Журналістика, що займається правовими програмами — одна
з найбільш «активних» зон телевізійної практики, хоч авторам таких програм
треба пройти між Сциллою точних, часто бюрократичних формулювань законів,
і Харибдою публіцистичної суб'єктивності. Адже «борошно» цих жорен — людські
долі.
Про це ми розмовляли з Євгеном Шишковим, який ось уже три
роки створює аналітично-інформаційну програму «Правочин» на УТ-3, а до
цього працював журналістом на телеканалі «Право». Розробляючи стратегію
напрямку програми, він залишається завжди «за кадром», відмовляється від
лідерства і явного авторства, надаючи журналістам можливість показати окрему
проблему в кожній передачі відповідно до своїх уявлень.
— Євгене, зараз на загальнонаціональних каналах активно
йдуть кілька правових програм, але ваша різниться від них більш прагматичним
підходом, спробою не тільки розкривати, а й «лікувати» деякі соціальні
проблеми.
— Так, ми не намагаємося пояснювати пункти закону. Лікнеп
— справа, на мій погляд, зараз уже малоефективна, адже пояснити права —
це ще не показати механізм їхньої роботи. Ми намагаємося спуститися вниз,
розказавши конкретну історію, по можливості дати пораду, як можна вийти
з цього становища. Наприклад, бездомні діти. Коли я намагався звертатися
до чиновників з проханням узяти участь у програмі про цих дітей, чув у
відповідь: «Нічого страшного. Ми проведемо конференції, і все нормалізується».
Тому ми пробуємо задіяти не великих чиновників, які скажуть те, про що
і так усі знають, а виконавців, які конкретно саме цією проблемою і займаються.
Вони не надувають щоки, не кажуть «зачекайте трохи за дверима», вони створюють
необхідну довіру, оскільки глядачі знають, з чим саме до них можна звертатися.
Також у нас після кожної передачі йдуть годинні безкоштовні консультації
юристів на двох телефонних лініях.
— І були випадки, коли люди з вашою допомогою вирішували
свої важкі проблеми?
— Так. Наприклад, є багато пенсіонерів, які не можуть сплатити
начебто копійчані рахунки за телефон, але знаходяться й анонімні благодійники,
які через нашу програму, збираючи листи, оплачують усі «корінці» разом.
Дрібні гроші? Півтора року тому була у нас програма по страті, після якої
одному з героїв, молодому хлопцеві, замінили розстріл на 20-річний термін.
Ми тоді багато думали, як вибудувати програму, щоб глядачам стало ясно,
наскільки тут багато складних проблем, які стосуються діяльності наших
судів, рішення суддів, «голосу громадськості», в тому числі — й моральних
авторитетів. Після цього випадку нам писали дуже багато ув'язнених, але
ми не стали продовжувати тему, щоб не підміняти собою функції правозахисників.
— Розкид тем у вас дуже широкий, а деякі — наприклад,
проблеми нацменшин, тих же ромiв — ви буквально відкриваєте для глядача.
— Наші журналісти добре і продуктивно «ходять вулицями».
Бувають випадкові бесіди, знайомства, за якими видно краєчок величезної
проблеми. Теми у нас вже буквально розписано на півтора-два роки вперед.
Наприклад, тільки для ЮНІСЕФ ми підготували більше 30 тем про дітей України.
У півгодинній програмі все це вже не вміщується. У мене є певний проект
(зараз готую фінансування) цілого каналу на соціально-правову тему, де
будуть і передачі, і ток- шоу, і прямі ефіри.
— Щільно працюючи з правовим полем, чи виробила ваша
команда свій рецепт захисту від нападок на «дуже суб'єктивних» журналістів?
— У наших журналістів сильний внутрішній контроль, який,
як мені здається, іноді заважає. Говорить гостро, робить нестандартно,
однак у підсвідомості: «А чи не перепаде мені на горіхи згори?» До того
ж завжди існує побоювання: як би не зашкодити героям передачі дуже суб'єктивним
висловлюванням чи подачею. Наші журналісти — фанати, однак завжди, перш
ніж підготувати сюжет, довго розмовляють з адвокатами. Але також я знаю,
що деякі приватні юридичні компанії записують наші передачі і на їхній
основі дають рекомендації клієнтам.
— А з точки зору художньої? У вас також є особливі консультанти?
— Останнім часом я багато працював у Москві. Там я побачив,
як створюється режисерське телебачення. У нас про це сперечаються, але
саме режисер, а не журналіст, повинен шукати образ програми, щоб вона стала
видовищем. Узяти хоча б титри. У багатьох московських програмах є спеціальний
режисер, який працює тільки над тим, як використати шрифт, динаміку, спецефект.
Кожна дрібниця — вигострена. Я не хочу їх хвалити, у нас багато розумників
і професіоналів, але на кінцевому продукті це поки не позначається. Звідси
й містечковість.
— Працюючи в інтернаціональному колективі програми «Мир»
на ГРТ, ви відчували здорову конкуренцію чи приховану недоброзичливість?
— До України чудово ставляться, і бачать, що школа тут
набагато вища, аніж у інших колишніх союзних республіках. Коли готуємо
тут сюжет і привозимо на «Мир», нас менше за всіх коротять.
— А які теми про Україну були особливо цікаві там?
— Наш фольклор. Ми їздили в наші глибинні, загублені села,
знімали невидиму культуру, за показ якої особливо дякували українці, котрі
живуть на Сході Росії, в Сибіру. Про нас зараз дуже мало інформації там.
Складається враження, що ми спеціально відділені новими «завісами», і,
на жаль, не використовуємо найпростіших можливостей. Ніби нам уже не важливо,
щоб нас бачили в світі.
