Протягом трьох днів цього фестивалю, що став зачином тижня
голландської культури, який увінчається святкуванням Дня королеви Нідерландів
(30 квітня), було продемонстровано 17 фільмів, створених переважно в другій
половині 90-х.
Судячи з усього, програма формувалася таким чином, щоб
якомога повніше представити всі видові та жанрові зрізи тамтешнього національного
кінематографа, який переживає загальноєвопейську проблему контраверсійних
стосунків з кінематографом американським. Річ у тім, що в голландському
кінопрокаті 80 відсотків стрічок — це фільми з Голлівуда. (Майже українська
ситуація, чи не так?) А власне тамтешня кіноіндустрія не є аж надто потужною
кількісно: до 20 повнометражних ігрових фільмів на рік (про що нам доводиться
лише мріяти). Тим часом голландське кіно має високий технічний рівень,
що він, однак, полягає не в постійному примноженні суперефектів, а радше
у філігранному володінні «мистецтвом рухомого світлопису», чим, зрештою,
й визначається первісна природа і сутність кінематографа. Цьому є кілька
причин. Одна з них — фінансово-банальна: невеликі кошториси стрічок (пересічно
— $500 тис.), що є сумою зусиль держави, телеканалів і приватних інвесторів.
Інша пояснюється давньою та блискучою традицією, грунтованою генієм Рембрандта
і Ван Гога, що вони «залишили по собі», віртуозних кінооператорів та кіноосвітлювачів,
які майструють візуально вишукане кіно.
Екранне мистецтво «оранжевої» країни, незважаючи на згадану
скромність глядацької уваги до нього на батьківщині, переживає, здається,
незгірші часи. Поволі зростає фільмовиробництво; гучно заявляє про себе
нова генерація кінематографістів (торішній «Оскар» за найкращий іншомовний
фільм, між іншим, дістався голландському «Характерові», створеному саме
молодими); існують безперечні режисерські авторитети, що вони успішні в
різних кіноплощинах. Скажімо, Поль Верговен підкорив голлівудські вершини
і став одним із наймолодших і найпопулярніших постановників у світі (пригадаймо
хоча б резонанс «Основного інстинкту» й «Робокопа»). Йос Стелінг — культовий
фестивальний режисер (його феноменальний «Стрілочник» добрався був і наших
телеканалів). Алекс ван Вармердам, безперечний лідер останнього десятиліття,
вважається точним і тонким «читцем» голландського національного характеру,
що достойно цінується не лише інтелектуалами, а й широкою публікою... Фільми
двох останніх (відповідно — «Зал чекання», а також «Абель» і «Маленький
Тоні») закономірно стали фундаторами гучного успіху днів голландського
кіно в Києві.
Та смислове осердя цього міні-фестивалю утворювали не тільки
згадані ігрові картини, а й стрічки документальні, науково-популярні, анімаційні.
Показані картини змалювали надзвичайно інтригуючий образ сучасної Голландії,
в єдності її ландшафту та її людини, що вони, зустрічаючись повсякдень
— від століття до століття, конструюють яскравий і драматичний характер
культури-нації-країни.
Конструйованість — це, безумовно, ключове поняття (не в
оцінковому, а в первісному його значенні), що характеризує голландську
цивілізацію, яка постає на екрані. Конструювання, своєю чергою, виступає
і як універсальний мистецький засіб. Поліваріантна форма, якою дуже послідовно,
майже маніякально, користуються тамтешні кінематографісти.
Алекс ван Вармердам узагалі схильний до фільмування тотально
конструйованого перед кінокамерою світу («Абель», знятий за цим принципом,
вважається чи не найкращим голландським фільмом усіх часів). А режисер
Лодвейк Країнс, що аж чотири його стрічки демонструються тепер у Києві,
навіть створює так звані псевдо-документальні фільми («Червона ганчірка»,
«Бардак»). Таким чином він вдається до конструювання екстравагантних, екзистенційно
загострених сюжетів, що їх або ж не вистачає в голландському житті, або
ж вони таким чином моделюються як можливі... Документальна стрічка Кріса
Терніка «Амстелланд — краєвид», своєю чергою, сновидна чорно- біла (навіть
сіра!) деконструкція мальовничої, але дещо одноманітної (вичищеної) «аграрної
природи», що, напевно, переслідує голландську свідомість. (Ця сама свідомість
закономірно й настійливо прагне іншої, екзотичної реальності; й у багатьох
фільмах повертається обличчям на Схід, і лине... аж до Сибіру).
Своєрідною відмичкою до загадки кінематографічної «конструкційної
манії» став науково-популярний фільм «Нова природа». З нього ми дізнаємося,
що (після глобального багатовікового освоєння землі) всього-на- всього
п'ять відсотків території Нідерландів перебуває у володінні дикої, незайманої
природи. А мінімальний стандарт для будь-якої країни (за версією ООН) —
це десять відсотків. І ось — уперто й до краю «конструйована», урбанізована
— Голландія починає планомірну й таку ж уперту, на перший погляд, фантастичну
деконструкцію цивілізації, аби відновити необачно втрачене хоча б до тих
мінімальних десяти відсотків. Власне, будується ще одна конструкція: створюється
«Нова природа» — відновлюється ландшафт, фауна й флора.
Глибинні, екзистенційні стосунки людини з природним, а
здебільшого — тим таки конструйованим довкіллям, та й з іншою людиною як
часткою цього довкілля — саме тут фокусується основна увага демонстрованих
фільмів. Драми й трагедії, кохання й ненависть ніби виростають із рукотворного
голландського ландшафту.
Годі переповідати теми й сюжети стрічок, їхня варіативність
достатньо широка. І як зауважують самі голландці, у них знімається різне
кіно. І навіть погане.
Останнє до Києва не привезли.
