Звісно ж, можна будувати витончені геостратегічні конструкції, вважаючи, що Захід свідомо має намір спроектувати їх на світову спільноту, формуючи певний розумний глобальний світовий порядок. Однак це, схоже, тільки чергова ілюзія, реальна хіба тільки в тому, що «новий порядок» дійсно формується, але тільки сам по собі з урахуванням нових реалій. А вони-то і полягають у тому, що вищої цінності набуло неприборкане бажання «сильного», міць якого базується на техніці та відточеності технологій.
Розум, завдяки якому було створено всю цю технологічну міць, виявився заручником свого ж технократичного дітища, яке, у свою чергу, щільно опікається почуттям прагнення влади. З одного боку, свідомість підпала під гіпноз величі власної технічної потужності, з іншого, її морально- етична складова і здатність до усвідомлення згубних наслідків технократії придушується і блокується.
У промовах головних натхненників і адептів війни — заїжджена пластинка з механічно повторюваними словесними формулами і вже малозначимими заклинаннями: «права людини, західні цінності, лібералізм, демократія тощо». Одночасно вражає безживність і пихатість поведінки, неприродна екзальтованість емоцій тощо.
Помутніння свідомості за умов активного вияву бажань передусім призвело до розкриття глибин колективного підсвідомого, закладених у ньому соціокультурних стереотипів і архетипів. «Сон розуму народжує чудовиськ». Тема офортів великого іспанського художника Гойї з серії «Капрічос» — ось нове буття Європи. За іронією долі ці двохсотрічні картини, схоже, тепер вже «відвідують» нового «великого інквізитора» — іспанця Хав'єра Солану. Може, в цьому і криється розгадка причин нинішнього безсоння генсека Альянсу.
Нерозумність бомбардувань найбільш рельєфно проявляється в їхніх «непередбачених» наслідках. Передбачуваним чином вони відгукнулися хіба що в Західній Європі та Сполучених Штатах — про євро і перспективи євроінтеграції вважають за краще і не згадувати, та і Західноєвропейський Союз тихо простягнув ноги, зате стрімко рвонули вгору фондові індекси й асигнування на військові та військово-промислові потреби.
«Зрезонував» Єльцин, прагнучи змусити Держдуму до «мирного співіснування» шляхом точкового «бомбометання» по уряду Примакова. Після наради «вузького кола» членів РБ на світ з'явилася заява про готовність Росії вийти з переговорного процесу по Югославії. Хоч це більше схоже на гру, зате Захід отримав ще один «головний біль» (нехай і в рамках «керованого хаосу»).
Але Балкани упираються. Демонізувати Мілошевича не вдається, а поведінка сербів і справді пряма протилежність тому, як вчать у Америці поводитися при налетах — негайно підкоритися грабіжнику і дозволити йому випатрати вміст кишень і гаманців.
Вплутавшись у війну, західні лідери автоматично стали заручниками «третьої сили» — яструбів війни. Це, схоже, і стане основною «скалкою» Клінтона, Солани іже з ними. З бомбардування китайського посольства (а це справа тих самих «третіх») фактично почав розкручуватися молох світової війни, в світлі чого ядерні програми Індії та Пакистану — дитячі витівки.
Враховуючи викладене, пріоритетність миротворчих завдань, які вирішуються на сьогодні, дедалі виразніше набуває наступної конфігурації:
1. Шукати шляхи узгодження дій ядерних держав в інтересах уникнення виникнення нештатних ситуацій, імовірність яких в умовах продовження ракетно-бомбових ударів тільки зростає. Усвідомлення реальності світової небезпеки може одночасно і скласти реальний базис для припинення подальшої ескалації Балканської війни. Згадується у зв'язку з цим думка Рональда Рейгана, висловлена в розпал «холодної» війни, значення якої полягало в тому, що перед загрозою підкорення землян космічними прибульцями американці та росіяни швидко б знайшли шляхи об'єднання своїх оборонних зусиль.
2. Не допустити розколу між православною і мусульманською цивілізаціями, до чого Захід докладає чимало зусиль. Необхідно розуміти, що і Афганістан, і Чечня, і Югославія — ланки одного ланцюга, який вказує на наміри організувати війни релігійного типу — найбільш непримиренні і жорстокі. А тліючий конфлікт у рамках самого Альянсу між православною Грецією та «просякнутою» духом ісламу Туреччиною, швидше за все, є своєрідним полігоном для відпрацьовування технології міжцивілізаційних воєн. У світлі цього легше зрозуміти, чому події навколо ситуації в Косово породили такі резонансні відгуки: саме «мусульманські» суб'єкти РФ оперативно відреагували у формі категоричного неприйняття союзу з Югославією; казанські татари у відповідь на запис російських волонтерів заявили про готовність направляти татарських добровольців до Армії визволення Косово; кримські татари з початком натовської агресії звернулися в Раду Європи, відверто вказуючи на те, що «ситуація в Криму дедалі більше наближається до ситуації, що підірвала Косово», а останнім часом і безпосередньо розпочали реалізацію акцій, спрямованих на створення національної автономії, виявляючи готовність «перемогти або померти» (знайомий сценарій).
3. Максимально віддалити військових (натовських, югославських, російських, китайських тощо) від важелів прийняття рішень з питань війни і миру. Балканська війна стимулювала вивільнення всієї тієї агресивності, яка культивувалася і накопичувалася протягом «холодної» війни. Крах СРСР і Варшавського договору, як виявилося, проблеми не зняли — занадто вже багато накопичилося зброї, термін придатності якої закінчується, і не випробуваних у дії бойових прийомів. Та й кулаки сверблять... Якщо всьому цьому дати вихід — війна закінчиться не скоро.
4. Повернути провідним західним лідерам «ясність розуму». Схоже, що це найскладніше завдання. З жалем доводиться констатувати, що в практичній міжнародній політиці не залишилося громадських і політичних лідерів світового масштабу, авторитет яких здатний був облагорозумити знахабнілих войовників. Більш того, відставка російського уряду позначила початок своєрідної епідемії «владної непередбачуваності».
Але це у жодному випадку не применшує ролі дипломатії та можливого внеску у справу відновлення миру як міжнародних політичних і громадських інститутів, так і окремих політиків, громадських діячів, журналістів. За умов нестабільності саме «слабкі впливи» нерідко виявляються вирішальними у формуванні посткризових шляхів розвитку. Від чого дійсно необхідно відмовитися у відносинах з НАТО, то це від демонстрації «бутафорської» військової міці — це тільки ще більше розохотить агресора.
Звісно ж, найбільш дієвим важелем впливу, принаймні на американського президента, є перевага виборців. Поки що щедро підживлюваний інформаційно, власними мас- медіа США і Британії електорат готовий підтримати своїх вождів. Але згодом прийде якщо і не розуміння, то смутне припущення того, що підвищення агресивності в суспільстві, котре проявилося, зокрема, в масовому розстрілі школярів та інших безглуздих терактах, зростання кількості кривавих катастроф і навіть посилення природних катаклізмів — наслідок власного божевілля. Ось тоді про якусь масову підтримку войовничої політики мріяти вже не доведеться. Щоправда, як свідчить історія, таке прозріння приходить ціною неймовірних як чужих, так і власних жертв. Бажано, щоб воно настало якомога раніше.