Дуже симптоматичним здається те, що солідна баварська трупа проводить гастролі на сцені респектабельного Національного театру російської драми імені Лесі Українки. Німецькі артисти неухильно слідують у своєму виконанні «міщанської трагедії» Шиллера стандартам «психологічної школи російського театру». Грають, як це в нас заведено називати, «по-Станіславському», пружними, стриманими, добротними мазками відтворюючи характери.
Саме такий стиль, хіба що з більшою душевною віддачею, вітається й у Київській російській драмі. Мимоволі думаєш, що й запрошено Резиденц-театр до Києва, щоб підкріпити репутацію, що склався, та манеру нашої Російської драми міжнародним авторитетом. Публіка, як то кажуть, у німому захопленні слухає, затверджуючись у думці, що архаїзм стилю — це й є європейський театральний «майнстрім». А Європа саме й добра тим, що на її естетичній території чудово співіснують і такі громіздкі осколки «великого стилю», як Резиденц-театр, і бульварно-розважальні дрібнички, й авангардна сценічна лексика, пов'язана зі справжнім розумінням розкритого, хворого світу сучасної людини, а не з ілюструванням, хай і добротним, його емоційних станів. Психологічний театр не помер, він просто суттєво змінився, про що ні наші академічні майстри, ні поважні німецькі гості в постановці «Підступності й кохання» вважають за краще не замислюватися.
