Проект «Кіготь», який, як претензійно заявляють його анонімні автори, «ріже покривало скритності й брехні», став ще одним епізодом у «війні компроматів», яка ось уже декілька років є улюбленим, якщо не єдиним інструментом російської політичної «еліти».
Матеріали, що ввібрали в себе розшифровки пейджерних повідомлень і телефонних переговорів, «аналітичні довідки» на представників цілої плеяди найвідоміших російських політиків, уперше з’явилися на сервері www.weekend.ru наприкінці минулого року. Серед тих, хто потрапив під удар, були Олег Бойко, Микола Сванідзе, Альфред Кох, Юрій Скуратов, Олександр Хінштейн, Олександр Мінкін і, сенсація року, Борис Березовський і Тетяна Дяченко (дочка російського президента). Матеріали були доступні для перегляду недовго — лише один день, але чудово впоралися зі своїм завданням: російська преса вибухнула серією матеріалів, де типові анонімки не лише широко цитувалися, але й видавалися за цілком пристойний спосіб «зменшення зазору між російською елітою й самим народом Росії». Одна з публікацій у «Московском комсомольце» під назвою «Колпак над президентом» викликала потрібну реакцію Генеральної прокуратури Росії: масований удар, нанесений по фінансово-промисловій імперії Бориса Березовського, лише підтвердив, що метод дуже дійовий. Однак у коментарях російської преси відчувається незгода з тим, що заради досягнень «високих» цілей можна нехтувати законодавством, не кажучи вже про мораль. На жаль, нарікання журналістської братії, як це часто буває, не дали ніякого результату. 18 лютого з’явилося продовження провокації під серіальною назвою «Кіготь-2». Головну тему нового скандального досьє присвячено конфлікту між губернатором Красноярського краю Олександром Лебедем і місцевим авторитетом Анатолієм Биковим і, нова сенсація, тіньовим зв’язкам Бикова і Лужкова.
Проект «Інтернет-парламенту», ідею якого було висловлено Сергієм Кирієнком під час Інтернет-конференції наприкінці минулого року, демонструє принципово інший напрямок не лише в Інтернет-політиці, але й у політиці загалом. Один із наймолодших прем’єрів російської, та й сучасної світової історії взагалі, якого недоброзичливці зневажливо називають «кіндер-сюрпризом», Кирієнко демонструє куди більшу далекоглядність і глибину поглядів, ніж його маститі противники. Інтернет-парламент — це структурована, добре організована система дискусій із найбільш актуальних питань сучасного політичного життя Росії, в якій беруть участь усі бажаючі. Для участі в роботі парламенту необхідно зареєструватися; для участі в дискусії необхідно вибрати потрібний розділ. «Ми не хочемо створювати черговий політичний гурток московської інтелігенції, що об’єднує вузьке коло однодумців навколо якоїсь чітко вираженої ідеології. Наша мета — зібрати громадян...», — так пояснює Сергій Кирієнко причини, що змусили вдатися його до таких екзотичних форм політичної організації своїх прихильників.
Спроби інтерполювати події російського політичного життя на українську дійсність дають масу матеріалів для роздумів. У тому, що багато дійових осіб української політики змушені будуть відростити власні «кігті», сумніватися не доводиться. Дуже завзято одна з «гілок» влади, яка вважає себе головною, рубає все, що «заважає» їй виконувати свої обов’язки. Судячи з того, який бурхливий взято старт у новому році, вже на початок літа існування видань, які не те щоб взагалі не славословлять, але славословлять «без належного ентузіазму», буде ускладнено до межі. Тому більшість претендентів на престол вимушені будуть шукати альтернативні канали поширення тієї інформації (й дезинформації, не без того), яку вважатимуть потрібною. На жаль, можновладці з несказанною простодушністю продовжують наступати на одні й ті ж, добре-таки потерті, граблі. Витіснивши опонентів за межі правового простору, в «тінь», вони не доб’ються нічого. Тільки розв’яжуть їм руки. Враховуючи, що, з одного боку, в столах і сейфах українських журналістів уже накопичено еверести «гарячого» матеріалу, опублікувати який звичайним способом рішуче неможливо, а з іншого, на сьогоднішній день нічого особливо незвичайного ще не оприлюднено, можна зробити висновок — ми дізнаємося ще дуже багато цікавого. І безсумнівно, Інтернет із його анонімністю й безконтрольністю зіграє в цьому важливу роль.
Інша справа, а що далі? Хто з українських політиків може запропонувати не просто симпатичну ідею, а спосіб мислення й дії, здатні спрямувати енергію суспільства в більш конструктивне й продуктивне русло? Хто за прикладом Сергія Кирієнка або Григорія Явлінського має достатньо мужності вести відкритий, щирий діалог із тими, кого він просить ще раз виявити довіру? На жаль, і тут на сьогоднішній день Євген Марчук поза конкуренцією. На жаль тому, що таке ставлення має бути правилом, а не приємним винятком. На жаль тому, що неготовність більшості українських політиків виразно й зрозуміло сформулювати свою позицію, відкрито й чесно відстоювати свої погляди провокуватиме все нові й нові епізоди «війни компроматів». А це зовсім не те, що треба нашому суспільству, нашій країні.
НАШ КОМЕНТАР
Андрій Анатолійович БУРГОМИСТРЕНКО, заступник генерального директора ТОВ «ГЛОБАЛ ЮКРЕЙН» із продажу та маркетингу:— Інтерес до Інтернет серед людей, які не є професіоналами в галузі інформаційних технологій, постійно зростає. Наприкінці 1998 року в усьому світі нараховувалося понад 150 мільйонів користувачів Інтернет, очікується, що до 2000 року їхня кількість зросте до 1 мільярда. Постійне й значне зростання загального обсягу користувачів свідчить про те, що мережа Інтернет безумовно завоювала міцні позиції в житті більшості людей, ставши по-справжньому масовим середовищем. Україна не є винятком. Економічна ситуація в нашій країні не сприяє швидкому зростанню числа користувачів Інтернет, але навіть зараз нараховується понад 100 тисяч активно працюючих у мережі. Безсумнівно, напередодні президентських виборів ресурси Інтернет привернуть увагу й претендентів, і політичних партій як швидкістю поширення інформації, так і своєю загальнодоступністю й відсутністю цензури.Мабуть, у даній ситуації основним критерієм поширення тієї чи іншої інформації стануть моральні принципи й переконання тих, хто має вільний доступ до Інтернет. Компанії, що надають доступ до мережі, навряд чи візьмуть на себе роль цензора. Заборонами досягнути нічого не вдасться. Лише спільними зусиллями всіх зацікавлених сторін можливо спрямувати політичну боротьбу в цивілізоване русло.
