При цьому в житті окремої людини цей етноментальний комплекс виявляється відносно нейтрально. Але при переході на інституційно-політичний, правовий рівень, на рівень системи, починаються найсерйозніші збої. Один iз найважчих — нездатність нашої психокультури інтегрувати індивідуальний інтелект у громадський. Саме звідти, з історичних глибин канонізації «мертвих» текстів грецьких філософів і непримиренної боротьби з європейськими латиномовними «варварами», виросли наші уявлення про визначальну роль «об’єктивного» (читай: тоталітарного!), про пріоритет форм (признаємося, що елементи надмірного багатства, краси, казки в церковній обрядовості сприяють підміні мети діяння), про свою вічну дитинскість (людина не відчуває відповідальності за свої вчинки: не вона робить, а з нею відбувається; десь існує світ, до якого їй ніколи не дорости і в якому для неї немає місця) і боязнь творчості.
Надмірна емоційна рефлексивність української ментальності (еквівалент мазохізму) завжди нехтувала конструктивністю, інструментальністю, технологічними потенціями і при цьому відкривала двері деспотизму влади та натовпу.
Закріплена поведінкова модель — не первинна і не природна для України, це «добре темперований невроз» (тобто схована і часто неусвідомлена дисгармонія), що породжує два найбільш поширені типи. Перший — безпорадна і майже «свята» людина, не інтегрована в авторитарні структури політичної влади (непротивлення злу насильством, непрагматична споглядальність, дитяча ригідність (застрягливість і безпорадність). Другий — як психологічна компенсація — гіперактивний прагматик, для якого природним стилем життя є злочин. Якщо в першому випадку трапляються генії — вони перетворюються на безпорадну й убогу інтелігенцію, то у другому — на витончених злочинців, які часто входять до політичних структур. Політик-злочинець у нашій історії — явище дуже поширене.
Злочинцеві майже завжди вдається домогтися хорошого рівня життя, високо піднятися над рівнем «бидла», залишаючись при цьому безкарним. От і зараз — нашим політикам сподобався ескорт президентських автомобілів і вони захотіли стати президентами, хоча багато хто з них не має уяви про той рівень, якому має відповідати за нинішніх умов новий президент.
Якщо європейський католицизм породив формулу: «минуле створює умови для майбутнього», то візантинізм — «минуле зумовлює майбутнє». Україна знову піде уторованим шляхом замкненого кола? І це сьогодні, коли ситуація в світі та в Україні не просто сприяє, а кричить про необхідність прийняття нового політичного курсу (якщо під політикою розуміти не адаптацію до економічних негараздів, а досягнення соціальних цілей). Адже досі в Україні, як і в Росії, спрацьовував тільки «революційний інтелект», який за мирного життя різко демобілізувався. Вочевидь, саме тому мирне життя у нас по закінченні певного часу об’єктивно стає дебільним, абсурдним, перетвореним і його хочеться перервати... У війні та революції ми почуваємося набагато сильнішими, і знову народжується висока самоповага!
Адже усвідомлення проблеми — вже початок нового шляху. Невже й ці вибори пройдуть під гаслом «мертвий хапає живого?» Тисячоліття соціального неврозу не втомило нас, не наситило одних — немічністю, а інших — пихатістю? Невже «ген приреченості» у нас такий незживний?
На жаль, так влаштований наш політикум, що вибори «1999» можуть знову відтворити черговий демократичний фарс «легітимації народного обранця», котрий зумів активізувати страх, інстинкт виживання або дитячу легковірну радість (тобто просто настрій, а не думку!) електорату. Бо це на сьогодні — єдина освоєна політична технологія. Але ми не безсилі. Адже можна спробувати зрозуміти, який же нам тепер потрібен президент, у якому типі політика все ж жевріє надія на перекодування нашого безнадійного життя.
Історія ставить нові завдання і їх треба вирішувати по-новому. Шанс лежить не на шляху запозичень, а на шляху пошуку власних можливостей. Президент, який звалить на себе місію розриву з болючим досвідом минулого, припинить потік рутинних «змін», розкриє резерви творчих потенцій України, стане президентом «спеціального призначення». Потрібно ж, нарешті, визнати прiоритет творення над системою і розвитку над структурою, тобто живого над мертвим!
Але будемо реалістами. У нашому суспільстві, яке сторіччями душило лідерство як соціальну цінність, не просто знайти людину, здатну, з одного боку, зрозуміти завдання реалізації українського потенціалу, а з іншого, взяти на себе реальну відповідальність за виконання цього найскладнішого завдання. Залишається один варіант — шукати тандем «ідеолога» та «генерала». Якщо одному бракує сили характеру, його підмінить інший. Але якщо іншому тяжко буде пригальмувати у сфері моральності — незамінним буде перший. Відповідь на запитання «що робити?» малорезультативна без відповіді на запитання «кому робити?», бо вже в характері людини містяться імперативи дії.
Адже вже зараз у передвиборних кулуарах хтось комусь віддає передбачувані голоси, хтось із кимось об’єднується, але робиться все це абсолютно з іншою метою — дійти трону, ескорту, влади. Одному. А що потім?
Отже, кого ми обираємо?
