Геть засмучена, побита життям Світлана, Сашкова мама, 35-літня жінка з ознаками рано зів'ялої краси. Тільки-но повернулася з райлікарні. Там вона працює санітаркою в одному з відділень. В іншому ж відділенні — її син. Хоч лікарі надію дали — калікою не буде після того, що з ним сталося. Мовляв, траплялося й гірше. Світлана напозичалася на медпрепарати, навіть не знає, коли віддасть. Та й позичати було дуже тяжко. У колі її знайомих людей із сякими-такими статками немає. «Приходив оперуповноважений із міліції, отой, який із неповнолітніми працює. Подивився на наше життя-буття, не дорікнув, що я погано Сашка виховую», — згадує Світлана.
Батька Сашко не знає. «Так склалося», — пояснює Світлана, хоча я й не розпитував, чому та коли «так склалося». Он і в так званих повних сім'ях діти їсти хочуть — такі часи. Так говорив мені оперуповноважений у справах неповнолітніх Славутського райвідділу міліції Олег Демчук.
«Син мені в усьому допомагає. Навіть хату разом білили», — продовжує Світлана і дивиться у вікно хатини. Там, за вікном, — город, з якого тільки й харчуються Сашко та його мама. Картопля, столові буряки, морква, а «капуста, огірки, цибуля торік чомусь погано вродили». Чай заварюють із трав, які разом збирають, та вже п'ють із цукром. «Мітингувала, мітингувала наша лікарня біля міськради, добилася — ось принесли із Сашком мою зарплатню за кілька років — мішок цукру», — пояснює Світлана. А «живих» грошей у цій хаті вже давно не бачили.
«Якби йому вдалося взяти той електрокабель, здати на приймальний пункт, то додому приніс би ті копійки, не розтринькав би», — впевнена Сашкова мама. Гадав хлопець, що немає напруги в отій «холєрі», а воно он як склалося...
Мати не засуджує вчинок свого сина. Не сліпа ж — бачить, що довкола робиться. Той син, чиї батьки крадуть багато та їх струмом не б'є і не попадаються, не візьме сокиру та й не піде за п'ять кілометрів від хати заради якоїсь копійки. Сашко ж пішов аж на інший кінець Славути, туди, де завод залізобетонних конструкцій. І Сашкові ж хотілося мати хоча б дещо з отого, що мають окремі його ровесники. А те, що Світлані, коли підлітком була, й не снилося, — скрізь тепер є в райцентрі. У ятках, крамницях. Не доступне для її сина...
«Сувора дійсність людей за горло бере», — співчуває Сашкові та його мамі оперуповноважений О.Демчук. Падає з ніг — стільки роботи має. Каже, що в Славуті три приватні особи «з ліцензіями на право» приймають кольорові метали — дають 35—40 копійок за кілограм. «Та наші переважно до сусідньої Шепетівки везуть, там гривню за кілограм платять». О.Демчук радить кореспондентові «Дня» звернутися до лінійного відділення міліції на станції Шепетівка. Звертався якраз напередодні, почув, що «діло йде до катастроф на залізниці через розкрадачів кольорових металів». Уже й із світлофорів виймають усе, що блищить. На міському цвинтарі, було, могилу розкопали, пам'ятники понищили...
Закрити приймальні пункти, арештувати всіх приймальників, то Сашко, учень дев'ятого класу однієї зі шкіл Славути, так і увійде до історії як наймолодша та остання жертва бізнесу на кольорових металах? Співрозмовники з міліції певні, що приймальники — то горезвісні стрілочники. А винен, мовляв, той машиніст, який розкочегарив потяг на «мертвий» світлофор. Катастрофа вже сталася. Зійшов потяг із рейок. А у вагоні, образно кажучи, були дев'ятикласник Сашко та його мама, санітарка Славутської центральної райлікарні...
