За цими ж правилами сивої мовної давнини складені зі звуків слово «никати» і похідне «ничка». Дзвінкий «н», глухий «к/ч»... Та й, судячи з російських і українських говірок, воно не молодше за більш звичні нашим літературним мовам «прятать» чи «ховати». Ось тільки з його значенням і стилістичною приналежністю трапилася метаморфоза. Мудрована наука лінгвістика називає її «пейоризація», себто «погіршення», «зниження». Якесь не таке ховання, так би мовити, хибно-ганебне. Для себе я з’ясовував, що таке «ничка», все свідоме життя.
Уперше я почув цей комплекс звуків у ніжному дитинстві, яке протікало на щиро-безшабашній робітничо-бандитській київській Шулявці. Маючи від роду років п’ять, нащадок «гоп-стопника» і вальцівниці Валько, вправно сплюнувши мені на сандалик і пхнувши в груди, безапеляційно заявив: «Це ти з моєї ницки пістолетик забрав». Товста і спокійна дитина (себто я), котра проводила час головним чином за читанням томів «Дитячої енциклопедії», передусім з’ясувала, що таке «ницка». Валько гордо показав обладнане (вистелене травою) дупло в старій вербі і пояснив: «Це де никають від таких плидулків, як ти». Пістолетик, до речі, тут же, під травою, і знайшовся.
Друга зустріч з цим словом сталася за кілька років. До мого батька навдивовиж швидко для своїх ста двадцяти кіло влетів сусід, дядько Коля, потрясаючи добрячим шматом сала і цибулиною, і жарко задихав: «Вітя, швидше, поки моя кобра з дітями до зоопарку пішла. Діставай зі своєї нички». Пам’ятається, я з властивою дітям конкретністю озирнувся навколо в пошуках верби. Але ничка виявилася в туалеті за бачком. Там була пузата пляшечка з написом, який став зрозумілим через багато років, «Spiritus vini rectificati — 96о» (батько тоді працював у медінституті).
Відтоді шулявські, а пізніше дарницькі реалії життя виробили у мені стійку асоціацію «ничка — спиртне». До випускного вечора я вже цілком кваліфіковано оволодів цим елементом «соціально-зниженого арго». Ми з другом, щоб обмити атестат, купили пляшку напівзабутого нині болгарського солодкого вина «Варна». І шукали таку «ничку», щоб вчителі «не спалили». І знайшли — в пожежному ящику під гідрантом. «Варну» було випито разом із горілкою і шампанським, викликавши фурор у незміцнілих організмах допризовників.
Після університету я два роки в лейтенантському званні командував конвойним взводом — охороняв зону суворого режиму. «Ничкова» семантика для мене тут збагатилася щонайповніше. Доблесні воїни Внутрішніх військ «ничкувалися» від будь-якої служби і роботи напрочуд майстерно. Чекіста, котрий «давить масу» можна було здибати навіть у ворожому для людського організму п’ятдесятиградусному пеклі сушарки. Витонченою у своїй простоті була викрита мною у святая святих, вартовому дворику, ничка з виготовлення примітивної, але дієвої бражки. Нею постійно пахло в караулі, однак матеріальних слідів злочину помітно не було. Я абсолютно випадково поцікавився вогнегасником, який висів на пожежному щиті. А там булькала жадана чекістами рідина — вони завантажували корпус вогнегасника дешевими цукерками-подушечками, дріжджами і заливали водою. На спекотному літньому сонечку ферментація в ничці йшла дуже швидко. Практично на очах у начальства.
У самій зоні нички були більш зловісними. Під мостинами ховали «план», пилок коноплі, іноді й «ширку». «Отрицаловка» никала до неймовірності заточені електроди, здатні проткнути людини наскрізь.
Вражало не підвладне уяві вміння зека заникати прямо на собі гроші. Сотенну складали в крихітний квадратик, який потім зашивали в дуже несподівані місця. Розгладити після цього купюру не можна було жодною праскою. На цьому частенько попадалися служиві, котрі продавали в зону чай. Наприклад, розплачуючись за випивку «гофрованими» папірцями.
Найшикарнішу на зоні ничку я бачив у злодія в законі (земляка — з Солом’янки) Сови. Він був у великому авторитеті — «горб» (бригадир) на залізничній рампі. Його кабінет (sic!) було оббито мореним дубом. У дуб і було вмонтовано ничку, де завжди були в наявності коньяк, сигарети «Мальборо» (це був 1984 рік), план і індійський чай — у просторіччі «слоник». Ця ничка не була функціональною — про неї знали в зоні всі — від «шниря» до «хазяїна». Вона була неодмінним атрибутом, невикорінною характеристикою життя. Ничкою.
Сьогодні «ничка» стала акциденцією всього суспільного буття України. У ній, рідній, знаходиться 60% вітчизняної економіки. У ній вирує істинне життя «за поняттями» — торгують, рекетирують, «беспредельничают», ненавидять і люблять. І ще. Один знайомий правоохоронець розповів мені про те, яке нове, спеціалізоване значення набула порівняно нещодавно досліджувана лексема. Виявляється, в Україні нині є кілери, які працюють «по ничці». Їх небагато, робота вважається дуже кваліфікованою й оплачується високо. Суть її така. Спеціаліст «по ничці» приходить до замовленої жертви і, присьорбуючи каву, пояснює, що, мовляв, вас, Іване Івановичу, замовили. Я міг би тут вас прасочкою, голочками, пасатижами (іноді демонструє відеофільм, у якому пан, котрий мирно з вами розмовляє, з’являється у вельми страшній подобі). І з усім вашим сімейством побавитися. Але ви мені, собі і замовникові дуже полегшите життя, якщо самі... теє. Після подібних сугестивних вправ замовлений покірно кидається з десятого поверху або лізе в зашморг.
Ось такі нині нички. Все пейоративніше і пейоративніше. І нікуди від них у наш милий і добрий вік не заничкуєшся. Ось тільки підносячись душею вгору з тієї останньої нички, де навіки залишиться твоє тлінне тіло, ти вже не заникаєш свої власні гріхи від Того, для кого немає таємниць.
