Художньому керівникові Харківського державного академічного російського драматичного театру ім. О. С. Пушкіна, народному артистові України Олександру Барсегяну — 70 років. Майже чверть століття він працює в Харкові й відбудовує свій театр. У переносному й у прямому значенні — будівля театру згоріла 21 рік тому. Побудована в середині 20-х для клубу друкарів, вона давно своє віджила, про що й пожежники не раз попереджали. Навіть постановили закрити театр на реконструкцію. Та її все відтягували... Після пожежі трупа перебралася до розташованого неподалік Будинку культури зв’язківців. Було рішення Міністерства культури про капітальний ремонт, навіть кошти виділили. Але в Харківському обкомі партії виношували грандіозний проект нового будівництва — і все застопорилося на довгі роки. А руїни тим часом заростали травою... Але одного разу Барсегян і його однодумці почали абсолютно безнадійну за теперішніх часів боротьбу за відновлення театру. Саме зі спогаду про цей момент почалася наша розмова.
— Років шість тому, коли на руїнах друзі театру влаштували суботник, ви виголосили полум’яну промову, але говорили швидше з пафосом, ніж із упевненістю.
— А звідки їй було взятися? Чотири професори з Інженерно-будівельного інституту винесли вердикт, що будівля відновленню не підлягає. А вона виявилася міцною, підмурівок закладено на віки. Знаєте, скільки було різних пропозицій від бізнесменів? І землю хотіли купити, й казино побудувати, щоб було чотири дні — казино, а два дні — театр. Ми пішли іншим шляхом. По-моєму, в Україні немає вдалішого прикладу комерційного будівництва, коли будують банки й готель, а виходить ще й театр. Це буде унікальний театральний комплекс. Зал на 475 місць. Сучасна сцена. П’ять поверхів допоміжних цехів. Про таке можна тільки мріяти. Ми хотіли відсвяткувати новосілля 6 червня, до 200-річчя Олександра Сергійовича Пушкіна. Будівництво практично завершено, залишилися опоряджувальні роботи й закупівля меблів... Потрібно шість мільйонів гривень, але навіть якщо їх сьогодні виділять, то все одно вже, на жаль, не встигнемо.
— Як вам вдалося зберегти театр фактично на попелищі?
— Треба було переконати харків’ян, що згоріла будівля театру, а не сам театр. Постаралися зберегти трупу, що було непросто. Головне, ми не пішли ні на які компроміси відносно якості роботи. Були різні поради й від партійного керівництва, й від старих акторів: то зробити театр пересувним — мати кілька полегшених спектаклів і гастролювати з ними; викинути з репертуару класику й більше веселити публіку. Ми ж залишили й Шекспіра, й Островського, й Достоєвського з Чеховим. Я б навіть сказав, що ми зберегли власну школу. Публіка нам допомогла, їй поклонитися треба, що ходить до БК зв’язківців, де все дуже скромно. Ми не підвищуємо ціни на квитки й пишаємося тим, що наш театр — для бідних.
— Виникають труднощі з формуванням репертуару?
— Гарні твори завжди в дефіциті. Одними з перших у Радянському Союзі ми зробили інсценування «Дітей Арбату» Рибакова. Скільки разів мене викликали за це «на килим»! Але глядач до БК зв’язківців ішов валом.
Зараз ми ставимо спектакль «Олександр і Єлизавета». П’єсу у віршах написав одесит Юрій Динов. Він не драматург і не професійний поет, але п’єса вийшла добротною. Її сюжет — про взаємовідносини Пушкіна та Єлизавети Воронцової під час його заслання до Одеси.
Зараз повинна прийти нова драматургія. Адже з’явилася ж вона в 20-ті? Утім, може, вона вже є, і просто треба вміти її роздивитися?
