У бідному брудному приміщенні лежала тяжкохвора людина, яку туземці називали Еко-Номіко. Хворий нікого не впізнавав, нічого не розумів, його тіло безперервно перебувало в страшних конвульсіях. У кутках кімнати товпилися розгублені родичі: діти, жінки, старі люди; якщо годувальник помре, хто зна, що з ними всіма буде.
Навколо Еко-Номіко крутилося чимало лікарів, найзнаменитіших і найдорожчих. Вони приходили поодинці і натовпами і між ними часто доходило до бійки — за право лікувати, тобто за гонорари. Кожен лікар пропонував своє й категорично заперечував методи інших. Якщо одні рекомендували припарки, то інші — зимову ополонку. Консиліум знаменитих хірургів одноголосно наполягав на ампутації, дарма що його члени ніяк не могли погодитися, що саме видалити — частину мозку чи статеві органи. Серед професури було чимало прихильників старої школи, яка від усіх хвороб застосовує універсальний засіб: пускає кров або ставить п’явки. Крові випущено вже чимало, п’явок у країні також вистачало, однак Еко-Номіко заслаб іще більше. Тоді підключили народних цілителів; за приписами східних мудреців вони почали давати хворому «безпечні» дози зміїної отрути. Та навіть це не вивело його зі ступору.
На якомусь етапі почали запрошувати іноземних лікарів. Через мовний бар’єр вони постійно плутали симптоми хвороби, а родичів довели до відчаю, бо приписували «золоті» ліки та вимагали створити для хворого умови, про які ніхто ніколи не чув у цій країні.
Варто віддати належне лікарям: працювати їм доводилося в екстремальних і дуже незвичних умовах. Справа, бачте, в тому, що Еко-Номіко походив із дикого племені велетнів. Тому спеціально для лікарів навколо нього спорудили складну систему риштувань, драбин, підйомних кранів та містків. Лікарі залазили на тіло пацієнта і надавали йому медичну допомогу, тримаючись за натягнуті канатні перильця. А щодо ліків, то на спеціальній сесії Медичної академії було вирішено дотримуватися старої, випробуваної системи і не ризикувати: давати хворому гігантові не більше ліків, ніж нормальному ліліпуту. Тим більше, що були непереборні труднощі з доставкою великих доз на тіло.
Коли в Еко-Номіко вже ледве прослухувався пульс, хтось запропонував не годувати і не напувати хворого, аби краще засвоювалися шлунком дорогоцінні заморські ліки. Для збереження внутрішньої енергії його сповили, як єгипетську мумію, а прапрабаба старанно законопатила вікна й двері, аби захистити нащадка від протягу та кисню. Тут Еко-Номіко почав конати. Викликали «швидку допомогу»: рятувальна бригада прибула й почала енергійно робити штучне дихання, не помітивши, що в хворого були переламані ребра і руки. Зрештою, всі погодилися на тому, що потрібна шокова терапія. До холодного вже тіла приклали електроди і з’єднали їх з високовольтною електромережею. В усій Європі погасло світло, а хворий і не здригнувся.
Залунали стогін і плач домашніх; на порозі з’явилися урочисто-сумні постаті з похоронного бюро, а далека і близька рідня ділила в дворі залишки спадщини. Сонм лікарів-ліліпутів, наче мурашки з гори, почав неспішно сповзати з гігантського холодіючого тіла Еко-Номіко. Вони поважно, з почуттям виконаного обов’язку — і не з пустими кишенями — розходились у різні боки.
Залишилась одна-єдина надія, що в останній момент прийде великий Хтось і скаже мертвому гучним голосом: «Лазарю! Вийди геть із могили! — І додасть: — Розв’яжіть його та й пустіть, щоб ходив!»
