10 червня видатна російська співачка відзначила 70-річчя. Цю ювілейну дату було ознаменовано великими концертами, що проходять цими днями в Москві в ДЦКЗ «Росія», випуском фотоальбому, створенням документального фільму, концертним туром по Росії, країнах близького й далекого зарубіжжя.
А наприкінці квітня на церемонії Національної російської музичної премії «Овація» Людмилі Георгіївні було вручено позолочену статуетку «За видатний внесок у розвиток вітчизняної культури».
Наш кореспондент зустрівся в Москві з Людмилою Георгіївною напередодні ювілею. І хоча з багатьма поглядами й оцінками великої співачки можна сперечатися й не погоджуватися, утім, її роздуми — це не тільки спогад про минулу епоху, уособленням якої була в тому числі й Зикіна, а й неначе акумулятор настроїв величезної частини суспільства пострадянського простору, які всім треба й знати, й відчувати, й розуміти. Адже будувати нове нам доведеться не на попелищі... З іншого боку, міркування Людмили Георгіївни про етичні питання нашого життя — актуальні й свіжі як ніколи.
— Людмило Георгіївно, з якими почуттями ви зустрічаєте ювілей?
— Якщо чесно, то я не дуже люблю ювілеї. За багато років я зрозуміла, що кожен ювілей треба робити самій. А у мене вже сили не ті, хоча я працюю з сильною творчою командою, — всі вони стараються, проте біда в іншому. Просто немає потужності й грошей, щоб зробити щось красиве. Наприклад, я не можу навіть випустити антологію своїх пісень, робота над якою велася майже три роки. Навіть книгу я випустила за власні кошти. Щодо ювілею, то у мене відкладені якісь гроші. Але не хотілося б все це витрачати, тому що життя таке коротке, а заробляти зараз дуже важко.
— Ви були й залишаєтеся державною артисткою. А коли держава стала розвалюватися, ви відчули страх?
— Мені вже пізно лякатися.
— Вам подобаються ті люди, котрі зараз представляють державу?
— Ні. Я вважаю, що якщо ти займаєшся політикою, то треба хоча б любити людей, для яких ти працюєш. Окрім того, ніхто з цих політиків нічого путящого не зробив. Окрім Лужкова, мабуть. І, напевно, Валентини Матвієнко. Вона дуже розумна людина, — головне, що вона любить людей і всіляко намагається їм допомогти. І, варто сказати, робить це вона з великою віддачею.
— Як ви ставитесь до всього, що відбувається зараз у Росії?
— Мені дуже боляче й прикро дивитися на те, як живуть у нас прості трудівники. Мені незрозуміло, як це можна платити таку мізерну зарплату в 400—500 рублів. На ці ж гроші просто неможливо жити. Крім того, людина завжди пізнає свою потрібність, коли вона бачить, що створюються нормальні умови для її життя й праці. На жаль, зараз ми весь час думаємо лише про те, щоб було побільше грошей, щоб можна було поїхати за кордон.
— Які ваші найяскравіші дитячі спогади?
— У мене не було дитинства. Я дуже рано подорослішала: як тільки розпочалася війна, пішла працювати на завод. Я прибавила собі два роки, й мені замість 12 стало 14 років. Працювала токарем й отримувала від цього колосальне задоволення, тому що ні в кого не сиділа на шиї. Мене ніхто не одягав, не годував — усе сама. Мама цікавилася, як я на все знаходжу час — й погуляти, й почергувати в госпіталі, й сходити до школи робочої молоді й на роботу. Я, дійсно, все це робила, оскільки вважала, що кожна жінка повинна це вміти.
— Коли ви навчилися відмовлятися від жалості до самої себе?
— Я ніколи себе не жаліла — вважала, що людина повинна заслужити право бути потрібною іншим людям. Я розуміла одне: якщо люди будуть поважати мене — отже, я потрібна. А щоб поважали, треба працювати й віддавати себе людям усю без останку.
— Вас завжди супроводжує успіх. Напевно, вам неодноразово доводилося зустрічатися з недоброзичливістю?
— За великим рахунком не було, а на дрібниці я не звертаю уваги. Я вважаю, що людину створено для того, щоб приносити радість іншим людям. А коли вона робить якісь гидкості, то робить це від безпорадності, а не від знання. Слабка, безпорадна, невпевнена в собі людина здатна зробити в пориві багато чого поганого. Як на мене, таких людей треба лікувати.
— Тобто ви вважаєте, що причиною багатьох бід є злостивість?
— Ніколи не треба злитися. Злість і заздрість — ці почуття присутні через слабкість. Сильна людина ніколи цим почуттям не піддається, вміючи придушувати їх у собі.
— Невже ви ніколи й нікому не заздрили?
— Заздрила: мені хотілося співати краще, ніж співають ті, кого я чула. Але ця заздрість підштовхувала мене на подальші кроки на шляху до вдосконалення.
— Чим більших висот ви досягали, тим більш самотньою ставали. Вас оточували люди нижчого рівня, ніж ваш?
— Що значить нижчого? Я цього ніколи не розуміла й зараз не розумію. Мене навіть докоряють знайомі — навіщо ти розмовляєш з цією людиною або з тією? А чому мені з нею не розмовляти? Адже я така ж, як вони. Просто мені Господом Богом більше подаровано. А якщо більше подаровано, то й вимагають більше. Ось і вся висота.
— Чого ви не приймаєте в людях?
— Зраду й запроданство. Зрада — це те, чого я боюся над усе. Але я ніколи за зраду не мстила. Для чого мстити? Адже життя таке коротке й таке красиве! Я вважаю, що зрадою людина насамперед принижує себе, свою гідність. За що мстити людині, якщо вона не розуміє тебе, не хоче твоєї дружби, не здатна відповідати за свої слова? Були моменти в моєму житті, коли я дивилася в вічі негіднику й мені ставало смішно. Я розуміла, який він безпорадний.
— Що для вас важать гроші?
— Я про це ніколи не думала. Особливо зараз. У мене є пенсія й, окрім того, я ще непогано заробляю. Щоправда, майже все роздаю. Адже у мене ще є цілий колектив, який треба утримувати. Я ж доросла людина, у мене є все — що вдягти, що взути. А на їжу мені багато не треба.
— Що примушує вас повірити в людину?
— Порядність. І для мене важливо, щоб людина думала про те, що робить. Я ціную, коли людина прагне бути потрібною іншим, прагне до того, щоб її поважали.
— Кажуть, що ви на дух не переносите непристойності?
— Мене шокує, коли зі сцени лунає грубий, вульгарний текст. Я також можу сказати, й круто сказати, адже я з народу, на заводі працювала, проте якщо вже лайнутися, то в своєму колі, та й то — коли дошкулять. Ми також блатні пісні знали, сама під гітару «Мурку» співала, але з таким репертуаром на сцену йти... Я б померла від ганьби.
— Як ви ставитеся до сучасних обробок народних пісень?
— Останнім часом народна пісня почасти зазнає естрадної обробки. Таке аранжування широко відомих мелодій має право на життя. Але де, як не в галузі естради дуже важливими є смак, загальна й музична культура виконавців? У нас багато нових чудових обробок. Але чимало, м'яко кажучи, й поганих, які по-варварськи спотворюють мелодію, нав'язують їй чужу гармонію. Не можу виконувати народні пісні або російські романси в чужій їхньому стилю обробці. Пісня повинна бути зігріта співаком, пропущена крізь його душу. Уміти розкрити людям правду й мудрість життя — ось у чому сутність.
— А що ви можете сказати про своє особисте життя?
— Чотири рази була одружена. Усі чоловіки у мене були хороші, з ними всіма я розлучалася сама, зберігши при цьому дружні взаємини. Просто коли відчуваю холодок з іншого боку, то й сама холону. Кохання — це почуття обопільне. Треба, щоб жар підтримувався з обох сторін. Останнім моїм чоловіком був народний артист Росії Віктор Гридін, котрий 17 років простояв за диригентським пультом ансамблю «Росія». У квітні 1997 року він помер від цирозу печінки, останньої фази гепатиту, який заробив собі в Афганістані. Віктор був прекрасним баяністом, автором багатьох творів для народних інструментів. Іноді ми з ним сварилися, сперечалися через ті чи інші прорахунки, помилки, через проблеми, що виникали, але завжди знаходили вихід із глухого кута, часом обидва йшли на компроміс задля загальних цілей.
— Чи зраджували ваc чоловіки?
— Не без цього.
— Ви вважаєте, що зраду пробачити не можна?
— Знаєте, зраджувати також треба вміти. Якщо можеш зробити так, щоб сім'я у тебе була на першому місці, щоб ніхто ні про що не здогадався, — що ж, роби. А якщо не можеш, — навіщо ж ту людину, з якою щоночі, даруйте, спати лягаєш, принижувати? Навіщо мучити один одного? Можна ж просто розлучитися, залишитися друзями, якщо закінчилося кохання.
— Для вас кохання — це головне?
— Ні, для мене — сцена. Найдорожче в моєму житті — це сцена й мої глядачі. Від цього я отримую колосальне задоволення. Це також любов, хіба ні? Тільки інша... А взагалі любов — це дуже важливо. І коли її, як зараз, у нашому житті не вистачає — це жахливо. Я маю на увазі все наше суспільство, не своє особисте життя.
— А зараз ви не хочете знову заміж?
— Та ні за що!
— У вас не було всепоглинаючого почуття?
— Було, й багато разів. Але ці почуття швидко минають. Я, напевно, своєї половинки так і не знайшла. Якщо мені подобалися одружені друзі, я не допускала ситуації, щоб стати причиною розвалу сім'ї.
— Хто ваші друзі?
— Я прожила велике, важке, але красиве, дивовижне життя. Я багато чого бачила, багато зустріла яскравих людей. Ніколи не вибирала й не вибираю собі друзів по рангу. Мої друзі — це люди, з якими я росла, вчилася, працювала. Кілька років тому пішов із життя Коля Чикирєв, з яким я багато років товаришувала. Ми з ним разом працювали на заводі Орджонікідзе. Наші токарні верстати стояли поряд. Ми з ним розпочали товаришувати, коли були ніким. Потім він став директором заводу. Він був дивовижною людиною. Є у мене друзі серед артистів. Товаришую з Бистрицькою, Василем Лановим. Є люди, яких я обожнюю, спілкування з якими вважаю за щастя. Щедрін, Плісецька, наприклад. Коли я з ними спілкуюся, на душі стає легко. А в мистецтві вони для мене — еталон. Я дуже люблю Пахмутову й Добронравова. Й як музикантів, і по-людськи. Взагалі друзям треба віддавати багато часу, якого у мене, на жаль, не вистачає.
— Як ви відпочиваєте?
— Я вже давно по-справжньому не відпочивала — не було можливості. Адже я шалено люблю село! Й якщо мені хочеться сховатися від людей, виїжджаю на декілька днів за місто або їду до сестри, котра живе в Орловській області.
— Ви дивилися фільм Дениса Євстигнєєва «Мама»?
— Не дивилася й не хочу дивитися. Я дуже люблю Нонну Мордюкову, й з тих кадрів, які показують по телебаченню, бачу, що вона в цьому фільмі така стара, така негарна! Я ж звикла бачити її красивою й величавою. Й мені щось всередині не дозволяє дивитися цей фільм.
— Які ж тоді фільми ви дивитеся?
— Коли мені несила, дивлюся «Великий вальс». Люблю дивитися картини «Сестра його дворецького», «Семеро сміливих», «Кубанські козаки», «Трактористи». Обожнюю «Серця чотирьох».
— Вам подобається, коли в кіно прикрашають дійсність?
— А я вчилася на цих фільмах. Я дуже зараз серджусь, що російський народ показують брудним. Треба показати, якими ми повинні бути. Треба знайти хороше в самих собі. Мені подобаються останні фільми Євгена Матвєєва. От він показав наш російський характер.
— Яка найбільша ваша жертва?
— Те, що у мене немає сім'ї. У мене немає дітей, у мене немає сьогодні чоловіка — напевно, це жертва. Робота у мене завжди була на першому місці.
— Який був найщасливіший момент у вашому житті?
— Щасливий момент? У моєму житті було багато щасливих моментів. Кожного разу, коли я виходжу на сцену, я радію. Якщо у мене голос добре звучить, якщо у мене вдома нормально, всі здорові, — тоді це щастя.
— Чи жалкуєте ви за чимось у житті?
— Ні, ні про що не шкодую. Оскільки все, що я задумувала, все справджувалося. Бог мені завжди допомагає, коли я прошу. Він виводить мене на правильний шлях. Як не дивно, він приводив мене до людей, з якими я повинна була спілкуватися, й відводив від людей, з якими мені не треба було зустрічатись. Я прожила таке велике життя, що мені вже нічого не страшно. Навіть якщо від мене й відвернеться Господь Бог... Але я гадаю, що цього не трапиться.
