Демократичні, промислово розвинені суспільства Заходу демонструють разючі досягнення в справі забезпечення максимально благополучного, спокійного й ситого життя для своїх членів. Акумулюючи гігантську економічну міць, вони змогли створити небачену в історії військову машину, потенційно здатну перемолоти будь-якого ворога. Запорукою їхнього успіху стала ідеологія гуманізму та лібералізму, яка на перше місце поставила інтереси однієї окремо взятої людини. Її життя проголошено унікальним і безцінним — у будь-якій ситуації й будь за яку ціну. Неприйняття смертної кари, колосальні витрати на порятунок недоношених немовлят, смертельно хворих людей та інших аутсайдерів постають саме з цього категоричного імперативу. Непогана, взагалі-то, ідея, я й сам хотів би жити в суспільстві, яке керується саме такими принципами. Біда в тому, що є як мінімум один різновид діяльності синів людських, який абсолютно несумісний з подібним світоглядом. Це війна — улюблене заняття «справжніх чоловіків». Я не є професійним військовим аналітиком, але як колишній гвардії сержант доблесної морської піхоти, свого часу мав можливість нюхнути пороху, онуч та інших малоапетитних речей, бігав, стрибав з парашутом, стріляв, бачив мозок товариша по службі, який став жертвою «нещасного випадку», сам по недбалості стріляв у товаришів і потрапляв під обстріл, бив і був битий. Тож, вважаю, маю уявлення про те, що відбувається, коли хлопчики (вони ж чоловіки) беруть у руки зброю. І я приєднуюся до хору тисяч людей, які стверджують, що армія, солдати якої не готові померти, і не взагалі, а конкретно, прямо тут і зараз, не за Батьківщину чи ідеали гуманізму, а за яку- небудь безіменну висоту, — це не армія, а, вибачаюся, ходяче добриво, змазка для багнета. Ніякий «командний дух», про який полюбляють поговорити в сьогоднішній американській армії, ніякий «патріотизм» чи «хоробрість» не можуть замінити головної доброчесності солдата — страшної суміші тупої (саме тупої!) покірності та озлоблення, здатності автоматично, не роздумуючи виконати будь-який наказ свого командира. І от саме тут на очах вельмишановної публіки відбувається збій. Ризикну передбачити — суспільства Заходу й плоть від плоті їхньої військовослужбовці НАТО не готові до великої крові, до повномасштабної безжалісної війни. Ні з чудовиськом- Мілошевичем, ні з архічудовиськом-Хуссейном, ні з марсіанами, ні з ким завгодно. Не той людський матеріал. За останні двадцять років країни Заходу дуже рідко втрачали на полі бою більше сотні осіб за раз. А якщо таке траплялося, операції негайно згорталися: пригадайте операції в Лівані або Сомалі. Клінтон і Солана вирішили дати Мілошевичу, а з ним і всім іншим плохишам, наочний урок, «вбомбити» Сербію в кам'яний вік, щоб не кортіло кривдити бідненьких албанців. Однак Мілошевич виявився досвідченим гравцем, справжнім бійцем — замість того щоб просити вибачення, він посилив терор, демонструючи, що на Клінтона з його «стелсами» йому..., як би це поввічливіше, ну самі розумієте. І «раптом» з'ясувалося те, що записано в бойових настановах усіх армій, — повітряні удари можуть підірвати бойову міць противника, але не знищити її повністю, для цього потрібні дії наземних сил: піхота, гармати, мінні поля та ворожі снайпери в засідках біля солдатських вбиралень (так-так, не смійтеся, класичне місце для засідки!). Удари авіації НАТО по сербських казармах, танках і аеродромах не здатні зупинити етнічні чистки, просто тому, що для нормальної, доброї етнічної чистки армійські підрозділи просто не є необхідними, для цього досить групи ентузіастів, озброєних автоматами. Чи навіть мотиками, як у Кампучії. Ну, почали бомбити, і що далі, хочу я вас запитати? А нічого. Горезвісна громадська думка Заходу, як молоденька дурепа, знову спробувала й залишитися незайманою, й капітал придбати, в розумінні, й геноцид зупинити, й нічим серйозним, по суті, не пожертвувати. Але так не буває. І не лише з дурепами.
При всій грізній риториці нинішні дії НАТО виявилися саме «компромісом між дією та бездіяльністю, між необхідністю здійснити інтервенцію і небажанням взяти на себе ризик». А значить, вони приречені на ганебну поразку. Закон вулиці простий: «Ніколи не діставай зброю, щоб загрожувати, лякати й, узагалі, справляти враження. Тільки для того, щоб убивати. Або помреш сам». Захід із розмаху сів у калюжу разом зі своїми новими центральноєвропейськими партнерами. І не варто з цього радіти. Я б не став звертатися до цієї теми, якби вона не виявилася чудовою ілюстрацією до дуже серйозних проблем життя в Україні й навколо неї. По-перше, США і НАТО, Європа й Захід загалом демонструють, відверто кажучи, волаючу бездарність, коли справа стосується дійсно складних ситуацій. Чи варто набиватися в друзі до геополітичних невдах, нездатних ані тихенько промовчати, коли вулична шпана б'є чергову жертву, ні дати їм у пику, хоча й зброя, й досвід є? Криза в Югославії на весь зріст поставила питання про ефективність такого авторитетного об'єднання як НАТО та й Штатів також. Не треба тішити себе ілюзіями, не сьогодні, так завтра, не в Югославії, так у Північній Кореї або Росії який-небудь місцевий царьок кине в бій десятки, сотні тисяч одурілих від перловки та істеричної націоналістичної (комуністичної, шовіністичної) пропаганди молодиків. І не дай Боже, це станеться десь по сусідству — Захід нам не допоможе. По-друге, демократичні інститути влади переживають очевидну кризу. Рівень людей, покликаних очолювати свої країни не тільки в дні миру, але й війни викликає масу сумнівів. Безпорадні, жалюгідні пояснення на зразок соланівського «У нас, можливо, немає коштів, щоб зупинити це, але ми показали, що в нас є бажання спробувати», не викликають нічого, крім огиди щодо людей, котрі явно сіли не в свої сани. Політики, котрі одержують жадане крісло внаслідок прямих, загальних і рівних виборів, дуже часто стають політичними проститутками, що не мають іншої думки, крім «громадської». Дуже вже це нагадує сентенції наших власних «батьків нації» про складність моменту, вплив чужих криз, і (останній писк!), якщо декого вибрати на другий термін, йому вже не треба лавірувати, щоб завоювати нашу прихильність! І це наш Головнокомандуючий! Можна скільки завгодно міркувати про переваги й хиби авторитарної та демократичної моделі управління, але немає сенсу заперечувати очевидне — існують певні ситуації, дуже важливі для суспільства, коли є життєво необхідним абсолютно певний тип керівників, здатних забезпечити енергійне, ефективне керівництво. Суспільство, здатне забезпечувати себе подібними людьми, має серйозний шанс завоювати (не отримати у МВФ або ЄС, ні, саме завоювати) місце під сонцем. А тих, хто не зможе — тих в ямку зариють.
