НАТО досягло своєї мети в Югославії, але потреби в цій війні не було. Угоду, яку під тиском підписав минулого тижня Мілошевич, можна було укласти рік тому без жахів бомбардування. Замість того, щоб показати достоїнства НАТО в новому світі, що склався після холодної війни, криза в Косово оголила недоліки в низці пріоритетів, які визначив для себе Альянс на початку 90-х років. Першою помилкою було рішення позбавити посткомуністичну Росію повноправної ролі в Європі. Війна в Косово загалом і була спричинена цією помилкою. Небажання Росії підтримати резолюцію Ради безпеки, яка б легалізувала використання сили проти Югославії після того, як минулого літа Мілошевич порушив обіцянку припинити репресії проти албанського населення, не визначалося її симпатією до Белграда.
Росіян, як і Захід, розсердив його обман. Вони вважали, що можуть використати свій особливий вплив, коли Борис Єльцин запросив Мілошевича на саміт до Москви у червні минулого року (це був останній раз, коли югославський лідер насмілився залишити свою країну). Однак югославський лідер відмовився від угоди з Єльциним, як він це робив з будь-ким іншим. Росіяни чинили спротив діям НАТО з інших причин. Вони не хотіли дати НАТО на наступне століття карт-бланш діяти за межами країн—членів Альянсу і в обставинах, які виходять за межі самооборони. Вони також були обурені спробами НАТО оточити їх, приймаючи всі колишні радянські республіки до програми «Партнерство заради миру».
Коли НАТО дещо запізно почало розуміти, що Росія має підстави для побоювань, узимку воно запропонувало Москві взяти участь у натовських збройних силах визволення Косово. Проте Альянс ніколи не визнавав, що росіяни можуть як рівня брати участь в ухваленні рішень чи в контролі та командуванні збройними силами. Принизлива стара формула — «голос без права вето» — використовувалася, аби тримати Росію осторонь. Це була друга помилка, і як можна було передбачити, вона й досі створює Москві проблеми. У питаннях, які стосуються ядерної секретності, деякі застереження щодо росіян мають сенс, однак натовське планування вторгнення до Косово ніколи (ми сподіваємося) не передбачало можливого використання ядерної зброї. Введення росіян до спільного командування збройних сил по забезпеченню миру було б найкращим доказом того, що Захід хоче бачити Росію стратегічним партнером в постхолодному світі, а не тримати її під опікою як «заморожену» державу, якій треба допомогти стати демократичною.
Якби НАТО зробило це торік і наполягло, щоб миротворчі війська мали іншу назву ніж війська НАТО, та росіяни увійшли б до їхнього командування. Ці збройні сили могли б мати мандат Організації з безпеки і співробітництва в Європі чи ООН. Не існувало гарантії, що Мілошевич підкорився б об'єднаному західно-російському ультиматуму торік, однак, якби він відмовився, Москва охочіше б підтримала резолюцію Ради Безпеки ООН, що закликала до воєнного вторгнення.
Неспроможність НАТО повністю заручитися підтримкою Росії впродовж майже всього минулого року, зрештою призвела в лютому до ультиматуму НАТО без росіян. До того часу порушення Мілошевичем прав людини в Косово стали такими явними, що виникла потреба в силі, що протистояла б цьому. І коли Мілошевич відхилив угоду в Рамбуйє, використання Альянсом сили стало правомірним. Проте до цього могло й не дійти.
Третьою після 1989 року помилкою стала відсутність бажання Європи зменшити військову залежність від США. Нинішнє рішення створити європейську оборонну ініціативу, яке обумовлюється головним чином слабкістю Клінтона в Косово, є на 10 років запізнілим.
Європа мусить діяти без США і припинити надавати Вашингтону «право вето». Врешті-решт для НАТО настав час практикувати демократичні цінності у власній організації, яка стверджує, що захищає їх усюди.
