Нещодавно в Кельні найбагатші країни світу («Велика сімка») вирішували проблему хронічних боргів, винних їм слаборозвиненими країнами. Йшлося про те, щоб повністю чи частково «пробачити» десятки мільярдів доларів суспільствам, які неспроможні, зараз або в найближчому майбутньому, їх сплатити. Це великі гроші, які, у випадку їх виплати, могли б прямо чи опосередковано вплинути на підвищення добробуту громадян країн-кредиторів.
Задовго до саміту в Німеччині почався масовий збір підписів за скасування згаданих боргів; у його проведенні взяли участь віруючі різних конфесій, молодіжні організації, політичні партії. Заповнені підписами аркуші підшивали в теки, а теки звезли до міста, де мав відбутися саміт, і склали в одному із приміщень величезного Кельнського собору. Там їх побачили політики — велетенські гори тек, як наче доставлені до собору залізничним вагоном. Так виразно засвідчили німці своє бажання прощати бідним боржникам своїм.
Чому їх так турбує доля невідомих людей десь у глибинах Африки? Те, що німці живуть значно краще за багатьох інших, абсолютно не означає, що самі вони вважають себе повністю благополучними. Людина завжди порівнює своє життя з тими, хто живе краще, а не з біднішими. І майже кожна людина, на якому б щаблі суспільної драбини вона не перебувала, вважає, що її будинок замалий, марка машини застаріла, що живе вона в недостатньо зручному чи фешенебельному районі тощо. Німеччина сьогодні має, як і всі, чимало соціальних проблем, зокрема, пенсійних. А мільярди «прощених» кредитів є не що інше, як потенційні гроші, принаймні в уяві обивателя. Якщо не зараз, то в майбутньому — для дітей чи внуків. То чому люди Заходу, яких ми звично підозрюємо в меркантилізмі та надмірній ощадливості, здатні на такі коштовні шляхетні жести? З яких причин вони не лише змиряються із втратою великих національних грошей (хоча й проблематичних), а ще й підписи збирають, щоб їх не отримати? І жодного слова звинувачень на адресу уряду, який надав позичку людям, не здатним її сплатити.
Спадає на думку ще одне незручне запитання: «А може, подібна поведінка здається дивною лише нам з вами — пострадянським східнослов'янським людям?» Адже наша інтернаціональна (пролетарська, класова) солідарність завжди була державно-примусовою справою й ніколи не зачіпала нас персонально. А внутрішнє «Моя хата скраю» як було, так і залишається стратегічною лінією, головним моральним імперативом нашого громадського, так би мовити, життя. При цьому, як не парадоксально, ми традиційно вважаємо себе щедрими, широкими натурами — антиподами західної, просякнутої матеріалізмом, бездуховної людини. Так нас виховали. І не тільки радянська влада, а й деякі власні ідеологи. Дарма, що найбільш відомим проявом слов'янської широти є обсяг випитого алкоголю або кількість п'яничок, яких не турбує навіть власна хата.
Дійсно шляхетний вчинок завжди вимагає від людини не лише співчуття, а й грошей, безцінного часу та неабияких витрат енергії. Наприклад, ця кампанія за скасування боргів. Збір підписів організовували і збирали сотні добровольців у свій вільний час, на це пішли неабиякі приватні кошти, десяткам тисяч німців треба було зупинитися на шаленому життєвому бігу, зосередитися на проблемі, прийняти рішення, поставити підпис — це не така вже й дрібниця для зайнятих своїми справами людей. А нам завжди ніколи віднести на збірний пункт одежу для тих, хто постраждав від стихійного лиха, ніколи зайти до старої хворої сусідки або задуматися над проблемами, які нас прямо не стосуються.
Причина горезвісної «хати скраю» можливо гніздиться якраз у тому, що ми всі, як правило, намагаємося вкласти у добрі, але не наші справи мінімально можливу кількість праці. Як, до речі, в будь-яку іншу систему чи процес, що нас оточують, — у формування власної особи, у виховання дітей, у культуру повсякденного буття, в своїх політиків та весь наш соціально-політичний істеблішмент. І тому замість «Маємо те, що маємо» краще б сказати: «Маємо те, що разом напрацювали!».
