— Останніми роками ми постійно чуємо слово «реформи». Політики
найрізноманітніших напрямків говорять про їхню неминучість і невідворотність
для нашого суспільства, особливо перед парламентськими і президентськими
виборами. Однак ніде і ніхто не уточнює, що ж власне означає саме слово
«реформа». Що ви як філософ думаєте з цього приводу?
— Реформування суспільства — це завжди перехід від одного
стану до іншого, тобто перехідна фаза певного процесу. Зараз всі ми жертви
такого періоду. Різними людьми він оцінюється по-різному. Одні в ньому
вбачають трагедію, інші покладають на нього певні надії, а для третіх —
це своєрідне джерело натхнення, стимулятор пробудження трудової ініціативи
і творчої активності.
Хоча яким це видасться дивним, справа не зводиться до економічних
перетворень. У жоден період історії вихід із кризових ситуацій не здійснювався
суто економічними заходами, хоча вони і принципово важливі. Вихід із кризи
завжди був пов'язаний з трансформацією самих людських якостей, типу духовності
й активності людей. Не менше значення, аніж матеріальні обставини, завжди
мав інтелектуальний чинник.
Реформа — це передусім духовне явище, трансформація розуму
і його цінностей. Відомий американський соціолог Гелбрайт стверджував,
що найбільш цінним у розвитку суспільства завжди було те, що не можна купити
за гроші. Спочатку такою цінністю була земля, оскільки вона давалася тільки
дворянам. Потім з великими географічними відкриттями і освоєнням нових
континентів, коли землі стало багато і вона почала вільно продаватися,
на перше місце вийшов капітал, оскільки за його допомогою можна було добути
все. У наш час науково-технічного перевороту такою найбільшою, найфундаментальнішою
цінністю стала сіра речовина — мозок.
— Безумовно, вибір оптимального для певного типу суспільства
типу реформування неможливий без концентрації інтелектуальних сил. Очевидно,
йдеться насамперед про талановитих людей, яким у нас завжди доводилося
несолодко? Які, на ваш погляд, можна виділити найважливіші умови проведення
дійсно продуктивних реформ?
— Давно відомо тезу про те, що талант — це національна
цінність. Без його концентрації неможливе і успішне реформування суспільства,
оскільки воно не може протікати стихійно. Однак на відміну від західних
країн у нас визнання провідної (як ідеальна норма) ролі талановитих людей
залишається голослівним твердженням.
На Заході талановиті люди перебувають на обліку і їх включено
в державні науково-дослідні програми. Саме таке включення означає і визнання
заслуг науковця чи митця, і гарантію його захисту від несприятливих соціально-економічних
обставин, включаючи інтриги колег або жорстко організовану конкуренцію.
У нас в Україні, за всього розуміння і знання ролі та цінностей
науково-технічного, ширше — соціального інтелекту, практично продовжують
діяти старі стандарти тоталітарного суспільства, де творча ініціатива небезпечна,
а іноді карається. Йдеться не тільки про зниження асигнувань на наукові
дослідження, про відсутність розгалуженої мережі науково-дослідних програм.
Річ у тім, що недооцінюється і значення інтелекту в соціальній галузі,
що вже стає надзвичайно небезпечним.
Починаючи з брежнєвських часів, у нас діє, я сказав би,
плебейський тип демократії, коли нагорі опиняються не найбільш інтелектуальні
кадри, а середньостатистичні особистості, котрі відповідають масовому критерію
інтелекту. Інакше кажучи, замість Платонової моделі суспільства, яка передбачає
правління кращих, продовжують діяти норми суспільства, де перше місце посідають
люди, котрі відповідають середньому рівню. Це також демократія, але не
найкраща з усіх її можливих форм.
Показовим прикладом тут може бути висунення кандидатів
в майбутній виборчій кампанії. Де, мабуть, за винятком Є.Марчука, жоден
з висунутих кандидатів не оцінюється за своїм інтелектуальним рівнем. Адже
в епоху НТР інтелект і є найвищою діловою якістю. Саме від інтелектуальних
(як і етичних) якостей лідера залежить і проект реформування, і підбір
команди компетентних осіб, здатних його розробити і реалізувати. Тому проблема
інтелектуального чинника в соціальному і духовно-культурному житті суспільства,
особливо на його перехідних, переломних кризових фазах, має першорядне
значення.
— Важко не погодитися, що від якостей лідера і його
оточення величезною мірою залежить успіх реформ. Але, напевно, не тільки
від них...
— Другим фундаментальним вузлом соціального реформування
є, на мій погляд, звернення до цивілізаційного досвіду історії. Щодо товарно-грошових
відносин і ринкових механізмів ціноутворення, що доповняються державними
соціальними програмами, то тут справа більш-менш ясна. Туманнішим і не
лежачим на поверхні є етичний досвід, релігійні цінності, загальнокультурні
механізми соціальної поведінки, включаючи національні й етнічні цінності.
Відомо, наприклад, що вихід з кризової ситуації, яка склалася
після епохи Богдана Хмельницького і в історіографії отримала назву Руїна,
Україна знайшла в ідеях синтезу цінностей і досягнень православної і західно-християнської
культур, проголошених ще Петром Могилою, в переході на загальноєвропейські
програми освіти, в ідеях державного будівництва і національного відродження
в контексті релігійних перетворень.
Інший приклад: коли у відомого фізика Еренфеста, який товаришував
з усіма геніями сучасної фізики, спитали, чим різняться Ейнштейн, Бор,
Гайзенберг від звичайних вчених, він відповів: «Вони були консерваторами».
Тобто вони настільки глибоко усвідомили класичний досвід минулого, що знайшли
логічний вихід з нього в майбутнє, а не шлях ламання, нігілізму, заперечення.
І нарешті третій вузловий пункт радикального реформування
— це проблема розвитку самодіяльності людей, особистої ініціативи громадян.
Тверезі реформатори повинні зрозуміти, що в епоху найглибшої кризи, коли
держава не здатна прогодувати своїх громадян, єдиний вихід полягає в тому,
щоб дати їм можливість прогодувати себе самим.
У країні, наприклад, має місце явище, зване в побуті народною
економікою. Цим займається досить високий відсоток населення. Однак такі
люди зараз опинилися у скрутному становищі. Небажані наслідки з точки зору
придушення ініціативи громадян викликає і те, що міліція постійно розганяє
стихійно виникаючі біля станцій метро і на перехрестях вулиць Києва базарчики.
Самі міліціонери іноді соромляться робити це, оскільки продавцями є як
правило пенсіонери, котрі заробляють на своїй торгівлі у день не більше
5 гривень.
Досвід різних країн — від США до Аргентини чи Сингапуру
— свідчить про те, що ефективний вихід з кризи завжди пов'язаний з появою
критичних мас ініціативних людей. Зараз у нашому суспільстві немає дефіциту
ідей, зате є дефіцит особистої ініціативи. Її не можна придушувати, виходячи
з одних лише юридичних міркувань.
— Виділені вами аспекти реформування, крім усього іншого,
передбачають і досить високий рівень політичної культури суспільства. В
останні років десять у політичне життя виявилася залученою досить значна
частина суспільства. Наскільки, на ваш погляд, політизація громадської
свідомості сприяє подоланню кризи?
— Серед так званих «негараздів» нашого суспільства менше
за все звертають увагу, а іноді навіть позитивно оцінюють, на таке явище
як його надмірна політизація. Політика дедалі більше охоплює всі сфери
суспільного життя і загрожує поглинути або підмінити професійні проблеми,
проблеми становлення громадянського суспільства, інші найважливіші аспекти
нашого переходу до нормального життя.
Одним із прикладів такої універсалізації політики є безпрецедентні
пропаганда і популярність, особливо серед молоді, так званої політології
— дисципліни, науковий статус якої ще потрібно підтвердити і обгрунтувати.
У вузах пропагується створення так званих «студентських парламентів». Звісно,
йдеться не про те, щоб обмежити політичну активність молоді — вона дійсно
потребує заохочення. Мається на увазі перетворення професії політика на
масову спеціальність, що, на мій погляд, має негативні наслідки.
Заняття політикою має бути пов'язане не тільки зі знаннями
і інформованістю. Справжня політика — це передусім мудрість, що вимагає
величезного життєвого досвіду, того фронезису, або практичного розуму,
без якого, як це чудово розуміли ще древні, неможлива ніяка успішна суспільна
діяльність. Політика як масова професія перетворюється на практику честолюбців.
Навряд чи від їхньої активності суспільство отримає для себе щось корисне.
Питання це має і глибше коріння. Якщо на перших етапах
своєї історії людина боролася із силами природи, то зараз виникло інше
завдання — боротьба з надмірною інтенсифікацією соціальних сил. Відомий
італійський культуролог Гвардіні підкреслює, що посилення політичного чинника
пов'язане з посиленням влади, яка, у свою чергу потребує контролю над нею,
тобто влади над владою і так далі. Це загрожує тим, що політика може поглинути
і громадську активність, і права людини.
— Останніми роками, особливо в періоди виборчих кампаній,
різні соціологічні служби нас засипають даними про настрої електорату.
Я знаю, що ви свого часу очолювали відділ методології соціальних досліджень
у Інституті філософії НАН. Наскільки, на ваш погляд, вірні сучасні оцінки
рейтингів політичних діячів, узагалі якою мірою можна довіряти соціологічним
прогнозам?
— Мене дуже непокоїть якість, надійність і ефективність
емпіричних соціологічних вимірів різних виборчих кампаній і прогнозування
їхніх результатів.
Йдеться про те, що вже на початку нової, зокрема президентської,
виборчої кампанії ми стикаємося з недостатньо обгрунтованими рейтингами
і прогнозами. Навряд чи можна погодитися з тим, що, як останнім часом стверджують
соціологічні служби, Наталя Вітренко посідає друге чи навіть перше місце
за популярністю в українському суспільстві. Тут ми стикаємося з тим, що
соціологічні опитування та їхні аналізи не підіймаються вище суто емпіричного
рівня і не аналізуються з точки зору загальних теоретично вивірених підходів.
Мало, на мій погляд, проводити диференціацію респондентів
тільки за географічним критерієм, скажімо, на західні і східні області
України. Річ у тім, що рівень гомогенності, однорідності українського суспільства
занадто низький порівняно із західними соціумами. У нас величезну роль
грають як регіональна, так і соціокультурна диференціація, без теоретичного
аналізу яких емпіричні дані є безпорадними.
— У всіх на слуху грядущий перехід у нове століття,
що одночасно означає і зміну тисячоліть. Які ви бачите світоглядні проблеми,
котрі супроводжують наш вступ у нове тисячоліття?
— Немає сумнівів, що на рубежі тисячоліть виникають нові
світоглядні проблеми. Але далеко не всі з них ясно проглядаються сьогодні.
По-перше, міняється людська чуттєвість. Якщо раніше вона
була пов'язана в основному зі сприйняттям природних ритмів, наприклад заходів
і сходжень сонця, то зараз вона дедалі більше опосередкується електронікою,
свого роду бліц-культурою телебачення, мигтінням електронних образів аудіо-,
відеотехніки або навіть показниками приладів. Предметом людської чуттєвості
дедалі більше стають розмиті, перехідні, іноді навіть еруптивні впливи
соціальних феноменів типу масової громадської думки, настроїв, чуток і
так далі.
Далі людство, входячи у третє тисячоліття, значною мірою
складається з людей, котрі пережили вплив тоталітарних систем — людей,
котрі відчули надзвичайну близькість, я сказав би, сусідство зла. У всі
століття існували деформуючі соціальні сили, навіть демонізм зла. Але він
відносився в основному до тиранів, урядової верхівки, правлячої еліти.
Однак за тоталітарних режимів зло стало тотальним. Будь-який сусід, двірник
або навіть випадковий гість міг доносом послати тебе в табір, щоб зайняти
твою квартиру. Завжди була опозиція закону і беззаконня, але в тоталітарному
суспільстві ми зіткнулися з владою, що не дотримується власних законів,
хоч якими б жорстокими вони були. Це повністю ліквідувало соціальні захист
і гарантованість якихось прав.
Таку ситуацію на суто логічному рівні можна характеризувати
як заперечення закону виключеного третього, коли замість дилеми лиходій
— доброчесна людина (а третього не дано), на сцену вступає саме цей третій,
який може виявитися доброчесним і лиходієм одночасно, тобто законослухняним
міщанином, здатним на непередбачене зло. Ця деформована духовність сучасної
людини зажадає від нас особливої ментальної компенсації в третьому тисячолітті
— чи то у вигляді посилення релігійної свідомості, чи то у вигляді культурно-
духовних злетів. Принаймні різкого підняття соціального статусу моральної
поведінки. Як казав Мальро: «ХХI століття буде століттям релігійно-моральної
свідомості або його взагалі не буде».
Окрім того, в цей час дедалі більше посилюється так званий
футурошок. Майбутнє наступає настільки швидко, що ми не встигаємо до нього
пристосуватися. Постають проблеми і зі ставленням до минулого.
Досить сказати, що людство рухається в майбутнє з прискоренням
у 16 тисяч чоловік за годину. Це означає, що вже в першій половині третього
тисячоліття актуально живучих на планеті буде більше, аніж усіх, хто будь-коли
жив. Римляни писали на надмогильних стелах: приєднався до більшості. Мертвих
завжди було більше, аніж живих. Ця ситуація може скоро зміниться на користь
живих, що може змінити нашу пієтет перед минулим.
Що ж до часу теперішнього, то людина, як відомо, в середньому
живе 600 тисяч годин. З них 400 тисяч годин йде на сон, фізіологічні потреби
і обслуговування тіла. І тільки 200 тисяч годин залишається на вільну життєдіяльність.
Як заповнити ці 200 тисяч годин і тим самим духовно розширити біологічної
рамки життя, тим більше, що в сучасному світі людина витрачає більше року
життя, щоб додзвонитися до знайомих і близько двох років на пошук речей,
загублених у своїй квартирі?
Примушує задуматися і те, що за всіх минулих колізій між
батьками і дітьми, всі покоління однієї і тієї ж епохи жили приблизно в
одному й тому ж типі культури. Зараз же покоління людей старших від 60
років, середнього віку і молодь живуть у різних субкультурах. Важко об'єднати
в одну ціннісну систему людей, які пам'ятають дирижаблі, грамофони і калоші
з молоддю, яка користується компактдисками, аудіо-, відеотехнікою, у якої
світоглядні проблеми заміщені якимось відеобагажем з уривків кліпів і реклами,
образами ідолів поп-культури.
Дедалі серйозніше грюкає в двері і проблема освоєння аскетичного
досвіду минулого, бо поширення норм споживання, характерних для так званого
«золотого мільярда» населення розвинених країн, на всю планету загрожує
її знищенням.
