У Києві, з його оманливо широким діапазоном можливостей, ця сентенція не сприймається як діагноз. Однак, потрапляючи до занесеного снігом, скутого кригою Чернігова, з його тишею та присмаком уже хронічних нестатків, починаєш відчувати її сенс ледь не шкірою.
І коли в місцевий обласний театр на тих-таки «Трьох сестер» у постановці Андрія Бакірова приходять півтори сотні глядачів (хоча восени на перших виставах були аншлаги! На виставі Чехова!! Нині!!!), розумієш: це — багато. У будь-якому вимірі. Для міста із 300-тисячним населенням — і поготів. Люди сидять у залі, наче мишки. Реагують не дуже жваво. Аж лячно стає: надто тихо. Проте у фіналі аплодують стоячи. А до гримерних, плачучи, приходять дякувати акторам постарілі Ольги, Маші та Ірини, які так і лишились у забутій Богом провінції і ніколи не потраплять «у Москву, в Москву» (висловлюючись фігурально, звичайно).
Прискіпливе столичне критичне око, звичайно, вихоплює у виставі багато огріхів. Найсуттєвіше — те, що постановник апелює до традиції, яка для нас не є чимось генетично близьким. Цитування мхатівських мізансцен, інтер’єрна відгородка і колонада, плетені меблі та гра в серсо, «Отцвели уж давно хризантемы в саду» в живому виконанні струнного квартету та мало не істеричне, нав’язливе: «У Москву! В Москву!» (тут уже — буквально) — все це більше фігура культурної пам’яті, аніж простір для дійсної самореалізації режисера та виконавців. Окремі знахідки й одкровення знову-таки окремих акторів лише підкреслюють загальний принцип: театр виживає, рятується від навколишньої ентропії шляхом відсторонення, дистанціювання — в тому числі й від себе, справжніх. Однак цей принцип навряд чи багатий на відкриття й парадокси.
Проте в цьому випадку доводиться беззастережно визнати пріоритет етичного принципу над естетичними уподобаннями. Бо люди, які заплатили дві-три гривні за квиток, відірвавши їх від зарплати, котру не одержують по кілька місяців (актори — так само), чують зі сцени про себе, про своє життя, бачать на кону красивих, небайдужих, схвильованих людей — і це неабияка терапія.
Цікавий нюанс. Є, звичайно, в тому ж Чернігові вистави, відверто розраховані «на касу». Але в контексті столичної лихоманкової гонитви за глядачем, якого перегодовують комедіями, ексцентрикою та розважальністю «без стерна і без вітрил», раптом застигаєш, коли на чернігівській прем’єрній афіші поряд із «Трьома сестрами» обласного театру бачиш «Вишневий сад» та «Гамлета» — Молодіжного. Отаке напівзабуте культуртрегерство (до того ж обіцяють найближчим часом відповідно Йонеско та Гоголя). Одержавши перед Новим роком по 10 — 20 гривень (за який місяць, уже навіть і не питають), ці, подібні до пушкінського Моцарта, «безумцы праздные» йдуть на роботу пішки мало не через усе місто, щоб вигукнути: «Тож бути чи не бути?!» У головного режисера Молодіжного театру Геннадія Касьянова — на відміну від створеного ним та актором Романом Худяшовим нервового, рухливого, заглибленого в себе Гамлета — відповіді на це питання немає. Що буде з театром завтра, чи існуватиме він узагалі, скільки ще зможе протриматися на рештках ентузіазму, не знає ніхто. Але сьогодні на його кону звучать довершені переклади Г. Кочура та П. Панча, вистава «Вишневий сад» за будь-якої погоди та пори року починається за півтори години до заходу сонця, чеховські герої крізь справжнісінькі вікна вдивляються в далечінь, а білі дерева — там, на вулиці, незворушні, а потім сутеніє, і лише тіні блукають спорожнілим будинком, і Гамлет урешті напише крейдою на чорній кришці скрині, повної піску, — «Далі — мовчання...»
Режисер та актори Молодіжного приміряють на себе чеховські і шекспірівські ситуації, не перебільшуючи власних можливостей і не педалюючи емоцій. Здається навіть, що інколи й бережуть сили — інстинктивно, наче боячись зробити зайвий рух. Немов у блокаду чи в концтаборі (перепрошую за різкість асоціації), де мета одна — вижити фізично, зберегти себе в буквальному розумінні. «Нема снаги, кінчається життя», — кажуть у «Гамлеті». Справді, вітальний потенціал мало не нульовий. Не лише сили вичерпуються — вичерпується століття. І хочеться розворушити це місто, де, здається, зупинився час. Розворушити цих божевільних людей, які, всі без винятку, заслуговують, щоб до них прийшло тепло, щоб до їхніх осель — родинних, театральних — увірвалося свіже повітря. «Саде мій! Після темної, сльотавої осені й довгої зими знову ти молодий, повний щастя, янголи небесні не полишили тебе...»
