Мабуть, найінтригуючим для публіки на зустрічі Євгена Марчука з українськими письменниками, що відбулася минулої п’ятниці, було обговорення його «кадебістського» минулого — незмивної, з погляду обивателів, плями в біографії. Тим часом, як стало очевидно сьогодні, коли тоталітарні норми старанно реанімуються в Україні колишньою партноменклатурою, що монополізувала владу, КДБ був найменш корумпованим сектором радянського суспільства. І коли в діалозі з письменниками Євген Марчук говорив про «декриміналізацію влади» як про одне з нагальних завдань нинішнього дня, він, очевидно, апелював не тільки до убогого сьогодення, від якого разом з всією Україною потерпає інтелігенція, а й намагався показати, як продовжує тримати нас мертвою хваткою минуле.
Це минуле, вчорашнє, віджиле — у путах стереотипів, що заважають Україні будувати громадянське суспільство. Коли сьогодні деякі політики стверджують, що пенсії бійцям УПА повинен платити бундестаг, вони не просто ігнорують історичну справедливість, але сприяють — можливо, несвідомо, — посиленню розбратів і суспільному роз’єднанню. Значно мудріша позиція Євгена Марчука, який підкреслив на зустрічі, що «реабілітація ОУН-УПА необхідна для консолідації нації». Зрештою, для того, щоб побудувати «цивілізовану Україну», справді, необхідне ще взаєморозуміння і взаємопрощення громадян країни. Євген Марчук, судячи з його висловлювань на зустрічі з письменниками, має конкретну програму оздоровлення суспільства. І принципово, що до неї включено не тільки прагматичні чинники (наприклад, спосіб залучення інвестицій в Україну під гарантії її перших осіб), а й духовні складники, які фактично ігноруються сьогоднішньою владою, котра мліє на концертах поп-зірок.
Найсильніше враження від зустрічі в політологічному клубі Спілки письменників України — благородство і сила інтелекту гостя. Євген Марчук, ймовірно, міг би вдати з себе прихильника «мегафонної» демократії, але вважав за краще висловлювати, можливо, неприємні для аудиторії, але, дійсно, суспільно значущі істини. Хоч би, повторимо, про те, що прогрес можливий тільки там, де не паралізовані дух і віра. І здатність до індивідуального вчинку. Сам він не похвалявся на зустрічі тим, що бувши співробітником КДБ, сприяв порятункові Віктора Некрасова, захистові Григора Тютюнника, публікації «Марусі Чурай» Ліни Костенко. Але за кожним цим фактом — відповідальність особистого, іноді з ризиком для кар’єри, рішення. Чи можуть похвалитися подібними вчинками записні «мегафонні» горлохвати, які роблять сьогоднішні кар’єри лайкою на адресу минулого і ревно реанімують його закони — лицемірство, демагогію, рвацтво — у своїй політичній практиці?
