Не вірте журналісту, який розписується у байдужості до того, читають його газету чи ні, чують його слабкий голос у загальному галасі ЗМІ чи не помічають зовсім. Особливо коли обговорюються важливі питання.
Нещодавно газета «День» запропонувала своїм читачам анкету щодо релігійної ситуації в Україні. У відповідь ми отримали чималий стос дуже цікавих листів. Усі вони свідчать, що проблема не є абстрактним витвором журналістів, а стосується всіх, хто роздумує над історією та сьогоденням нашого суспільства. Читачі висловлюють різні думки, серед них є й такі, з якими наша редакція не може погодитись. Усі вони, однак, свідчать про небайдужість, про роздуми, про те, що «не хлібом єдиним живе людина».
Є ще одна, дуже втішна для нас, риса цих листів — переважна більшість читачів висловлює пошану до газети «День» і вирізняє її з того багатотисячного потоку видань, які сьогодні заповнюють інформаційний простір країни. Так, п. Ткачук із м. Дунаївці пише, що «йому дуже подобається послідовна незалежність газети «День», її науковість, грамотність, оперативний відгук на події дня, відвертість і критичність її авторів». Те саме думає п. Рудоквас із Києва: «Газета «День» — наша газета, газета більшості. Вона об’єктивно віддзеркалює теперішнє життя. Попри всі труднощі, я виділяю частину своєї жалюгідної пенсії, щоб її передплатити».
Повага не виключає, звичайно, критики, зокрема критики нашого підходу до висвітлення релігійного життя в Україні. Так, Юрій Васильєв у дуже серйозному матеріалі «Про особливості православної публіцистики» вказує, що «православна апологетика має знайти своє місце в ЗМІ і, зокрема, в газеті «День» — кому багато дано, до того й вимоги великі». Ми, однак, вважаємо, що православна апологетика — то високе завдання для теологічних видань православних церков. «День» — газета суто світська. Анатолій Вороний у великій статті «Боженька гірше Гітлера» звинувачує нас у тому, що ми допомагаємо владі «загнати нас у середньовіччя, зробити всіх віруючими». Йому прикро, що газета нібито виступає на захист будь-якої віри, а таке переконання, як атеїзм, дискримінує. І тут же справедливо вказує на те, що «всі ми не стали в одну мить віруючими» і що досі атеїзм домінує у нашому суспільстві. А згаданий вище п. Рудоквас вельми незадоволений з того, що «в статтях про релігію та в інтерв’ю автор Гудзик підносить до небес патріарха Філарета, ...відлученого Вселенським (?) Архієрейським собором від церкви як розкольника». Тут дозволимо собі нагадати, що патріарх Філарет не пустинник, не сам по собі, а є главою великої православної церкви, яку складають понад 2000 парафій. І коли ми говоримо про патріарха, то маємо думати про мільйони віруючих України, про його паству. Те саме стосується нашої пошани до всіх інших церков і конфесій.
Скільки людей, стільки думок і переконань — так і повинно бути у демократичному суспільстві. Найближчим часом ми зробимо спробу більш детально викласти зміст отриманих листів.
А тепер трохи про той стиль, у якому дехто (наголошую — лише дехто!) веде дискусію з невидимими супротивниками. Бо деякі листи прямо-таки насичені войовничою нетерпимістю, наче випромінюють ненависть до інакомислячих. Є й такі, що стилем і метою нагадують публічні доноси минулих часів, за допомогою яких усували, як вправним мечем, своїх ідейних противників із суспільної арени. А дуже хотілося б трохи джентльменства, може, навіть старомодного. Щоб диспутанти вміли побачити позитивне у доказах опонента, намагалися б зрозуміти, чому він думає саме так, а не інакше. Адже чистий пафос звинувачень ніколи нічого нікому не доводить. Цей пафос корисно розбавляти логікою, а ще — хоча б невеликою дозою гумору. Навіть, і особливо, коли «зовсім не до сміху». То нехай усі сперечальники починають свої контраргументи такими, приміром, фразами: «Шанований мною пан N. висловив дуже цікаву думку, яка однаково вражає як глибиною, так і безпідставністю».
