« Дорогий Юрію, — пише до мене Анджей Стасюк у останньому
своєму листі, — якби в когось іще залишалися сумніви в тому, що Центральна
Європа живе й далі і не є ніяким міфом, то тепер цей хтось мав би їх остаточно
позбутися. Вона живе — і так нам дає прикурити, що всі недовірливі знов
собі про неї позгадували».
Ці рядки написані в дуже недвозначному контексті: над Стасюковою
хатою в горах щодня летять літаки. Їх не видно за хмарами. Вони летять
на Сербію.
Однак перш за все я мушу розповісти, хто такий Стасюк.
Серед польських «майже сорокарічних» письменників він належить до безперечних
лідерів і осіб культових. Стасюк — «ліричний поет і брутальний прозаїк»,
як характеризує його критика — став живим міфом ще й завдяки своїй цілком
вибуховій біографії. У ній вмістилося досить багато: варшавська юність,
чад рок-концертів, закони нічних провулків, шкіряні куртки, ножі, дезертирство
з війська напередодні воєнного стану у вісімдесят першому році, півтора
року в'язниці, підпільна пацифістська організація, перша самвидавна проза.
Офіційно Стасюка почали друкувати щойно в новій Польщі й він одразу посів
своє чільне місце не тільки у власному поколінні. Стовідсотковий самоук
(жодного освітнього закладу так і не закінчив), він захоплює своїм філігранним
багатовимірним письмом і цілковитою автентичністю досвіду. Цей досвід жорсткий
і жорстокий, він потребує неголосних, але точних слів.
У цьому досвіді присутні гори. Одного дня на початку дев'яностих
він назавжди утік із Варшави і поселився в старезній халупі серед лемківських
лісів на півдні Польщі. Як стверджує сам, «аби нарешті стати письменником».
Бо в столиці неможливо стати письменником. Згідно з легендами, жив без
електрики, розводив кількох свійських тварин (ті ж легенди вперто стверджують
про віслюка), а єдиною прикметою цивілізації в його домі була напіврозбита
друкарська машинка, що з неї нібито він дослівно вибивав свої найкращі
тексти. Коли ти змушений іти за цигарками вісім кілометрів в один бік,
у тебе з'являється можливість подумати про світ і про себе. Навколишній
світ звузився, але й поглибився: залежність від вітрів, дощів і снігопадів,
співіснування з найбуденнішими речами, найзвичайнішими пияками й невдахами
у найвідсталішій частині Польщі, відкривання їхнього світу, і, звісно,
— особливе прокляття цих місць, звідки свого часу було депортовано більшість
людності. «Велике переселення народів» — типова для Центральної Європи
історія. Дерев'яна лемківська церква, одного разу розібрана й перевезена
до якогось етнографічного музею, стала героїнею чи не найпронизливішого
з його оповідань. Воно називається «Місце».
Ми познайомились у грудні минулого року в Кракові, потім
через кілька днів — значно ближче — у Львові. При цьому було випито всі
запаси смородинової зі знаменитого гастроному «сквозняк» поруч із «Жоржем».
Ми ділили й об'єднували Галичину, домовлялися про книжки, переклади й спільні
гірські виправи. Пізніше у своїх листах він писав про довгу зиму, високі
сніги й роботу над кіносценарієм. Після того як на Балканах упали перші
бомби, я написав йому, що наші гірські плани опинилися під загрозою, бо
можемо вкотре виявитися по різні боки — вони в НАТО, а ми — тут.
У своєму останньому листі він пише: «Сьогодні ми з моїм
сусідом, лемком, сиділи собі, попивали чарку, бо саме православний Великдень.
А в небі над нами гуділи літаки. Над нашою глушиною досі пролітав один
літак на день, регулярно десь близько п'ятої пополудні. Але от уже кілька
днів, як літають і літають. Михайло — мій сусід — міг би вважатися експертом
із «переселення народів». Уся його родина або на Україні, або на заході
Польщі. Він у тій нашій розмові під літаками виявляв значно менше оптимізму
(себто більше песимізму), ніж я. Зрештою, це не перші літаки в його житті.
Йому добряче за п'ятдесят. У кожному разі справи такі, що як мені останнім
часом що-небудь сниться, то загалом щось мілітаристське. Цікаво, що сниться
людям Заходу?».
Мені теж цікаво, що їм сниться.
