Розповідь колекціонера й книжника Якова Ісааковича
Бердичевського, колишнього громадянина України, нині пенсіонера Німеччини,
«про час і про себе», а також про те, як йому вдалося заснувати в Києві
музей Пушкіна й побачити його відкриття. (Пряму мову оповідача доповнено
міркуваннями сторонньої людини, яка називає себе автором.)
Це не містика й не фантазія: предмет ваших прагнень шукає
вас. І якщо ви шукаєте його, то обидва рухаєтеся назустріч один одному.
Це колекціонерами перевірене. А ще існує закон парності випадків: неймовірні
знахідки трапляються по дві підряд. Будь ласка: я все життя ганявся за
німецьким кінця XIX ст. збірником заборонених віршів Пушкіна; і ось, шалений
успіх — напав на цю книгу в Пітері. А наступного дня, повертаючись додому,
зробив пересадку в Москві і там у Столешниковому провулку купив друге її
видання.
Звичайно, щоб сказати: я збираю Пушкіна, треба щось мати
за душею. Але ж починалося все так давно... Та й до того ж досить стихійно.
...БЄЛІНСЬКОГО І ПУШКІНА З ЄВБАЗУ ПОНЕСЕ
Мій рідний дім стояв на Воровського, біля самісінького
Євбазу — двоповерхова будівля з усіма, як кажуть, зручностями (надворі),
розрахована на декілька мешканців, але вміщала вона декілька десятків пожильців.
«Американка» на першому поверсі доповнювала картину й забезпечувала будинкові
цілодобовий ритм життя. Ну і Євбаз поряд — таке собі велике, прямо скажемо,
кубло, але асортимент товару широчезний: від самогонки на розлив (а поруч
лежав маленький шматочок солоного огірка — не для заїдання, а для занюхування!
— і якщо який-небудь простак його з'їдав, то крику було на весь базар)
і до старовинних книг. Там я й купив свого першого «Руслана» 1820 року
видання, купив за 15 карбованців у час, коли цигарка «Катюша» коштувала
3 карбованці (пара — 5), а мені було 14 років.
Хіба я тоді думав, що почав «збирати Пушкіна»? Пушкін навіть
не був для мене ще письменником як таким — скоріше його ім'я асоціювалося
з томиками «Пушкінської бібліотеки». А ще кращою була вольфовська «Золота
бібліотека»: Майн Рід, Буссенар, Луї Жаколіо... Звичайно, літературні достоїнства
цих книг можна обговорювати, але головне — їх можна було читати, ПРОСТО
читати. «Капітан Зірви-голова» це вам не Благініна, «Дитячі та шкільні
роки Володі Ульянова». Я вчився у вечірній школі, працював на заводі й
купував книги, не ставлячи перед собою якихось високих цілей. Але на час
закінчення школи в мене дещо вже було.
А вже в Ленінграді, куди я поїхав вчитися далі, Пушкін
просто «пішов косяком». Взагалі Ленінград 1949 року — це був клондайк для
колекціонера. Було все! Не було грошей.
ЗВІДКИ ГРОШІ В БІДНОГО КОЛЕКЦІОНЕРА?
Хочете знати, звідки колекціонери беруть гроші на свої
скарби? Так, вони всі пірати, злодії з великої дороги, великі комбінатори.
Але...
Будучи студентом Ленінградського університету, я отримував
стипендію 220 карбованців. Гуртожиток — 15 крб., профспілковий податок
— 8, живи та радій. Звідки ж гроші на книги? А дуже просто. Знаменитий
пітерський букініст Микола Семенович Котов на Середньому проспекті Васильєвського
острова любив, наприклад, купецькі видання — ну, такі, скажімо, які зараз
із задоволенням купують «нові росіяни». А ось Павло Федорович Пашнов на
Літєйному цінував вишукані видання, купецькими ж — нехтував. Що ми маємо?
А те, що «Три сторіччя», найрозкішніший шеститомник, у Пашнова коштував
75 крб., а у Котова — 150. Гумка в кишені, щоб витерти дорогою стару ціну,
ось і все.
Це не спекуляція — точніше, не тільки спекуляція, а й знання
предмета. В ідеалі схема така: ти купуєш за безцінь у профана й продаєш...
ви хочете продовження: за справжню ціну — знавцеві? Насправді ж «рима:
рози» тут не виходить. Продати бажано також профанові й бажано — утридорога.
Дивишся, і в бідного колекціонера теж щось затрималося...
( Від автора . Так чи інакше, більшість музеїв виросла
з приватних колекцій, але їх власниками були, як правило, люди заможні.
І лише в СРСР колекцію, гідну перетворитися на музей, міг зібрати звичайний
радянський злидар. Чому? По- перше, розуміння справжньої цінності раритету
було атрофовано: підносилися цінності масові, усереднені, широко доступні.
По-друге, ставка робилася на кількість, на обіг. Будь-яка книгозбірня,
придбавши сто книг за 10 карбованців — а не одну за тисячу — істотно поліпшувала
свою звітність. Норми «обіговості товару» для букіністичної торгівлі ставали
дедалі жорсткішими: 90 днів, потім 40, потім 31... Ідея була свята: «Наше
завдання — обслужити маси». Унікальність погано уживалася з маскультом.
Ось на цьому державному неприйнятті унікальності й міг зіграти приватний
колекціонер.)
Або ось такий випадок: Ленінка в Москві надумала чистити
свої запасники, а я за знайомством напросився в помічники: списані книги
можна було «з панського плеча» отримати в подарунок. І ось, уявіть собі,
дивлюся на шерегу корінців і немов щось мене штовхає: потягни цей... Потяг
— а це 2-й Боплан!.. («Опис України» Г. Боплана, 2-е вид., Руан, 1660 р.
— Авт. ) Я очам своїм не вірю, кинувся в генеральний каталог — немає
в них Боплана, ні першого видання (тираж 50 примірників), ні другого (тираж
50 примірників). А тримаю книгу в руках. Що робити? Ну, зрозуміло — «хапати
треба!» — але як? Не дадуть же, паразити!.. Ну, відклав мовчки в свій стосик,
подумки попрощався... Що ви думаєте? Прислали нам всього нашого стосика
не дивлячись, разом з Бопланом. А ви кажете — звідки гроші... Що — гроші?
Ну так, відмовляв собі в усьому і все життя, не без того.
У відпустку не ходив, брався за підробітки, заощаджував... Колекціонування
дуже азартне заняття — ні зупинитися, ні перепочити, ні стримати апетит.
Рано чи пізно колекція переростає на твого господаря, а ти починаєш просто
її обслуговувати, живеш при ній...
Одного разу я відчув, що це відбувається й зі мною.
ЖИЛЕТКИ ПУШКІНА
До закінчення університету у мене вже було 30-35 найрідкісніших
видань: прижиттєвий Пушкін, його оточення, альманахи. І ось тоді вперше
виникло відчуття, що вже не я господар колекції, а вона — мій. І я зрозумів,
що потрібна якась генеральна ідея.
А 1955 року в Москві організовувався Музей Пушкіна на Пречистенці.
Було зборище в ЦБЛ, як заведено, в повітря хусточки кидали, і Олександр
Крейн, тодішній директор, сказав, що наш московський музей буде кращим
за музей у Пітері...
( Від автора. Змагальницьку інтонацію директора
можна зрозуміти, адже це була вже друга спроба москвичів створити свій
музей і робилася вона з, так би мовити, від'ємної «позначки». 1937 року
— до сторіччя від дня смерті Пушкіна — в Історичному музеї було відкрито
Всесоюзну пушкінську виставку, що зайняла цілий поверх цієї колосальної
будівлі. Її впорядникам було надане виняткове право вилучати будь- який
експонат з будь-якої колекції й будь-якого музею. Але після війни виставка,
що зібрала унікальні експонати й устигла перерости на Всесоюзний музей
Пушкіна, в Москву не повернулася — з евакуації вона назавжди переїхала
до Ленінграда. Так що московські «кидання хусточок» 55-го року були певним
чином вистражданими).
Ну і з цього приводу Віктор Борисович Шкловський зауважив:
як це — кращим ? Пушкін же одягнув лише одну жилетку, коли йшов на Чорну
річку. Звичайно, якби він відразу подумав про два музеї — один одного кращий
— то одягнув би дві, щоб у кожному було по простріленій... Може, не варто
ставити за мету зробити «краще»? Адже можна створити ІНШИЙ музей — конкретно,
«Пушкін у Москві».
Ось ця ідея мені й запала в душу. Дійсно: не «Пушкін народився
— Пушкін застрелився», — такий музей по-справжньому може бути лише один,
а Пушкін у реаліях конкретної місцевості. Пушкін і Україна. Розумієте,
в чому суть?
А ЯКЩО ВАМ ЗАХОЧЕТЬСЯ МУЗЕЙ ГОМЕРА?
Насправді, пов'язати Пушкіна й Україну не так складно.
Він же тисячу верст проїхав Україною не в «Тойоті» й не на вертольоті.
Дорога, зупинки, ночівлі, зустрічі, візити. Його вплив на українські культурологічні
ареали в усіх можливих іпостасях і вплив України на Пушкіна. 6 травня 1820
року він виїхав до Катеринослава — тут музей починається, 31 липня 1824
року поїхав із Одеси в Михайлівське — і на цьому обривається музей. Все.
Це ж реальна частина життя Пушкіна! Ще 1949 року мені один
знайомий книжник назвав прізвище: Рудиковський, — а я й не знав, хто це.
Як тобі не соромно, каже той, це ж лікар, послугами якого користувалася
родина Давидових, а 1820 року він лікував Пушкіна в Катеринославі. Ну,
щоб ти не забував, ось тобі книга, — і подарував мені підручник анатомії
з тисненням на оправі: випускникові Імператорської медико-хірургічної академії
Євстафієві Рудиковському за успіхи в навчанні... Це ж живий пушкінський
український матеріал! Словом, матеріал був, і чимало. Але...
«Навіщо незалежній Україні музей російського поета?» Ця
фраза вже стала крилатою, а сказав мені її не хто-небудь, а доктор філологічних
наук, тогочасний голова Департаменту культури...
( Від автора . Ім'я борця за чистоту української
культури добре відоме. Але я не називаю його, так само, як це зробив і
сам Бердичевський у своїй сповненій гіркотою статті «Чи бути Пушкінському
музеєві в Києві?» («Русская речь», 1999, №2, Німеччина). Чому? Я вважаю,
що це ім'я нікому не цікаве. Колись ця людина думала, що вона й робить
українську культуру, що від нього все й залежить. Але Пушкін, напевно,
від нього не залежить.
Взагалі досить показово, що Бердичевського безперервно
записували в які-небудь «...істи»: в монархісти — за те, що згадував у
каталогах своїх виставок імена членів царської родини, в сіоністи — апріорі,
тут- таки в українські націоналісти — за його реакцію на вихід друком «Цінника
на українську дожовтневу літературу», що зобов'язував безцінні примірники
першого видання «Кобзаря» оцінювати в межах... 50 карбованців! За відданість
ідеї музею Пушкіна важко було не потрапити в «москволюби». Строкатість
ярликів свідчить лише про непогане знання кон'юнктури їх розвішувачами.
Але люди, що беруться керувати культурою, — тобто, мабуть, сприяти її розвиткові,
— мали б знати, що цінність справжньої культури незмінна з того й цього
боку державного кордону.)
«А якби у вас був матеріал на Шекспіра, так що — музей
Шекспіра у нас відкривати накажете?» Взагалі- то, звичайно, було б непогано,
але ні на Шекспіра, ні на Гомера «матеріалу» не було — був на Пушкіна.
Три рази я офіційно виходив із заявкою на музей. Учетверте,
до 150-річчя від дня смерті Пушкіна, влада зробила йому подарунок: видала
постанову про створення в Києві «МПДУ» — Музею Пушкіна і декабристів на
Україні.
Підпорядкували нас Музеєві західного і східного мистецтва,
до нього й підселили.
У ПРИЙМАХ
У моїй дарчій було декілька умов. По-перше, щоб колекція
залишалася єдиним цілим, по-друге — «будиночок Раєвського». Цей особняк
на Грушевського, 14 у свідомості киян споріднений із особою Пушкіна. Насправді
то чистісінький міф: ні Пушкін, ні Раєвський там ніколи не бували. Давним-давно
київські краєзнавці навішали на нього ці меморіальні таблички — можливо,
з метою зберегти будинок, історія якого дійсно цікава, і відтоді в ньому
немовби живе дух Пушкіна. Спитайте будь-якого киянина: де має бути музей
Пушкіна? Тільки в «будиночку Раєвського»! Так ось, в дарчій я писав: або
музей буде в цьому будинку, або — віддаю всю колекцію в музей на Пречистенці.
Пройшло кілька років. «Будиночок Раєвського» нам, природно,
не давали. Чому природно? Тому що він, вибачте, виходить фасадом на Маріїнський
палац, в якому зараз апартаменти вищої української влади. Щоб вони були
ніс до носа з Пушкіним? Так це ж скандал. Пропонували то одне приміщення,
то інше (потім віддавали їх ще комусь), а колекція перебувала в колишній
комуналці поруч із Музеєм західного і східного мистецтва. Тим часом почалася
перебудова, Україна зробилася самостійною державою, а моя колекція в одну
мить перетворилася на національне надбання, що вивозу, продажу, передачі
в інші країни не підлягає.
Я однаково міг би все забрати. Елементарно. Забрав би й
складував десь у своїх друзів. Це порядні люди — воно б лежало стільки,
скільки треба. Але що ж далі? А далі — якась дата або навіть без дати,
привід би знайшовся, і сказали б: «Оцей жид забрав у нас все, от у нас
і немає тепер».
ОДИН ДЕНЬ КАЗКОВОГО БАГАТСТВА
І ніхто б не пригадав, яких зусиль довелося докласти, навіть
щоб просто ПОДАРУВАТИ це все. Аж раптом, на моє нещастя, виявилося, що
згідно із законом, якщо ви хочете подарувати колекцію державі, ви ж повинні
за це ще й заплатити відсоток з її вартості. Мабуть, злякалися: а ну як
усі почнуть дарувати — задарують же.
Постало питання про оцінку вартості. Книги прийшов оцінювати
свій хлопець з Книготоргу, так він мені сказав: Яків, спокійно, ми все
так оцінимо, що ти не розоришся. І він дійсно зробив усе, що міг. Дореволюційні
книги в мене коштували копійки: 1-й «Руслан», наприклад, — 60 копійок.
З новими книгами було сутужніше: якщо на ній написано 2 карбованці, то
вже нічого не вдієш.
Але з речовою частиною колекції й цей номер не пройшов,
тому що Клава з антикварного стояла на смерть. «Ох, який підстаканник,
який срібний, який художній, йому ціна 100 карбованців!» — «Клаво, побійся
Бога, я його за троячку купив». — «Ти що, хочеш, щоб мене за ідійотку вважали?
Сто — й ні копійкою менше».
У результаті вийшло, що я маю заплатити 60 тисяч карбованців.
60 000! Звідки взяти такі гроші?
Іду, бідкаюся... І зустрічаю на вулиці голову Фонду культури
Бориса Олійника. Він став сміятися. «Цього не може бути! — говорить. —
Ти брешеш». А потім: ні, ти такого вигадати не міг, «таке можна вигадати
тільки нагорі». Ну нічого, говорить, ми це якось влаштуємо. І він дізнався,
що в Москві, коли передають через Фонд культури, НІЧОГО НЕ ПЛОТЮТЬ. Все!
Задарма взяли в мене колекцію!
Я в той день відчував себе казково багатим — це ж треба,
60 тисяч заробив!
НА ПОРОЗІ
1981 року, в чаду святкувань 1500-річчя Києва, мені вперше
вдалося показати свою «Пушкініану». Ця виставка в Російському музеї була
справжнім подвигом з боку його директора, Тамари Миколаївни Солдатової...
( Від автора . У подальші роки там же пройшов ще
ряд виставок із залученням матеріалів з колекції Бердичевського і його
участю в організації: книжкові знаки сучасників Пушкіна, виставка до 175-річчя
Лермонтова та інші. Особливої згадки заслуговує виставка робіт художника
Миколи Кузьміна. «Євгеній Онєгін» з його ілюстраціями, виданий 1933 року
тиражем 5 тисяч примірників, був відзначений великою золотою медаллю на
Пушкінських святах у Парижі, багато разів видавався в різних країнах, але
не в рідній. У каталозі виставки Бердичевський висловлював надію, що «...на
порозі 200-літнього Пушкінського ювілею цю книгу нарешті буде видано достатнім
тиражем і вона вийде зі списку бібліографічних раритетів, що постійно розшукуються»...
Це було в 1990 році! Хто ще міг у 90-му році стояти «на
порозі» цього ювілею з його чарівними можливостями...)
1989 року мене запросили до Берліна читати лекції з російської
культури та історії імператорської Росії. Три роки я працював там як візитер.
Хто знає, якби тоді тут щось змінилося... Але мінялися тільки назви вулиць:
Рєпіна стала Терещенківською, отже адреса мого музею начебто стала іншою
— а на ділі все як і раніше лежало в тій самій комуналці. Ну й ще — фінансування
музею вичерпалося остаточно. Дружина сказала: доживатимемо в Європі. І
ми поїхали назавжди. Що я ще міг зробити? Я вже майже змирився з тим, що
музейна епопея закінчилася нічим. Але ж ні, до 200-річчя вони ж повинні
що-небудь зробити! Неможливо, щоб не зробили!.. І я думав: тільки б мені
дожити до 200-річчя Пушкіна.
МУЗЕЙ
Від автора.
Наприкінці минулого року Музей Пушкіна було перепідпорядковано
Музеєві історії Києва, і на цьому його «мертвий сезон» закінчився. Втративши
незручну «західну і східну» специфіку, музей став фінансуватися містом.
Знайшлося нарешті і приміщення для нього — щоправда, типовий варіант «краще
ніж нічого». Побудований у 80-х роках минулого сторіччя, цей скромний будиночок
на Кудрявській, 9 має, мабуть, єдину чесноту: в ньому пройшли дитячі роки
Михайла Булгакова. («Тільки дитячі? — не втримався від репліки зовсім по-молодому
єхидний Яків Ісаакович. — Чи й шкільні? Тому що коли «дитячі й шкільні»,
то це ж Благініну кликати треба»...)
Ремонт будівлі й асфальтування під'їзних шляхів було завершено
в останні хвилини — ну, прямо скажемо, перед виборами міського мера, до
яких — так уже вийшло — було приурочене відкриття музею. Якось там відкрилися
(потім зачинилися, частково усунули переїзний безлад і відкрилися знову).
На відкритті було багато змістовних промов, звучали вірші, дали потримати
мікрофон і Бердичевському, що приїхав з Німеччини. Але недовго. А що йому
говорити — він зробив свою справу.
Багато хто цікавився: а чому музей такий маленький?
Старий сіоніст, він же — досвідчений український націоналіст,
він же — великодержавний шовініст і, нарешті, просто «москволюб» відповідав
з чистою, вибачте за каламбур, бердичівською інтонацією:
— Гаразд, вам потрібен ВЕЛИКИЙ музей, поїдьте в Плюти,
там є теж музей одного письменника — він за площею разів у десять, здається,
більший. Так що, цей письменник, по-вашому став більшим? Або, може, Пушкін
став меншим?
...Зазирніть до Київського музею Пушкіна на Кудрявській.
Тиха вулиця, охайний дворик, майже по-іграшковому крихітний будиночок —
відчуття, неначе через півжиття ти повернувся в місто дитинства, «до бабусі».
Так і тягне роззутися біля входу (це, до речі, тут не забороняється). Радіючи
твоєму приходові, білетерка сама покаже тобі портрет Катерини II — кажуть,
вона чоловіка свого вбила — і книгу, яку Пушкіну подарував сам Наполеон...
Три кімнати на першому поверсі та на другому ще одна, велика, про яку працівники
кажуть делікатно: «Тут у нас умовно два зали». «Холостий» прохід музеєм
займе рівно п'ять хвилин. Екскурсовод (у цьому, до речі, звичайна перевага
маленьких музеїв порівняно з великими) здатний своєю розповіддю істотно
доповнити експозицію і, крок за кроком, години так за дві провести вас
всіма залами (включаючи умовні).
Цей старовинний секретер неможливо тримати відкритим постійно
— відвідувачі просто не зможуть перед ним розминутися — але за вашим бажанням
секретер відкривають, щоб розставити на темній дошці кілька повсякденних
дрібничок того часу — чубук, вишитий кисет, гральні карти й брегет. Все
це спочатку виносять у коробці з підсобного приміщення, а потім складають
і відносять назад, а секретер закривають. Речі й меблі справжні — пушкінської
доби, хоча рука Пушкіна їх навряд чи торкалася. Все-таки дух автентичності
— велика і благородна річ...
Це погруддя Вольтера, на яке радить звернути увагу екскурсовод,
вийшло з майстерні Гудона (а сюди, в музей, воно «прийшло» в авосьці Бердичевського).
Ця книга (яку «Наполеон подарував Пушкіну») належала лейб-медикові французького
імператора, на території СНД відомі два її примірники, один із них — наш
. Ось 1-й «Руслан» (той самий, оцінений колись у 60 коп.), видання
унікальне тим, що ілюстрація запізнилася й більша частина тиражу вийшла
без неї, а наш — як бачите, ілюстрований. Ця інформація сприймається
екскурсантами з незмінною радістю. Два кроки ліворуч, будь ласка... ми
переносимося в зовсім іншу добу... Власницькі знаки, маргіналії, дарчі
написи — раритетні навіть самі імена колишніх власників цих книг. А це
— ні, не автограф Пушкіна, вибачте, це копія, але, виконана чудовими художниками
Пушкінського дому (замовляли, коли «ще можна було»), вона сама по собі
— художня цінність. Ще два кроки вперед, будь ласка... Ми знову потрапляємо
в абсолютно іншу епоху...
І все-таки народ незалежної України любить Пушкіна (це
автор подумки продовжує — вже виграну Бердичевським — суперечку з чиновником
від культури). Ось лише два, розташовані, так би мовити, на різних кінцях
спектра, подарунки музею від киян. Від письменника і книголюба Мирона Петровського
— альманах «Северная пчела» за 1837 рік (єдине видання, в якому були надруковані
скорботні слова про смерть поета). Від освіченого бізнесмена Федора Зернецького
— реставрація музейних меблів, на виняткову якість якої звертають увагу
всі відвідувачі. «Музей є, і він не «для галочки», — сказав на прощання
Бердичевський. — Нехай тепер росте — вшир чи вглиб... Чи вгору...»
Але підтвердити версію, що настійливо від нього вимагалася,
буцімто він «щасливий, бо здійснив своє призначення», Бердичевський відмовився.
Обмежився словом «задоволений». Дивно, чи не так? Міг би вже, здається,
і щасливим бути. Або хоч сказати.