Шановні пані та панове!
В одному з номерів газети ви запропонували юристам (а, здається, і не тільки) приєднатися до обговорення теми «Які зміни необхідні вітчизняному законодавству для успішної інтеграції України в європейський правовий простір». Або «євроремонт».
Пропоную вам думку з цього приводу.
Як юрист-практик, необтяжений званнями, дозволю собі певну неакадемічність у висловах. На жаль, мова повинна йти не про «євроремонт», а про ремонт капітальний, бо з нормального законодавства в нас залишилася Конституція і кілька старих добрих законів, придатних до вживання. «Правове поле» добряче засмічене величезною кількістю псевдоправового мотлоху. Спільними стараннями парламенту і надто — Президента та Кабміну в Україні сталася і триває справжня правова катастрофа, другий Чорнобиль (між іншим, наслідки своєї буйної указотворчої діяльності Президент навряд чи розуміє й сам). Панує повне правове безладдя. Влада, починаючи від гаранта Конституції і закінчуючи останнім податковим інспектором, щоденно вбиває залишки віри в право як таке, підмінюючи верховенство закону доцільністю — як вони її недолуго розуміють. Зроблено підкоп під основу — розуміння права як цілісної і стрункої системи, де на вершині — Конституція та закони, а внизу, вибачте, укази та постанови й навіть листи вельмишановної податкової адміністрації, з працівників якої старанно виховують нових опричників. «Євроремонт», євроінтеграція — справа потрібна й благородна. Та починати слід не з механічної екстраполяції в Україну європейських правових моделей (справді вартих захоплення і прогресивних) і вже, напевно, — не з вражаючих своєю абсолютною відстороненістю від реальності розпатякувань про скасування смертної кари. Будемо реалістами, проблема стосунків із Європою в юридичному аспекті — в іншому: іноземці відчувають містичний жах при зіткненні з національними податковими та інвестиційними особливостями (нас же від цього за звичкою просто нудить).
Отже, головне і фундаментальне — правова культура влади як чинник правової культури нації. Привчити владу поважати Закон. При цьому недостатньо (хоча дуже корисно) тотально судитися на всіх фронтах, визначаючи недійсним антиконституційний, незаконний нормативний непотріб, притягуючи до відповідальності як не авторів, то натхненних виконавців. Як юристу, який незважаючи ні на що, любить-таки свою бідолашну у вітчизняних умовах професію, виходячи з усіх міркувань (як меркантильних — бачив, як вони там за бугром працюють, так і шляхетних: бачив ефективність тамтешнього правового механізму, рівень правової культури та ін.) дуже хочеться бачити біля керма не начальників цивільної оборони, а людину «з праведним законом». А діждемось таки колись.
