Офіційна, третя за всю історію України президентська передвиборна кампанія вже розпочалася, а концептуального сценарію, за яким вона будуватиметься, поки що немає. Очевидно, само по собі висунення офіційних учасників гонки, головним чином у ході партійних з’їздів, повинно дати певну відповідь на це запитання.
Однак поки що складається враження, що модель виборів, як і минулими роками, базуватиметься на пошуку «найменшого зла», на противагу «найбільшому злу», проти якого й спрямовуватиметься протестна енергія українського електорату. Сама ж по собі наявність цієї надмірної протестної енергії ні в кого не викликає сумніву, як і неминучість спроби використати її для захисту існуючого режиму правління. Не останнім, очевидно, є й запитання, хто саме — нинішній режим чи його опоненти — володіють важелями прямого управління цим негативним потенціалом.
ПРОТИ ЧОГО ПРОТЕСТУЄМО?
Однак проти чого, власне, має намір протестувати електорат? Версія Президента Кучми, котрий вбачає у вкрай поганій соціально-економічній ситуації в країні свого основного противника, вичерпної відповіді не дає. Конкуренти Кучми теж винуватять соціально-економічну ситуацію, але обов’язково в контексті її причин. Для більшості з них — залежно від їхньої політичної орієнтації — такою причиною є сам Кучма як носій неправильної ідеології, неефективної системи управління або хибної особистісної установки etc. Для меншості, а також опонентів чинного глави держави джерелом зла є ще доперебудовна й перебудовна радянська система, якій Кучма не зміг протистояти й виправити її. Сам же Л. Д. не знаходить нічого кращого, як винуватити у своїх промахах цих самих опонентів, переважно «червоних», котрі й перешкодили йому за п’ять років хоча б не допустити падіння соціально-економічного рівня життя країни. Теза Президента, як і багато що в його останніх словах і справах, більше нагадує бумеранг: якщо ти не зміг справитися з ворогами за п’ять років, то ти некомпетентний або слабкий, і на цій посаді тобі не місце...
А тим часом про протестний виборчий потенціал народу нинішньому Президенту відомо не з чуток. Протест громадян проти незадовільної соціально-економічної ситуації 1994 року був не противником, а спільником Л. Кучми проти Л. Кравчука, а 1991 року — спільником Л. Кравчука — проти СРСР і радянської системи влади. Не можна розглядати й само поняття «соціально-економічної ситуації» як якийсь безликий диявольський образ, що є джерелом невдоволення і протесту громадян. І 1991, й 1994, і вже тим паче 1999 року й сама ситуація, й активізовані нею настрої все помітніше диференціюються в якісному й кількісному відношенні. Так, якщо на світанку незалежності невдоволення українців продукувалося передусім порівнянням з досягненнями тоді мало знайомих рівнів життя західних країн, а 1994 року джерело невдоволення падінням економіки можна було знайти в управлінських помилках тогочасної «непрофесійної» влади України, то 1999 року під сумнів ставиться весь вибраний курс на систему господарювання, зовнішню політику і навіть устрій держави. Зате можна дивуватися тому, що Л. Кучма, котрий має досвід маніпуляції протестом співгромадян та свого часу вельми вдало зрікався прем’єрства, не використовує цей же механізм і не «скидає» теперішній власний баласт у вигляді чи уряду, чи Нацбанку, чи інших одіозних компонентів, які з кожним днем все більше компрометують його правління. Утім, час є, й останнім доводом ще можна буде скористатися — якщо не виявиться пізно. Кожна технологія, особливо передвиборна, має свій ресурс...
Утім, у політологічних або, як мінімум, політичних колах прийнято вважати, що електорат — принаймні неідеологізований, який не перебуває під стабільним впливом політичних партій, — не розрізняє таких причин свого тяжкого становища, як державний устрій, взаємовідношення гілок влади (крім, зрозуміло, тези «парламент — дурень і негідник»), якість управління в системі виконавчої влади й навіть зовнішньополітичні чинники. І оскільки, за визначенням Л. Кучми, український електорат справді представлений у партіях безпосередньо тільки 2—3 відсотками співгромадян, — методи впливу на нього можуть засновуватися на найпростіших рефлексах, які при відомому мистецтві й на дуже короткий термін можна переорієнтувати з негатива на позитив. Не є секретними й елементарні рецепти, що пропонуються Президентові: нагодувати, залякати й задобрити.
Практика показує, що поки уряд і Нацбанк по всьому світу і всередині тіньової української економіки шукають, чим би «нагодувати» виборців безпосередньо перед виборами, пропрезидентські ЗМІ розважаються іншими двома пунктами програми: залякують і задобрюють протестний електорат. Чим і як ретельно — можна щодня судити з телеефіру, де відсутній навіть натяк на підозру, що подібна принизлива жуйка для «бидла» може виявитися недостатньо ефективним кормом і викликати навіть у «найпростіших» споживачів зворотну реакцію. Утім, Бог із ним, телеефіром, врешті-решт З. Кулику не вперше торувати доріжку новому президенту.
ЗА ЩО ПРОТЕСТУЄМО?
Цікавіше інше: соціологічні опитування, що намагаються встановити джерела невдоволення українців, значно меншою мірою цікавляться їхніми побажаннями. Крім того, у передвиборний період більшість соціологічних опитувань взагалі займаються тільки дослідженням рейтингів кандидатів, тоді як якості цих персонажів, що приваблюють або відштовхують електорат, залишаються предметом кабінетних умовиводів. Тим часом аналітики мають абсолютно точні дані про результати парламентських виборів, які цілком адекватно відображають не негативний, а позитивний вектор умонастроїв співвітчизників.
Нинішні ж рейтинги дозволяють зробити тільки необхідну поправку на політичний рік, що минув з моменту парламентських виборів. При цьому абсолютно ніякого інтересу для президентських виборів не становлять ті внутрішньопарламентські перестановки, дроблення та альянси, які були штучно спровоковані пропрезидентськими силами з метою останньої спроби перекроїти найвищі державні повноваження між гілками влади. Усі ці зусилля могли теоретично відбитися тільки на рішеннях ВР по ключовому закону — про вибори президента, однак, як відомо, навіть у цьому питанні нічим не допомогли Л. Кучмі.
ЧОМУ КОМУНІСТІВ МЕНШЕ, НІЖ МОГЛО Б БУТИ
Отже, передусім становить інтерес у контексті версії про «червону загрозу», якою мірою протестний електорат є саме «червоним» або хоча б просто «лівим». За даними березня 1998 року, «червоною» є чверть виборців, що підтримали комуністів у ВР, а разом із прихильниками СелПУ і СПУ — лівих підтримує приблизно третина виборців. Це повинно означати, що саме в такому співвідношенні українці сповідують комуністичну ідеологію й готові повернутися в СРСР, погоджуються з будівництвом тієї чи іншої форми соціалізму або хоча б домагаються повернення радянських стандартів життя разом з його рівнем.
Однак виходячи з тієї ж практики парламентських виборів, слід нагадати, що в березні 1998 року українці голосували за двома списками — партійним і мажоритарним. Якби ці виборці справді дотримувалися ідеологічних принципів, то, проголосувавши двічі, вони наповнили б парламент не 30, а 60 відсотками лівих депутатів. Насправді ж, як багаторазово підкреслювали, в тому числі й прихильники нинішнього Президента, громадяни України голосували за КПУ, СПУ і СелПУ головним чином тому, що просто знали про існування цих партій (причому як партії — саме КПУ, а за СПУ-СелПУ голосували як за блок «Лівий центр», очолюваний особисто О. Морозом), у мажоритарних же округах віддали перевагу депутатам-мільйонерам або хоча б відомим бізнесменам. Але в президентських виборах голосувати таким виборцям доведеться тільки за одну кандидатуру, і її портрет, таким чином, описується як «червоний бізнесмен». Не будемо тут аналізувати, хто з можливих лівих кандидатів більше пасує на цю роль, хоча суд П. Симоненка проти політолога М. Томенка саме за підозру в зв’язках із підприємницькими колами повинен виключити його з цього списку. Важливо інше — навіть той лівий електорат, який вважається підконтрольним політичним партіям лівого напряму, але, до речі, чомусь не є водночас частиною цих партій (хоча, ймовірно, зберіг партквитки КПРС) — далеко не такий ідеологізований, а значить, стабільний.
Мабуть, не випадково окремі лідери цих партій поки що за соцопитуваннями набирають максимум 17 і мінімум 8% рейтингових голосів, що саме й відповідає стандарту парламентських виборів.
Звертаючись до тих же парламентських виборів, знаходимо на «лівому» фланзі і Прогресивну соціалістичну партію на чолі з Н. Вітренко. Немає сумніву, що ця сила є авангардом саме протестного, та ще й орієнтованого на одну-єдину особистість, а не ідеологізованого партійного електорату. Парадокс її полягає в наступних арифметичних деталях: під ім’ям Н. Вітренко ПСПУ в ВР набрала тільки мінімум — 4% голосів співгромадян у березні 1998 року, а вже зараз «найсміливіші» соцопитування приписують їй 33, а «найскромніші» — 19%. Якщо не брати до уваги штучні корекції рейтингів, здійснювані на замовлення президентської команди, а тільки — передвиборні технології самого кандидата, то успіх Н. Вітренко слід віднести до її порівняно недавнього, але дуже широко обнародуваного відмежування від лівих політичних сил. Тільки ця новація в передвиборній кампанії пані Вітренко стосується аналізу позитивних потреб електорату, оскільки її обіцянки «резервацій і рудників» (у виконанні пані, за спиною в якої аж ніяк не стоять загони бойовиків, не кажучи вже про серйозну політичну силу) — всього лише елемент шоу. Однак саме шоу, і якомога далі дистанційованого від чіткої політичної платформи, — безперечний ударний елемент роботи з тим протестним електоратом, на який і розрахований образ Н. Вітренко. Можна припустити, що, порівняно з російськими персонажами, в Україні вона виконує роль не Жириновського, а Лебедя або обох одночасно. Справа — в різниці українського й російського менталітету маргінальних шарів: істеричні від природи «анархісти» й люмпени, а також найбільш психологічно слабкі громадяни, котрі за будь-якого ладу перебувають внизу соціальних сходів і завжди покладаються на «сильну особистість», завдання котрої — не стільки поліпшити життя, скільки помститися за муки, — в Росії мають окремих адекватних собі героїв. Тоді як в Україні, де до того ж зберігається легенда про історичну жіночу «крутість», — їм пропонується варіант «комісарші», головним достоїнством якої є простота пропонованих нею рішень. Однак той же набагато спокійніший український менталітет все-таки відвів Н. Вітренко на виборах 1998 всього лише 4%, і зробити з них 40, швидше за все, не вдасться навіть найзацікавленішим маніпуляторам. Просто дуже дорого обійдеться — півроку тримати народ у стані трансу від психотропного впливу, враховуючи витрати на ЗМІ, транспорт, оренду залів тощо.
ПРОТИ КУЧМИ — ЩЕ НЕ ОЗНАЧАЄ «ЧЕРВОНИЙ»
Подальший аналіз результатів парламентських виборів приводить нас до так званої нелівої опозиції. У березні 1998 року це була партія «Громада», яка, незважаючи на її регіональний і «патерналістський» характер, мала досить чіткі соціальні орієнтири. Ця партія втілювала ієрархічно й адміністративно підлеглий, але й захищений доморослий бізнес, що орієнтується на експлуатацію як вітчизняних, так і імпортних ресурсів, але на накопичення капіталів для їхньої роботи передусім всередині країни. Маленькі й великі «лазаренки» — це нинішні українські «куркулі», що недалеко пішли від землі й сільського укладу, дрібні, середні й великі приватні власники без теоретичної підготовки, але інтуїтивно орієнтовані на перетворення на «національну буржуазію». Їхній протестуючий потенціал почав формуватися при насильному розриві з адміністративно-номенклатурними структурами, але ще суттєвіше зріс у зв’язку з ліквідацією умов для стабільності внутрішнього українського капіталу. Простіше кажучи, цей шар не може бути задоволений перетворенням країни на «трубу», через яку зі свистом видувається, вимивається й викачується національне та його приватне багатство. Цей соціальний шар, природно, аж ніяк не збирається підтримати реанімацію командно-адміністративного соціалізму з державною монополією на власність, однак не може зносити й командно-адміністративний капіталізм, орієнтований на зарубіжний капітал. А сам цей шар суспільства, навіть при ліквідації партії чи її розколі, у принципі нікуди не може подітися, оскільки взагалі має право претендувати на роль носія національної української економічної ідеї. Сьогодні неможливо точно визначити відсоткові співвідношення цього електорату, оскільки його потенціал поки що зберігається «законсервованим» навіть у дуже тимчасовій та умовній підтримці парламентських груп, що належать до регіональної еліти. Але як тільки, наприклад, над лідерами групи «Вiдродження регiонiв» нависне та ж загроза, що вигнала з країни П. Лазаренка, — можна не сумніватися, що ряди «громад», «батькiвщин» тощо за межами офіційних владних структур почнуть зростати.
Носії просто національної української ідеї — прихильники другої за силою й чисельністю партії НРУ — крім трагедії втрати свого лідера в нинішніх виборах повинні, як здається, вистраждати відповідь на просте запитання: чи можуть вони й далі підтримувати (або брати участь у розіграші вигідного йому сценарію) кандидата, котрий уже заявив про вичерпаність національної ідеї, що нібито «не спрацювала», і зробив усе, щоб цей його «вердикт» виправдався. Цього запитання ні рухівським «романтикам», ні «прагматикам» не уникнути, як, ймовірно, не уникнути невідворотності їхньої відповіді самому «кандидату-державнику» Л. Кучмі. З цієї точки зору навіть розкол НРУ й розпорошеність інших правих партій не може нічого змінити у приналежності 20—30 націонал-демократичних відсотків до категорії протестуючого електорату.
Стосовно знаменитого своєю загадковістю сільського виборця, то його, звісно, не можна «проміряти» ставленням до конкуруючих політичних партій — СелПУ та АПУ, особливо за результатами парламентських виборів. Фахівці стверджують, що цей кріпосний виборець сьогодні меншою мірою залежить від свого «поміщика» — голови КСП, а більше — від оператора нафтогазового ринку чи місцевої влади. У цих же «емпіреях» такий хаос, що орієнтуватися селянам доведеться в останній момент, але вже точно — не на приватизацію землі. Може бути — на думку О. Ткаченка, але, як кажуть рейтинги, у рамках 2, а не 20 відсотків...
«ЧЕРВОНІ ДИРЕКТОРИ» Й «ЧЕРВОНІ БІЗНЕСМЕНИ»
На цьому, здавалося б, аналіз протестуючого потенціалу на базі результатів парламентських виборів закінчується, оскільки інші політичні сили, представлені у ВР, прийшли до неї на хвилі лояльності до нинішньої системи влади, у тому числі й до Президента. Однак рік роботи парламенту й, головне, трансформації в політичних структурах так званого правого спектра змушують думати, що зростання протестуючого потенціалу суспільства відбувається тепер вже й за його рахунок. Немає сумнівів, що потенційному «середньому» підприємницькому класу, що так і не дочекався створення умов вільного ринку, вистачило останнього року, щоб вичерпати всі ресурси своєї лояльності. І «фронда» в НДП, крім тактичних ходів «опозиційної верхівки», означає саме цю революціонізацію підприємницьких «дрібно- й середньобуржуазних» шарів, не таких «натуральних», як у «Громаді», але які зате пізнали світ у відчуттях човниково-ринкової стихії, а також вітчизняну лібералізацію — у відчуттях контактів із ДПАУ.
Однак важливіше за все звернути увагу на потенційний великий капітал (з яким економічно пов’язаний і відповідний соціальний сектор), орієнтований на зовнішньоекономічну діяльність, який у взаємовідносинах з владою зазнав нищівної поразки. Промисловці й енерготрейдери, машинобудівники й шахтарі, металурги й атомники — всі вони стали заручниками, з дозволу сказати, «державного регулювання», при якому тимчасові податкові пільги все частіше супроводяться то прямою експропріацією, то бюджетною анексією й контрибуціями, то найжорсткішим політичним диктатом, що призводить до «добровільної» здачі економічних же позицій суб’єктів господарювання. Але, залишаючись намертво прив’язаними до державної машини, ці «кріпосні капіталісти» нарешті відчули на собі й невдачі у зовнішній і зовнішньоекономічній політиці самої машини, й неефективність її самоїдської внутрішньої політики.
При цьому так званий професійний та інтелектуальний цвіт нації виявився врешті-решт загнаним у своєрідні «шараги», де навіть творці сучасних фінансових схем (не кажучи вже про промислові технології) знаходяться під пильним не контролем, а конвоєм силових відомств. Навіть банківська сфера перетворилася на підсобне господарство вузького кола осіб із Кабміну й оточення чинного Президента. І всі ці залишки вітчизняної елітної економіки перестали годувати самі себе, не те, щоб країну, а вистачає їх тільки на збереження рівня потреб лише найвищої верхівки. Цей промислово-підприємницький галузевий «розсадник кланів», що не так давно відхрещувався від ярлика «компрадорської буржуазії», тепер може похвалитися тільки тим, що породив трохи «мишей», яких за українськими мірками прийнято вважати «жирними котами».
При цьому джерело соціального напруження в цій сфері породжується не просто опусканням найкваліфікованіших професійних прошарків на дно люмпенізованого соціуму, але наданням відносинам всередині галузей явних рис феодального й навіть рабовласницького устроїв.
ЧИНОВНИКИ ТЕЖ ОБРАЗИЛИСЯ
До речі, парадокс саме цього, колись базисного для Президента Кучми, шару суспільства полягає в тому, що його обранець не просто «зрадив» «червоних директорів», котрі виводили на вибори 1994 року свої багатотисячні елітні трудові колективи, і віддав перевагу наприкінці свого правління вельми загадковим з точки зору природи їхнього бізнесу кланам. Але — гірше того — шляхом гри на повноваженнях Кабміну й навколопрезидентських структур Л. Кучма поставив під загрозу святая святих будь-якої кланово-державної системи — чиновницько-адміністративну її складову. Безсистемна чехарда кадрових чисток то в місцевих держадміністраціях, то в Кабміні, різновекторна правоохоронно-політична метушня силових відомств щоразу зачіпає інтереси тисяч і тисяч людей, котрі, як це не парадоксально, теж належать до числа виборців, а не тільки «гвинтиків» у механізмі майбутньої організації перемоги Л. Кучми... Можливо, саме ці люди, котрі в принципі нічого не мають проти державно-монополітичного капіталізму, обіцяного їм 1994 року, але не реалізованого, мають претензії особисто до Леоніда Даниловича, і саме їхніми настроями підказано ідеї пошуку наступника Президента — лише б його власне прізвище не стояло в бюлетені й не викликало мстивого бажання проголосувати за кого завгодно іншого...
Немає потреби вивчати протестуючий електорат ще і в розрізі пенсіонерів без пенсій, робочих без роботи і студентів без стипендій. Хіба зазначити, що перші дві категорії пройшли через 91-ий і 94-ий та на рефлекторному рівні зберегли пам’ять про вжиті до них тоді «передвиборні технології». Причому цю пам’ять закріплено участю в трастових аферах і сертифікатній приватизації. Чи не тому, до речі, так катастрофічно провалилися «реформи» Л. Кучми, що після трастів і приватизації сам український обиватель — «тупий і забитий» — більше не «купився» ні на одну з подальших «ліберальних» афер, і його довелося «доводити до ринку» все адміністративнішими й потім авторитарнішими методами... Щодо пенсіонерів, то нинішнім «технологам» не слід забувати, що саме ці люди у 60-х пережили «відлигу» й заодно «волюнтаризм», у 70-х — «розвинений соціалізм» укупі із застоєм, потім перебудову й тільки потім — незалежність. Тому лякати їх «червоною загрозою» безглуздо: агонію «комуністичної» практики, яка виявилася істинним критерієм теорії, зведеної в догму, вони вже теж пережили на власній шкурі. Нарешті, студенти і взагалі молодь, котра щодня ріжеться в комп’ютерні ігри й на власному досвіді пізнає тіньові способи виживання в тутешньому ринку... Без будь-якого сумніву, вона добре поспіває і станцює на передвиборних концертах і фестивалях, не кажучи вже про президентський КВК, а також постарається непогано заробити на зборі підписів за найрізноманітніших кандидатів і навіть поклеїть листівки — не задарма. Але голосувати за Кучму, коли він навіть нікчемні проїзні на канікули не може забезпечити...
Є підозра, що черговий пошук за цих умов такого сурогату «спадкоємності влади», яким раніше служив винайдений Д. Табачником «червоний директорат», особливого значення не має. Тобто, ясна річ, «червоний олігарх» О. Ткаченко або «червоний бізнесмен» В. Медведчук («червоний» — тому що підтримав своєю фракцією всі проросійські голосування в ВР — щодо МПА СНД, севастопольських угод і навіть «антинатовської» постанови) — це було б вельми доречно, але не дуже реально. У всіх подібних «тягни-штовхаїв», котрі «синтезуються» для України тільки тому, що вона ніби належить до вічно розколених націй, є одна вроджена вада: всі вони можуть існувати тільки на грі владних технологій, на певній «різниці», «дельті», що виникає при відніманні страху влади та її незаконного оточення перед похмурим майбутнім — з огиди народу до цієї влади, нав’язаної йому обманом.
Безсумнівно, за наявності такого високого рівня протестуючого електорату в країні у режиму, який не знаходить оптимального сценарію для проведення виборів, залишається один вихід — спровокувати «гарячий» соціальний конфлікт, можливо — громадянську війну, а вже на цій хвилі... Однак поки що подібні плани теж не знаходять підтримки навіть у, здавалося б, найагресивніше настроєних соціальних шарів.
Йдеться про припинені, загалом-то чудом, страйки атомників і шахтарів, котрі вже сьогодні офіційно заявляють, що їхні вимоги носять політичний характер і вони готуються саме до виборів, а не походів на Київ (і в цьому Л. Кучма повинен упізнавати досвід його власних, тоді вдало спровокованих акцій 1993—94 років). Але сюди ж, певно, слід віднести й досить дивний різнобій у поведінці силових правоохоронних відомств. Коли СБУ «пасе» НБУ, але не помічає безладдя в колах різноконфесійних віруючих, коли для розслідування загибелі В. Чорновола доводиться примушувати СБУ наглядати за МВС, коли Генпрокурор М. Потебенько просто зник з очей, ганяючись по світу за П. Лазаренком, а заступник Генпрокурора О. Колінько то отримує «фас» на його наступників на енергоринку, то — «задній хід» (щоб не розполохати останніх прихильників Президента). Нарешті, коли Кабміну доводиться замість доплати для пенсіонерів вишукувати доплати для міліціонерів — а без доплат вони, можливо, не погодяться виконувати функції «домашнього» конвою для електорату, — все це не дуже нагадує готовність влади до останнього й рішучого бою за себе, любиму.
Тоді залишається одне запитання: чи є важелі управління протестуючим електоратом у опозиції нинішнього режиму? Відповідь, звісно ж, дадуть тільки самі вибори, але поки що можна з точністю стверджувати: у тих, хто робить ставку «на бевзя» — їх немає і при нормальному розвитку ситуації вже не буде. А в тих, хто ставить на розум і гiднiсть своєї нації, — буде довга і складна боротьба програм, команд і — так, усе тих же технологій. Очевидно, великою помилкою було б для опозиції, що йде стопами Л. Кучми, повторити і його передвиборну позитивну тезу: все, що не працює, запрацює, кожному за працею тощо. Замість уже не існуючого авторитету «червоних директорів», «червоних бізнесменів» чи інших еліт пострадянського періоду, що досягли успіху, треба пояснити, як і за рахунок чого очікуються «чудеса», чи чудес взагалі не очікується.
І про повноваження, і про закони й демократію, і про всі інші незрозумілі «простому розуму» речі — теж доведеться. Тоді це, можливо, будуть уже не фокуси й маніпуляції. Але це буде чесна боротьба. Тільки тому, хто переміг у цій боротьбі, з перших же днів свого правління не доведеться піклуватися про те, куди дівати протестуючий потенціал і нові, все швидше визріваючі грона гніву вкотре ошуканого народу.
