькою» владою веде країну «третім шляхом»: комунізація масових настроїв, перетворення демократичних інститутів лише на упаковку кланово-бюрократичної держави.
Десять років тому у червні в Польщі — уперше в комуністичних країнах — відбулися перші частково вільні вибори: вирішальний крок на шляху, котрий почався з підйому «Солідарності» 1980 року і закінчився падінням Берлінської стіни і остаточним крахом радянської системи.
Ті польські вибори були результатом компромісу, досягнутого на багатотижневих переговорах «круглого столу» між лідерами комуністичної партії та представниками профспілки «Солідарність». Однак, хоч як це парадоксально, команда «Солідарності» на переговорах спочатку не сприяла виборам, які в кінцевому результаті призвели до створення першого некомуністичного уряду.
Пізніше переговори стали предметом палких дебатів серед польських політиків і оглядачів. На передній план вийшли два міфи. Перший стосувався добродійності комуністичних лідерів, які поступилися владою опозиції в той момент, коли демократія стала можливою. Другий міф був про таємну змову між «червоними» і «рожевими» — комуністичними лідерами і «м'якими» лівими, котрі представляли «Солідарність» на переговорах «круглого столу», що врятували комуністів від повної ганьби і дозволили їм відродитися як новій партії «лівих».
Обидва міфи — ні що інше, як просто міфи. Будь- який компроміс, яким, безсумнівно, був і «круглий стіл», звісно, виявляється результатом деякої слабкості обох сторін. 1989 року комуністи зуміли стримати і зробити нелегальною «Солідарність», але не змогли повністю придушити її. Хвиля страйків у травні і серпні 1988 року дала зрозуміти Політбюро, що проваджувана ним з моменту введення військового становища 1981 року стратегія репресій провалилася. «Солідарність», хоч і ослаблена, довела, що є постійною приналежністю польської політики. Для того, щоб добитися громадянського миру, комуністи були змушені вступити в переговори з «Солідарністю».
Але «Солідарність» теж була слабка. Звісно ж, у неї в руках були дуже сильні козирі: величезне міжнародне визнання, широка громадська підтримка і Папа Римський — поляк за національністю. «Солідарність» могла розраховувати на логіку недавніх реформ Горбачова в сусідньому Радянському Союзі, багаторічну неефективність комуністичної економічної системи і на небажання уряду генерала Ярузельського повернутися до режиму військового становища.
Незважаючи на все це, «Солідарність» була слабкою, і ми прикидалися набагато сильнішими, аніж були насправді. З мільйонів, які приєдналися до руху 1980 року, лише близько 10—20 тисяч по всій країні були активні. «Солідарності» вкрай потрібно було знову стати законною з тим, щоб стати довгостроковою інституційною реальністю, а не нидіти, як і раніше, в ролі національного міфу.
Комуністи спочатку сподівалися кооптувати деяких активістів «Солідарності», не даючи легального статусу всьому руху. Вони пропонували говорити про політичний компроміс, внаслідок якого деякі нові люди прийшли б у парламент за умови, що істинні «радикали» типу Яцека Курона або мене, опинилися б за бортом. Але для нас легалізація «Солідарності» та її права обирати власних представників — була вимогою, що не підлягала обговоренню — і Лех Валенса твердо наполягав на цьому доти, доки комуністи не пом'якшали.
Після палких дискусій ми підготувалися до того, щоб заплатити за легалізацію «Солідарності» як руху ціну, яку вважали дуже високою. Ми розцінювали участь у парламентських виборах не як перемогу, а як узаконення режиму. Комуністи бажали політичної системи, яка дозволила б їм залишатися при владі, використовуючи нас як фіговий листок, і ми були згодні дати їм щось подібне в обмін на можливість знову зробити «Солідарність» законною і розпочати новий процес правових змін.
Ніхто не передбачував, що нищівна поразка комуністів на виборах (коли ті отримали лише одне місце в парламенті з усіх, на які ми могли претендувати) позбавить їх можливості сформувати новий уряд, хоча чисельна більшість, як і раніше, буде на їхньому боці. Вибори, що спочатку розцінювалися нами як поступка, обернулися невід'ємним знаряддям нашої перемоги.
Я добре пам'ятаю вступну сесію переговорів «круглого столу». Броніслав Геремек підбив мене надягнути костюм і краватку. Збентежений і злий — мій зовнішній вигляд викликав чимало глузливих зауважень Валенси — я піднявся сходами палацу, в якому мали проводитися переговори. На вершині сходів стояв генерал Кіщак, та сама людина, яка в бутність міністром внутрішніх справ тримала мене у в'язниці трохи більше двох років тому, і проти якого я написав ряд статей, контрабандно винесених з в'язниці і опублікованих на Заході (у цих статтях я не шкодував слів для того, щоб висловити все, що про нього думав).
Я намагався сховатися за спинами інших і відкараскатися від вітання з ним перед телекамерами і пресою. Але він стояв там доти, доки останній з тих, хто прийшов, не пройшов повз нього, і особисто вітав кожного гостя. Так що я був змушений публічно обмінятися рукостисканням з начальником політичної поліції. Він поводився з великою гідністю і легко забув всі образи, якими я обсипав його зовсім нещодавно.
Але, як і раніше, я пронизливо відчував всю дивність своєї позиції. Поряд зі мною стояли мої друзі і старі товариші по в'язниці і підпіллю «Солідарності»: Яцек Куронь, Збігнев Буяк, Владислав Фрасинюк. Я усвідомив історичність змін, які не повністю міг визначити. Але я розумів одну річ: демократична опозиція переступила межу легальності. Я міг бачити, що історичний шанс для моєї країни починався з акту компромісу.
Проект «Синдикат», для «Дня»
Адам Міхнік — головний редактор газети «Gazeta Wyborcza», спочатку заснованої у відповідності з домовленістю «круглого столу» з тим, щоб дозволити «Солідарності» вести кампанію на перших частково вільних виборах 1989 року. «Gazeta Wyborcza» («Газета виборців») сьогодні в Польщі має найвищий щоденний наклад.
